Солодкий Марципан. Юрій Ярмиш

Королівський обід

На помості наприкінці довгої зали височів трон. На ньому сидів товстий і дуже смішний чоловік. Ручки в нього були коротенькі, а кожний палець схожий на сардельку. На голові він мав корону, оздоблену різнокольоровими камінчиками. Та придивившись уважно, Петрик побачив, що то були не камінці, а шматочки мармеладу. Обабіч нього двоє дітей — рум’яний хлопчик і дівчинка, на обличчі якої, рясно всіяному ластовинням, щохвилини з’являлася солодка-солодка усмішка.

А посеред зали стояв довгий стіл. Мабуть, для їжі, бо геть увесь був заставлений тарілями, мисками, глечиками.

Марципанка зупинилася за три кроки від трону. Тепер вона була у шовковому блакитному платтячку.

«Як швидко Марципанка встигла переодягтись!» — вразився Петрик. Праву ніжку дівчинка гордовито виставила наперед, руками змахнула, наче крильцями, і вклонилася низенько, до самої землі, товстунові:
— Хай живе мій батько король Марципан — могутній і справедливий король країни Марципанії!
— Угу! — задоволено вуркотнув король. І тут же усмішка зникла з його обличчя. А чому оцей хлопчик не вклонився до самої землі? Хіба він забув, що перед ним король?
І Марципан тупнув товстою ногою:
— Де мої тверді й непохитні льодяники, мої вірні солдатики? Хай схоплять цього зухвальця й відправлять до в’язниці!
Марципанка підбігла до короля, руками обхопила його товсту червону шию:
— Не гнівайся, татуню, цей хлопчик не з нашого королівства! Це наш гість — хоробрий, відважний, сміли вий, мужній мандрівник Петрик!
Хлопчик здивовано глянув на Марципанку — навіщо це вона про нього вигадує: хоробрий, сміливий, мужній? Він і справді не боягуз, але стільки наговорити про нього! До того ж вона його зовсім не знає… Для чого ж говорить? Але спитати не встиг, бо король Марципан вже зіскочив з трону:
— Ой, йой! Я вибачаюсь. Так легко сплутати! Мої піддані — майже самі діти. У нас же незвичайна країна,— пояснив, усміхаючись аж до самісіньких вух, король Марципан.— Тобі в нас сподобається, адже діти люблять усе солодке. Гей, кухарю! Моєму гостеві, мудрому й прекрасному хлопчикові Петрусеві, подати королівський обід!
Дядечко Медяник вийшов на середину зали і спитав:
— Петрику, мабуть, з далекої дороги тобі хочеться водички?
— Дуже! — зрадів хлопчик.
Королівський кухар вийняв з кишені висхлу, аж чорну, гілочку і поклав її у вазу, що стояла край столу.
— Бур-му-цур-марти!—прошепотів дядечко Медяник.— Гей, швиденько рости!
Гілочка миттю зазеленіла. Ось вона викинула пагінець, другий… І вже маленьке деревце випнуло гілочки. Лопалися брості, серед листячка вигулькнули крихітні зелені кульки. На очах вони росли, круглішали, червоніли. І от рясні темно-червоні вишеньки прикрасили дерево.
Дядечко Медяник нарвав ягід, кинув їх у високу кришталеву склянку. Він накрив її долонею і знов прошепотів :
— Мур-бур-цур-трісь! Що було — перетворись! Потім простягнув склянку Петрикові. Той здивовано зазирнув у склянку, бо там вже не ягоди червоніли — вона була повна вишневого соку.
Хлопчик пригубив склянку.
— Який смачний сік! — вразився Петрик.— Ви, мабуть, чарівник?
Дядечко Медяник уважно глянув на хлопчика і заперечив :
— Ні, я лише фокусник, але всі фокуси, що я знаю,— тільки для дітей! — сказав він щиро і твердо.
А на столі смачно пахтіли солодка баба мереживна, папушник ізюмовий, плетеники з маком, пундики, вергуни, пірники, пиріг з вишнями, капама з маком і медом, тістечка розсипчасті з джемом, торт яблучний, бублики-свистуни, макорженики, соложеники і пухкеники з варенням. А посередині на кришталевій тарілі лежала ціла купа смачних марципанів…
Це дядечко Медяник за якусь мить встиг прикрасити стіл такими смачними наїдками.
Король Марципан зіскочив з трону і швидко подався до найбільшого крісла, що стояло на чолі стола.
Рум’яний хлопчик і дівчинка у кумедному ластовинні стали, як і раніш, по праву і ліву руку від свого короля.
