Що хочемо, те й робимо!
Петрик прокинувся. Ще не розплющуючи очей, зрозумів — сонечко вже підбилося високо, бо припікає.
«Чом я так довго спав?» — подумав хлопчик. Розплющив очі і… нічого не зрозумів! Він лежав не на дні ущелини, а на м’якій постелі у просторій кімнаті.
«Що сталося? Може, це наснилося мені?» —подумав Петрик.
Але, здається, ні… Хлопчик визирнув у вікно. Знайоме подвір’я…
— Он воно що! — тихенько сказав сам собі.— Знову я в палаці короля Марципана!
І Петрик згадав… Він з’їв два пиріжки, бо дуже зголоднів. І одразу заснув…
А де ж нові друзі? Чи, може, їх теж приспали оті смачні пиріжки, що ними пригощали дітей марципанові солдати?
Петрик прочинив двері.
— Ой! — скрикнув хтось у темряві коридора. Петрик роздивився. То була Карамелька. Вона терла свій забитий носик у кумедному ластовинні.
— Що ти робиш під дверима?
— Підслуховую!—з насолодою відказала Карамелька.
— Це ж негарно! Негарно!—розхвилювався Петрик.— Хіба можна так?
— Можна! Можна!—кивала радісно Карамелька.— Наш добрий король Марципан дозволив це мені. Слава йому!
Знадвору почулись голоси, і Карамелька побігла коридором.
Раптом вона стишила ходу — згадала:
— А ти — сонько! Цілу добу спав. Все проспав. «Невже цілу добу?» — аж похолов Петрик.
Він вибіг з палацу на широке подвір’я пірникового палацу.
— Ой! — знову почувся зойк. Але це була вже Соложеничка.
— Хто налякав тебе, Соложеничко?
— Ой! — знов зойкнула полохлива дівчинка.— Це ти мене налякав.
— Та я ж не страшний! — образився Петрик.
— Страшний, страшний! — почув він позаду себе знайомий хрипкий голос Вареничка-Лавреничка:
— В тебе очі мов діжки, а слово мовиш — наче грім гримить!
— Ой! — перелякалася Соложеничка і сховала голову за стовп, що підпирав королівський балкон. Лише маленькі литочки смуглявіли з-за стовпа.
І Петрик здогадався…
— Виходить, що вам король Марципан дозволив усі забаганки?
— Так! — вигулькнули з-за стовпа білявенькі кіски Соложенички.— Я скільки хочу, стільки й буду лякатися. Слава найрозумнішому королю Марципану!
— А я все, що надумаю, те й кажу, навіть те, чого ніколи не було! — мовив пихато Вареничок-Лавреничок і погладив своє товстеньке черевце.— Слава наймудрішому королю Марципану, що дозволив мені белібекати що завгодно!
Петрику стало нудно. Навіщо він віднайшов цю нещасну країну? Навіщо йому такі друзі, що закохані лише в свої забаганки та в солодкі марципани?..
Хлопчик глянув на вікна першого поверху пірникового палацу. Десь за одним з них, мабуть, була Марципанка…
— А ось і я! — наче почула королівська доня Петрикові думки.— Чи до вподоби тобі моє нове платтячко?
Марципанка підставила до вікна стілець і скочила на підвіконня. Гаптоване золотими узорами біле платтячко аж сяяло в темному отворі вікна.
— В мене тепер знаєш скільки усіляких нарядів?
— Я чула, чула! — раптом з’явилося у вікні поруч Карамельчине кумедне ластовиння.— Багато, дуже багато!
— Ой, я сама бачила, просто страх, як багато!—ствердила Соложеничка.
— А я точно знаю, скільки платтячок у тебе. Тисяча! — впевнено збрехав Вареничок-Лавреничок і знов погладив черевце.
І тут в іншому вікні з’явився Пундик.
— Неправда,— сказав він рішуче. Маленький чубчик його, як завжди, стояв їжачком.— Звідки ця тисяча? Хто б це встиг за добу пошити тобі стільки платтячок?
«За добу»,— повторив про себе Петрик. Виходить, він справді проспав аж добу!
Хлопчик розгубився. Він не знав, що йому робити. Пошепки навіть не сказав, а подумав:
— Навіщо це все королю Марципану?
