Солодкий Марципан. Юрій Ярмиш

Фокус короля Марципана

Неподалік впало кілька камінців. Мабуть, хтось необережно зачепив їх там, нагорі.

Діти підвели голови. Справді, на самому краєчку ущелини стояли король Марципан, міністр Трюфель у своєму широкому корковому капелюсі і льодяники.

Король Марципан гукав:
— Повертайтеся назад! Петрик негайно наказав:
— Біжіть через дерев’яну кладку он до того дуба, бачите?

Діти кинулися до річки, за мить були на тому березі і сховалися у затінку розлогих віт.

На галявину гордо вийшли Петрик, Пундик і Марципанка.
— Навіщо ми потрібні вам? — гукнув королю Марципану Петрик.
— Я хочу, щоб усі діти, що жили разом з нами, піднялися нагору, а ти, Петрику, йшов би собі геть з країни Марципанії!
— Ні! — крикнув Пундик.— Ми не повернемось у ваш палац, а підемо разом з Петриком у його країну. Ми хочемо співати, танцювати і гратися!
Тоді король гукнув доньці:
— Марципанко, повернись, будь ласка, назад. Я все тобі прощу!
— Ні, ні! — тупнула ніжкою королівська доня.— Спочатку ти повинен вибачитись переді мною при всіх!

Марципан аж закляк. Діти побачили, що він радиться з Першим і Єдиним своїм міністром Трюфелем. Потім нудотно-солодко крикнув Трюфель:
— Ми за мир на будь-яких умовах. Викликаємо на переговори Вареничка-Лавреничка!

Пундик здивувався:
— Чому саме його? А не мене, чи свою доньку Марципанку? Дивно…

Хлопчики порадилися.
— Вареничку! — вирішили вони.— Нам все одно — можемо ми, можеш і ти піднятися на мирні переговори з Марципаном та Трюфелем. Поводься чемно, але з гідністю. Не забувай, правда на нашому боці.
— Все буде як треба! Та й сорочечка моя нова нагорі залишилась,— сказав Вареничок. Навіть носа чомусь задер і швидко став здиратися нагору.

Невдовзі він повернувся. Малий ніс його закопилився аж до неба:
— Наш король, могутній Марципан, і його вірний Перший і Єдиний міністр Трюфель наказують вам піднятися нагору. Інакше вам буде дуже-дуже зле!
— Слухай, Вареничку,— образилася Марципанка,— чому ти став говорити з нами так, ніби ти вірний служник мого тата?
— Ой,— спохопився Вареничок-Лавреничок,— то вам здалося!

І його ніс миттю став таким, як в інших дітей.
— Давайте знову порадимося! — запропонувала Соложеничка.
— Навіщо? — здивувалися хлопчики.— Ми нізащо їм не здамося. Краще загинути у чесному бою!

І вони гукнули суперникам:
— Спускайтеся сюди!

Хлопчики виламали кожен собі по величенькому дубцю.

Проте король Марципан теж не гаяв часу. Він покликав до себе кількох льодяників і віддав їм якийсь наказ.

Льодяники швидко зникли з очей.

А хлопчики гукали знизу, розмахуючи дубцями:
— Спускайтеся! На чесний бій, на справедливий бій!
Раптом Соложеничка знову щось побачила.
— Ой! — скрикнула вона.— Нас оточують льодяники!

Справді, поки діти дивились угору, закликаючи до чесного бою короля і його першого міністра, багацько льодяників несподівано вибігло з-за скелі…
І не встигли хлопчики змахнути своїми дубцями, як вже стали бранцями короля Марципана. І полонили їх, мабуть, ті самі солдатики, чиї сліди Соложеничка помітила раніше.
Льодяники наставили на дітей довгі гострі списи. Що втікачі могли зробити їм своїми малими дубцями? Однак вони не збиралися кидати їх.
Лише Вареничок-Лавреничок раптом заскиглив:
— Ой, рятуйте! Пане Марципане, пане Трюфелю, я ж вам вірно служив! Я ж вам все-все завжди виказував, що роблять і Пундик, і Соложеничка, і Карамелька, і навіть ваша донька Марципанка!..