Король запросив пухкою долонею Петрика й доньку свою до столу, а сам щось прошепотів дітям, що нерухомо стояли обіч нього.
Марципанка теж тихо сказала Петрикові:
— Зараз буде щось цікаве. Такого ти, мабуть, ще ніде не бачив і не чув.
І король Марципан мовив вельми урочисто:
— Дорогий гостю країни Марципанії! Ці дітоньки вибороли у впертій боротьбі право стояти сьогодні біля мого столу. Зараз вони розпочнуть змагання, яке я назвав дуже красиво: «Наш король — найкращий король». Поки ми пообідаємо, вони являтимуть нам своє неабияке мистецтво. Прошу!..
Кирпатий хлопчик дзвінко гукнув:
— О мій королю, ви справді найкращий король! Ваша голова мудра, бо велика. Ваші грізні очі бачать все на світі, навіть те, що позаду вас. А ваші руки такі міцні, що можуть підкинути землю аж до неба. О!
Хлопчик на мить замовк, щоб віддихатись. Дівчинка лише й чекала на це.
— Найкраще живеться в країні Марципанії мені. Я їм усе солодке. А чому? Тому, що мій король солодко любить мене. І я люблю свого короля солодко-солодко. О!
Петрик ще такого ніколи не чув і з цікавістю слухав, як вихваляють діти короля. Але ж на столі лежали такі смачні наїдки!
У Петрика аж очі розбіглися. Він покуштував папушника ізюмового, плетеників з маком, пухкеників з варенням і був ситий. Наїлася й Марципанка.
А батечко її, здавалося, замахнувся з’їсти геть усе. Мабуть, він недарма був королем країни Марципанії!
Однак він і про Петрика не забув. Раптом відірвався від своїх наїдків, взяв із великої вази жовту грушу і, солодко усміхаючись, власноручно простягнув її Петрику:
— З’їж, будь ласка! Це дуже смачна груша. Лише в нас такі ростуть.
— Дякую,— чемно відповів Петрик.— Я вже ситий. Усмішка зникла з рум’яних королівських щік.
— Нічого, ти все одно з’їси грушу потім!
А кирпатий хлопчик знову говорив, наче співав:
— Ви — наш наймогутніший! Що б ми без вас робили? Хай згасне сонце, воно нам не потрібне, бо ми маємо вас, наше найкраще, найтепліше сонечко!
Петрик тихенько штовхнув Марципанку:
— Хто той хлопчик і дівчинка? Чи правду вони кажуть?
Королівська донька незадоволено чмихнула:
— Звичайно, правду! Мій тато — найкращий, найтовстіший, найсправедливіший король! А діти — це Карамелька і Пиріжок. Ходімо з палацу, ти все побачиш і зрозумієш сам!
Петрик кивнув:
— Згода!
Діти тихенько злізли з високих стільців і навиступці вийшли з королівської їдальні. Вони побігли довгим коридором, по боках якого було багато дверей. Біля одних стояв на варті мовчазний озброєний списом льодяник.
— Що він охороняє? —стишив кроки Петрик.
— Не знаю,—знизала плечима Марципанка.— Якусь Заборонену кімнату. До неї мій батько нікого, навіть мене, жодного разу не пустив.
Петрик уважно оглянув двері. Яку таємницю приховує ця кімната?
Діти зупинилися під вікнами королівської їдальні.
— Бачиш, он там поле,—сказала Марципанка.—Там ростуть солодкі марципани.
Петрик повернувся, щоб глянути, але… Те, що він раптом почув з вікна, примусило його забути про чудесне поле.
З королівської їдальні почувся голос короля:
— Пиріжок, Карамелько, вийдіть на хвилинку! Мені треба поговорити з моїм королівським кухарем.
За мить долинув голос дядечка Медяника. В ньому було стільки гіркоти й болю!
— Коли ж ви відкриєте мені цю таємницю? Скажіть, хто моя люба доня? Я ж усе роблю, що ви наказуєте. Навіть льодяникове військо створив для вас!..
А голос в короля був роздратований. Лагідність, з якою він зустрів Петрика, кудись зникла.
— Створив, створив!.. Вони не такі злі, як я мріяв. І до того ж строк вашої служби в мене ще не скінчився. Слугуйте далі, бо я король! Інакше зовсім не дізнаєтесь, де ваша донька!..
— Про кого це так турбується дядечко Медяник?— спитав Петрик.
Але Марципанка смикнула його за рукав:
— Ой, ці дорослі розмови мені так набридли! Я вже не сприймаю їх. Дядько Медяник завжди чимось незадоволений. Ходімо звідси!
Вона схопила Петрика за руку, і діти побігли в поле.