— А я почула! Я почула! — застрибала на одній ніжці у своєму вікні Карамелька.
Та Петрик вже не слухав нікого. «Треба віднайти дядечка Медяника!» — стурбовано думав він.
Кухар жив поблизу королівської їдальні. Петрик постукав у двері…
Постукав іще — жодного звуку.
«Може, дядечко захворів?»
Петрик прочинив двері.
— Чи дома господар?
Коли очі його звикли до напівтемряви, роздивився. Кімнату дядечко Медяник мав невеличку. Там стояло ліжко, акуратно застелене зеленою ковдрою, і стіл. На столі лежали цікаві речі. Іграшкові пістолети, картонні ляльки, м’ячики, гілочки, блискучий кубик.
«Все це потрібно для фокусів,— здогадався Петрик.— Але ж куди подівся дядечко Медяник?»
— Пі-пі-пі! — почулося десь біля дверей. Хлопчик подивився туди… Нікого!
— Це я, Мишенятко з безрозмірним животиком! Я ось тут, на підлозі!
Петрик присів навпочіпки.
Мишенятко теж сіло, але на задні лапки.
— Петрику, чи не бачив ти дядечка Медяника?
— Ні,— зітхнув хлопчик.— Я сам шукаю його!
— І я теж! — схвильовано сказало Мишенятко.— Розумієш, я дуже голодне! Дядечко хоч і сварився на мене часто, але завжди щось смачненьке залишав. Я дуже-дуже зголодніло! Адже у мене безрозмірний животик!
Петрик уважно глянув на Мишеня:
— А чому в тебе на писку якийсь біленький клаптик?
— Та це папірець! — зніяковіло Мишенятко.— Ми, мишенята, дуже любимо папірці, особливо книжки.—І Мишенятко з безрозмірним животиком навіть облизнулося.
Раптом воно сплеснуло лапками:
— Ой, а може, ти теж хочеш поласувати папірцем? То я тобі зараз принесу теж…
І, не чекаючи на згоду, метнулося до дверей.
Петрик сів на стільчик. Усміхнувся. Дивне це Мишенятко! Хоче принести якийсь папірець, щоб удвох поласувати ним… Щасливе! Не знає, що діється навкруги. Де ж ти, добрий дядечку Медяничку?
— Ось він! — вигулькнуло з-за дверей Мишенятко.
— Хто, Медяник? — зрадів Петрик.
— Та ні, папірець! — відказало Мишенятко.
В зубах воно й справді тримало папірець.— Будь ласка, їж собі на здоров’я!
Щоб не образити Мишеня, Петрик простягнув руку за папірцем. Мишеня в кількох місцях встигло погризти його. З одного боку папірець був чистий, а на звороті було щось написане.
Петрик прочитав уголос:
«Для себе самого — і більш ні для кого!
Дві Найбільші Таємниці Королівства Марципанії.
Перша Найбільша Таємниця…»
— Це я, це я! — пискнуло Мишенятко.— Недарма король казав, що я найкращий служник і найбільший ворог країни, і це — найбільша королівська таємниця!
Ні, Мишенятку, тут зовсім інше написано: «Хто наїсться… уш… забуде, хто він насправді є…» Петрик ще раз перечитав… Дивний папірець!
— Мишенятку, де ти віднайшло його?
— У палаці. Там є кімната, біля якої завжди вартує льодяник.
Хлопчик замислився… Справді, він проходив повз ту кімнату, і королівська донька сказала, що тато навіть її до тієї кімнати не пускає…
— Як же ти потрапило до Забороненої кімнати? — здивувався хлопчик.
Мишеня підкрутило лапкою довгі білі вуса і урочисто мовило:
— Це була непроста справа… Мене дивувало, чому льодяники старанно охороняють двері у ту кімнату. І я, Мишенятко з безрозмірним животиком, подумало, що там є щось смачненьке. Взяло та й прогризло дірку з іншого боку у пірниковій стіні. Дивлюсь — нічого немає, лише папірці якісь висять. А вони ж такі смачні! То я і поласувало трохи…
— Ой Мишенятку, Мишенятку, добре, що ти хоч цього папірця не з’їло!
