Солодкий Марципан. Юрій Ярмиш

Піддані країни Марципани

Величезне поле було геть вкрите свіжими марципанами, що висіли на низеньких рудих кущиках, як помідори. Петрик не втримався і зірвав найменший марципанчик. Він був смачний, однак хлопчик тільки надкусив краєчок.
— Слухай, Марципанко! Невже у вас нема чогось солоного, кислого чи хоча б гіркого?
Дівчинка здивовано глянула на Петрика.
— Солоне, кисле, гірке? Які жахливі речі ти говориш! У нас заборонено навіть слова такі вживати. У нас усе лише солодке. Ми ж єдина в світі країна Марципанія!
Під розлогою вишнею у холодку спали просто на траві хлопчики та дівчатка. І навіть хропли…
Їм спалося, мабуть, дуже солодко, бо коли хто-небудь позіхав, збираючись прокинутися,— з вишні летіла… велика слива! Та так ловко — просто у рота. Не розплющуючи очей, володар смачної сливи, що аж стікала вся соком, мовчки з’їдав її і хропів собі далі.
— Де це бачено, на вишні сливи ростуть! — Петрик не вірив власним очам.
— А що ж тут дивного? — не зрозуміла Марципанка.— Як мій тато накаже Медяникові, так і буде!
— І вишня сама знає, кому й коли кинути у рота сливу? — єхидно спитав Петрик.
— Зараз побачиш!—усміхнулася Марципанка.—Агов, хто сьогодні охороняє найсолодший сон підданих країни Марципанії?
Зверху почувся урочистий голосок:
— Охороняти найсолодший сон підданих країни Марципанії сьогодні доручено мені, Вареничку-Лавреничку! А хто ви такі? Звідки з’явилися? Слив уже обмаль, на всіх не настачишся.
— І чого ти знов неправду кажеш? Ану, спускайся на низ, Вареничку! — наказала Марципанка.
Хлопчик мавпочкою гойднувся на гілці, відірвався обома руками і за мить стояв на землі.
Він, мабуть, вже змикитив своєю кудлатою головою, хто турбує його, бо дзвінко гукнув, погладжуючи рукою товстеньке черевце:
— Підйом! Підйом! Підйом!
Хлопчики і дівчатка підхопилися із землі, дожовуючи, хто не встиг, свої сливи.
Вони стали у коло, посередині якого опинились Марципанка з Петриком, взялися за руки і разом гукнули:
— Нашій славній принцесі Марципанці та її супутникові — невідомому нам хороброму лицареві — гурра! Гурра! Гурра!
Петрик не втримався:
— Та годі вам! Все у вас солодке, аж нудно!
— Ой, не кажіть так незвично! — стурбувалась дівчинка з білявими кісками.— Наша країна найкраща, найкраща, найкраща! — І дівчинка тричі підстрибнула.— В мене й ім’я солодке — Соложеничка!
— І принцеса Марципанка найкраща! — впевнено мовив високий хлопчисько з блакитними очима і чубчиком, що стирчав, наче голки у їжачка — А мене звуть Пундик.
І Пундик теж тричі підстрибнув.
— І король Марципан найкращий! — гукнули діти всі разом і, побравшись за руки, тричі підстрибнули.
Петрик лукаво примружився:
— Так… виходить, ви справді найкращі… А скажіть, хто вам черевички, штанці та платтячка шиє?
Діти перезирнулись.
Пундик відкашлявся і впевнено сказав:
— Вони теж самі ростуть!
Петрик аж руками сплеснув від здивування.
— А цікаво, що ви найкраще вмієте?
— Їсти! — миттю відповіла Соложеничка.
— Спати! — додав впевнено Пундик.
— Вітати мого тата — короля Марципана! — гордо вставила Марципанка.
— А ще?
— Вартувати на цій вишні і кидати ловко сливи!
— А ще?
Діти мовчали. Лише Марципанка тихенько спитала:
— Хіба цього замало?
— Ой, замало! — похитав головою Петрик.—Може, ви вмієте співати? Чи яку-небудь гарну гру знаєте?
Діти здивовано перезирнулися. Тоді Петрик поліз у кишеню штанців і вийняв звідти шматочок хліба з білими цяточками солі. Він перерахував дітей і розламав шматочок на стільки ж кусників.
Кожному дістався малесенький кусник.
— Ой, смачно ж! — навіть вигукнула Соложеничка.
— Що це таке? — радо здивувався Пундик.
— Воно теж росте у полі? — діловито спитав Вареничок.
Петрик опустився на землю посеред кола. Всі теж сіли, крім Марципанки.
— А ти чому стоїш? Хочеш бути вище од інших, бо королівська донька? Чи платтячко нове боїшся зім’яти? В тебе ж їх багато!
Марципанка глянула на Петрика, підняла ніжку, щоб за звичкою, знов тупнути, однак передумала й теж сіла просто у траву.
— Так от,— сказав Петрик,— ви їли хліб. Ця їжа — найсмачніша. Але вона не для тих, хто вміє лише їсти, спати і вітати короля. Зрозуміло? В країні, звідки я прийшов, ледарів немає. А ви ж не працюєте, І нічого не вмієте!
Але тут схопився Пундик.
— Хоч ми й не працюємо і нічого не вміємо, але ми найкраще від усіх не працюємо і найкраще від усіх нічого не вміємо. Ми — жителі найкращої в світі країни Марципанії!
— Найкращої, найкращої! — хором повторили діти. Ще мить — і вони б уже не слухали Петрика.
Але Петрик теж скочив на ноги:
— Які ж ви кращі, коли навіть у піжмурки не вмієте гратись!
Діти замовкли.
— Що ж це воно таке — у піжмурки гратися? — раптом задумливо спитала білява Соложеничка.— Здається, колись я гралася так… Давно колись, вже забула…
І Пундик стояв замислений:
— Я теж колись грався у піжмурки…
Петрик здивувався. Щось йому здалося дивним у тому — може, в Соложенички та Пундика просто пам’ять погана?
— То я вам нагадаю… Станьмо в коло!
І Петрик почав уголос читати віршика, за кожним словом по черзі торкаючись долонькою Соложенички, Пундика, Вареничка, Марципанки і себе:

Раз, два, три, чотири!
Тебе прямоти не вчили,
Ні писати, ні читати.
Може, хтось уміє гратись?