Діти мовчки відвернулися од Вареничка. А Пундик кинув йому презирливо:
— Ех ти, плазун!

І в цю хвилину почувся голос короля Марципана. Голос був несподівано такий ласкавий, такий солодкий, що всі юні марципанці дружно глянули угору.
— Любі мої дітоньки! Я зовсім не збираюся брати вас у полон і саджати у шоколадну в’язницю. Якщо ви хочете піти з країни Марципани, ідіть. Я вас не затримаю ані на мить. Але ж перед далекою подорожжю вам треба добряче попоїсти. Ви ж зголодніли, дітоньки мої. А подорож, мабуть, далека буде? Так, Петрику?
— Так,— неохоче відказав Петрик.
— От бачите, навіть Петрик зі мною згоден! — зрадів король.— І я зовсім не хочу, щоб ви піднімалися нагору. Бережіть сили. Хай вам щастить у дорозі! А щоб ви не думали, що я жадібний, я звелів льодяникам разом з Карамелькою і Пиріжком принести вам униз торбу наїдків.

З-за скелі з’явилися ті самі двоє льодяників, яким король Марципан щось наказував перед цим угорі. Вони тягли велику торбу, допомагали їм Пиріжок та Карамелька.
— Будь ласка, їжте! — запросив Пиріжок.— І не думайте, що наш король такий поганий.

Діти нишком зиркали на торбу. їсти хотілося всім. І до того ж льодяники вже давно опустили свої гострі списи…
Пундик тихенько штовхнув Петрика.

— Може й справді покуштуємо?

— Якщо ти голодний, їж, а я не стану,— розсердився Петрик і додав уїдливо: — Здається, ти й Марципанію покинув лише тому, що тебе смачних пиріжків позбавили.

— Як хочеш,—зніяковів Пундик,—а я таки покуштую…

Але не він перший схилився над торбою. Там вже порпався Вареничок-Лавреничок, а Карамелька пригощала Соложеничку з Марципанкою. Адже й справді діти дуже зголодніли.

І нагорі не вгавав король Марципан:

— Їжте, дорогі мої! Перед далекою подорожжю набирайтеся сил! І ти, Марципаночко, їж. Твій татусь добрий король. Якщо хочеш, можу й зараз вибачитися перед тобою!..

У Петрика покотилася слинка по язичку:

«Якщо з’їм один пиріжок, нічого не станеться, я теж зголоднів…»

І Петрик простягнув руку до торби.

«Може, він не такий вже й поганий, цей король Марципан?» — подумав хлопчик. Петрик присів на камінь. Пиріжок був смачний. Петрик навіть не помітив, як проковтнув його і взяв ще один.

Діти наввипередки тягнули рученята до великої торби. Швидко вона схудла.

— А тепер можете йти разом з Петриком! — гукнув король Марципан. Але голос його вже не був такий солодкий.— Тепер я спокійний за вас, дітоньки мої!
Петрик здивовано глянув угору. Але те, що він побачив, здивувало його вдвічі. До короля Марципана біг дядечко Медяник! Він тримав у руці добрячий черпак. От він вже поруч з королем. Розмахується… Зараз черпак опуститься на голову королю! Що тоді буде?!

Але Марципан обертається і люто кричить на доброго дядечка Медяника:
— Зупиніться! Інакше я ніколи не скажу вам, де ваша донька!

Дядечко Медяник покірно опускає черпак і плентається назад від провалля.

Король Марципан знов гукає дітям. І голос в нього дуже сердитий:
— А тепер можете йти собі! Але діти не квапились.
— Ой, щось мені спочити хочеться,— раптом сказала Соложеничка і позіхнула.
— І травичка тут гарна,— додав Вареничок і перший розлігся просто на землі.
— Ні, друзі, треба йти! — твердо сказав Петрик.— Бо швидко настане спека.

Він підвівся з каменя і зробив кілька кроків… Але якийсь тягар зненацька став натискувати йому на плечі, і він, сам того не помічаючи, тихенько опустився просто у траву…