Петрик ще раз уважно перечитав папірець.
— Ось, бачиш,— показав він папірець Мишеняті.— Ти відкусило звідси лише шматочок, але разом з ним і якусь дуже важливу таємницю! «Хто з’їсть… уш…» Що таке «уш»?
Мишенятко принишкло…
— Може, це пампушка? — нерішуче сказало воно.
— Але, може, й галушка! — заперечив Петрик.— Бачиш, Мишенятку, що ти наробило? У слові, якого ми не знаємо, велика таємниця. Хто з’їсть не відому нам їжу, забуде, хто він є…
— Нашому дядечкові Медянику відомо багато наїдків,— зауважило Мишеня.— Може, він іще якусь їжу на «уш» знає.
— Ти маєш рацію! Ходімо пошукаємо його далі. Але тільки-но Петрик з Мишенятком підійшли до кухні, як почувся нудотно-солодкий голос королівського Першого і Єдиного міністра Трюфеля:
— До обіду, дітоньки! Король Марципан кличе вас до столу!
Хлопчик згорнув папірець і сховав його у кишеню штанців.
Ось вже знайома Петрику довга зала. Трон наприкінці. Король Марципан ще більш погладшав. І губи масні, облизується. Мабуть, щось їв смачне.
Перед троном — стіл. За столом діти. Петрикові цікаво — що далі буде, сів і собі. Мишенятко з безрозмірним животиком пристроїлось біля його ніг.
Король Марципан кивнув своєму Першому і Єдиному міністрові Трюфелю. Той тричі сплеснув у долоні.
— Дітоньки, привітаймо свого найкращого, наймудрішого короля!
Юні марципанці хором проказали:
— Слава найкращому королю Марципану, який дозволив нам що завгодно робити, нічого не робити, говорити, нічого не говорити. Слава! Слава!
Король Марципан хитро примружив ліве око, а правим уважно глянув на Петрика.
— Бачиш, хлопчику, за що вдячні мені мої дітоньки, мої найвірніші піддані? Я їм усе дозволив, і вони вже ніколи не захочуть втекти з країни Марципанії, бо це найкраща країна. Це мій фокус. Найкращий за всі фокуси. От! Медяник не хотів робити фокусів для мене, все для дітей. То я сам собі зарадив. От!
Перший і Єдиний міністр Трюфель знов тричі сплеснув у долоні, і двоє цукеркових солдатиків внесли велику тацю.
На ній лежали черстві, прибиті пилом марципани. А на вершечку велика жовта груша.
Перший і Єдиний міністр Трюфель взяв грушу і урочисто поклав її перед Петриком.
— Приємного апетиту! — солодко сказав він. Перед іншими дітьми Трюфель поклав черстві марципани.
— А чому мені грушу, а іншим—марципани? — здивувався Петрик.
— Бо ти наш дорогий гість! — сказав король.— їж на здоров’я!
Найбільший і найчорніший марципан Перший і Єдиний міністр Трюфель подав, низенько вклонившись, своєму королю.
Той скривився:
— Знову, як мені, то найгірша їжа…
— Осмілюсь зауважити,— розплився в нудотно-солодкій усмішці Трюфель,— ви завжди казали: «Діти — наші квіти, все для них…»
— Помовч! — буркнув король.
Петрик наставив вушка. Однак нічого цікавого більш не почув. Тоді він спитав у короля напрямки:
— Скажіть, будь ласка, а де дядечко Медяник? Король ще раз хитро прискалив око і сказав:
— Наш кухар там, де я звелів… Ой дітоньки, яка це невдячна була людина! Він відмовився навіть за марципановим полем доглядати. Він і вас не любить, він каже, що торт ще зелений і від нього живіт болітиме.
І король знов облизнувся, наче згадав щось дуже смачне. Потім він став гризти марципан, який подав йому Трюфель. Однак полишив тільки сліди зубів на ствердлій, наче кремінь, скоринці.
«Ой, мабуть, король не такий вже поганий,— зрадів Петрик.— Мені, своєму гостеві, яку смачну грушу дав, а сам черствим марципанчиком обідає!»
Петрик підбіг до трону і простяг грушу королю.
— Будь ласка,— сказав він щиро,— ось вам моя груша!