Останнє слово «гратись» припало на Соложеничку.
— Жмурися, Соложеничко! — сказав Петрик.— А ми будемо ховатись.— Кого першим знайдеш, той на твоє місце стане.
Дівчинка подалась до вишні жмуритися, а діти швидко побігли ховатись.
Але Петрик трохи забарився. Він не знав жодної тутешньої схованки і тому кивнув оком навіть в бік палацу. Зліва від нього була кругла щільна огорожа. Петрик вже знав — там росте торт. І справа від палацу він теж помітив огорожу, ще вищу, квадратову, з гострими кілками угорі. Петрик помчав за ріг і принишк.
Йому раптом здалося, наче за плечем хтось дихає. Але Петрик саме стежив за грою, нишком визираючи з-за рогу,— що там робить Соложеничка? — і не озирнувся на те дихання.
Соложеничка постояла трохи біля вишні з заплющени-ни очима й запитала:
— Чи вже?
Ніхто їй не відповів. Соложеничка розплющила очі. Навколо нікого не було…
Петрик з-за рогу помітив, що дівчинка одразу пішла в протилежний бік від палацу до якихось кущів.
«Мабуть, там є чудові схованки! — позаздрив Петрик.— Але зараз дуже добре, що Соложеничка пішла туди…»
І Петрик вихором помчав до вишні. За ним теж хтось біг, гучно гупаючи по землі ногами.
Петрик тричі вдарив долонькою по стовбуру:
— Знов жмурись, Соложеничко!
В цю мить маленька постать вигулькнула з-за Петри-кової спини і почувся дзвінкий голос.
— Тук, тук, тук! Знов жмурись, Соложеничко! Це був… льодяник!
Петрик так вразився, що й слова не міг вимовити. Діти оточили льодяника:
— Диви, а ми й не знали, що ти вмієш гратися! А льодяник тоненьким голоском попрохав:
— Ні, я ще не вмію, але дуже хочу — і разом з вами!
— Тоді треба проказати нового віршика,— мовив Петрик:

Попіл, попіл, попільниця.
А де ж наша зозулиця?

Раптом він замовк… Здивовано озирнувсь:
— Друзі, а де ваш Вареничок-Лавреничок? Справді, хлопчика з кудлатою головою і тугеньким черевцем ніде не було.
— Вареничку-Лавреничку, озовися!
— Ось він, ось! Бачу його, бачу! — зацокотіла Соложеничка.
Всі подивилися туди, куди вона показувала. Але Вареничок був не сам. Разом з ним до дітей поспішали король Марципан, Перший і Єдиний міністр Трюфель у своему широкому корковому капелюсі, солдати льодяники та Карамелька з Пиріжком — ті самі, що вихваляли короля.
— Взяти його! — ще здалеку крикнув король Марципан, вказуючи товстим пальцем на Петрика. Льодяники побігли до хлопчика і оточили з усіх боків. Всі вони були малі — Петрикові до грудей, вельми суворі і дуже смішні з своїми рум’яними щічками і кирпатими носиками.
— Татуню, що це таке? Чому ти мого гостя вважаєш за свого бранця? — капризливо скривила губи Марци-панка.
— Бо він думає, що є країна краща від нашої! — сказав король.
— І за це ти віддаєш його льодяникам?—королівська донька аж руками сплеснула.— Тоді хай вони й мене теж заберуть разом з Петриком. Бо я хочу навчитись гратися!
— Гратися? — очі в короля Марципана раптом стали вузькі й блиснули жорстоко. Навіть його донька злякалася і принишкла.
— Мій Перший і Єдиний міністре! Заарештуйте принцесу Марципанку і власноручно відведіть її до королівської в’язниці разом з цим хлопчиком!
— А ти, дурню,— крикнув король на льодяника, що хотів погратись у піжмурки,— за те, що покинув вартувати біля огорожі, поза чергою вартуватимеш все літо!
Петрик спитав у бідного льодяника:
— Що за тією огорожею?
— Не знаю… Кажуть, сад якийсь.
Король Марципан з підозрою глянув на льодяника:
— Що ти сказав зараз?
Але не почувши відповіді, ще більше розсердився.
— Гей, ви! — крикнув король до дітей, що збилися у мовчазну купку,— знову вкладайтеся спати під вишнею. Але сьогодні вже ніхто з вас не дістане жодного солодкого марципана, жодного тістечка з кремом, жодного пірника!—І король гукнув:
— Слава найкращій у світі Марципановій країні! Діти недружно відповіли:
— Слава… Слава…
— А дівчинка у кумедному ластовинні в цей час сперечалася з Вареничком.
— Ні, ти вже другий дізнався, куди пішов цей такий негарний хлопчик з Марципанного. У мене ж тонкий слух, я перша почула, як Марципанка запросила Петрика йти сюди.
— Але ж ти нічого не сказала про це нашому доброму королю Марципану, а я виказав! — І Вареничок задоволено погладив своє черевце.