Але король подарунка не взяв, а стурбовано замахав руками:
— Ні, ні! Я знаю, наші груші дуже смачні. Однак в мене від них буває нежить!
Петрик аж засміявся: нежить від груш? Він повернувся на своє місце за столом і вже хотів сам послати ту грушу до рота, як раптом… Хлопчик ледь не скрикнув від несподіваної здогадки: у папірці із Забороненої кімнати було написане — «уш». Це ж, напевне, груш! «Хто наїсться груш, забуде, хто він насправді є…» Недарма на першому обіді король сам простягнув Петрикові грушу! І зараз так дивно розщедрився. Він хоче, щоб я щось обов’язково забув…
Петрик закрутився на своєму стільці. От вона, підступна зброя тутешнього короля! Це якась незвичайна груша!
Петрик непомітно кинув грушку на підлогу.
— Куди ти подів грушу? — підозріло спитав король Марципан.
— Я вже з’їв її! — почервонів Петрик. Він збрехав вперше в своєму житті.— Така смачна була!
Король Марципан уважно подивився в Петрикове обличчя.
— Можливо й так… Щось в тобі змінилося, ти почервонів.
— Пі-пі-пі! — пискнуло в цю мить під Петриковим стільцем Мишенятко. Хлопчик взяв Мишеня на руки, воно прошепотіло:
— Дякую за грушу. В мене нежиті не буває! Але я їх не люблю. Краще побіжу в поле, поласую хоч зеленим тортом.
— Гаразд, Мишенятку, біжи. А наїсися, шукай Медяника!
— Я чула, чула! — вихопилась Карамелька.
Проте на неї ніхто не звернув уваги, бо саме в цю хвилину король Марципан дав знак скінчити обід.
Діти побігли на подвір’я, з подвір’я через марципанове поле — під вишню. Петрик теж пішов слідом. Кущики з рудим листячком прив’яли, похилились до землі, а всі марципани стали тверді, аж чорні. Свіженького жодного. Це вразило Петрика. Коли дядечко Медяник зник, чому одразу всі марципани почерствіли? Виходить, хтось доглядав за ними, поливав поле?
Спати у холодочку, мабуть, ніхто з дітей не хотів. Бо вони, хоча й посідали на землю під вишнею, проте носом ніхто не куняв. Всі мовчали. Було якось сумно й нецікаво. І на вишні не залишилось жодної сливи.
Мишенятко десь шукало дядечка Медяника… Петрик і сам ладен був кинутись на пошуки, але боявся, що льодяники помітять це і донесуть королю Марципану. Адже тепер вже достеменно відомо — дядечко не з своєї волі кудись зник… Треба бути обережним! В цій країні все дивне. А може, діти не такі вже й погані! Щоб одразу та так змінитися!.. Петрик не хотів у це вірити!
— Гей, хлоп’ята, я щось знаю! Діти сіли кружечком.
— Давайте придумувати казки. У нас до вечері он скільки часу. Почнемо…—Петрик обвів поглядом дітей,— почнемо з Вареничка-Лавреничка, бо він найбільший брехун.
— Чому я брехун? — аж скипів Вареничок-Лаврени-чок і скочив на ноги, виставивши перед собою зціплені кулачки.
— Годі, годі тобі! — твердо мовив Петрик.— Всі ми знаємо, як ти неправду казати вмієш. Але зараз не бреши, а гарненько вигадуй. Так, щоб цікаво було.— Петрик лукаво глянув на Вареничка.— Може, ти найрозумніший серед нас. Тоді ми тебе станемо поважати як друга.
Вареничок-Лавреничок сів, задумливо погладив черевце :
— Тож слухайте мою казку…
Але Петрик не почув Вареничкової казки. Ззаду хтось тихенько поторсав його за сорочечку. То було Мишенятко з безрозмірним животиком.
Воно змахнуло нишком лапкою, наче закликало Петрика кудись із собою, і побігло вбік.
Хлопчик стурбувався.
— Вибачте, будь ласка, зараз мені негайно треба відлучитись…
Коли до дітей було вже далеко, Мишенятко зупинилось.
— Петрику, я знаю, де дядечко Медяник!
З маленьких мишеняткових очей скотились дві великі сльозинки.