Вірші про рідну хату

Тернії серця. Володимир Кузьменко

Замерзла дорога грудками.
На глинищах сірі ворони.
Хатина, прибита роками,
Сховалась під явора крони.
Вже й слід підтоптався від хати,
Що в світ мені двері відкрила,
Що рідна була, ніби мати,
Голубила в снах і любила.
Стоять над дорогою клени,
Неначе нанизані роки.
Хатино моя! Рідна нене,
Твої па’ятаю уроки.
Зміняю я теплі світлиці
На стріху із битого жита,
На висхідні сонця зірниці,
На роси, веселкою вмиті.

Українські села. Богдан Драп’ятий

Діти! Бережіть Батьківську хату,
Село і церкву, цвинтар бережіть!
До них приходьте на пораду,
Вікно своє в минуле відчиніть.
Ви там побачите в майбутнє шлях,
Що в тернах над обривами біжить.
Не підпускай до свого серця страх,
Бо в тобі – кров героїв струменить.
Вір. Заживе щасливо рідний край.
Вберуться села у весільні шати.
Та зашумить над Україною розмай
І мальвами всміхнуться рідні хати.

У село дитинства. Юрій Ковач

Знов весна висока в небі визрізає,
Пахощі духмяні травень розлива.
До села дитинства нині повертаю,
І п’янить до щему молода трава.
Явори братами, де стрімка вершина,
І Лютянка в’ється, хвилями сія,
Бо мене тут мають всі за свого сина,
Хоч до краю рідного й припізнився я.
Борозни глибокі за селом в долині
І дзвенить над ними голос орачів.
Я низенько маю уклонитись днині,
Що мені дарує для любові слів.
Перші хати вікнами дивляться печально,
Завжди виглядають рідних із доріг.
А весна ступає гордо, величально,
Хоч на полонині ще біліє сніг.
Серед двору яблуня тягнеться до стріхи,
Та ніхто зустріти до воріт не йде.
Бо немає мами, то й немає втіхи
І журливе буде літо молоде.
Яблуня для мене вже неначе мати,
Чує під серденьком солоденький плід.
Я її, як неньку, стану обнімати
І посипле на стежину білопінний квіт.

Я не бажаю краще долі… Олександр Морозов

Я не бажаю краще долі,
Для щастя маю все, що треба.
Під хатою стоять тополі,
Верхівками лоскочуть небо.

Моє кохане любе місто,
Тебе до нитки роздягли,
Зняли з коштовностей намисто
І депресивним назвали.

Довкола тільки негаразди,
Навколо тебе стільки зла –
Немає ні води, ні газу,
Ані роботи, ні тепла.

Чи знову йти жебракувати
З сумою й посохом в руці?
Кругом стоять порожні хати,
Мов не поховані мерці.

Іду по вулиці додому,
Думки – немов бджолиний рій.
І дошкуляє страшна втома,
І спокушає старий змій:

„В столиці – кралі білолиці,
В столиці – мир і благодать,
І ті б, Сашко, у тій столиці
Міг влучно римами стрілять”.

Хто ж буде місто відновляти?
Хто стане місто берегти,
Якщо усі з своєї хати
Збіжимо в кращії світи?

Своє я місто не покину,
Цей шум і гуркіт поїздів,
Бо звідсіля моє коріння,
Могили тут моїх дідів.

До тебе я всім серцем лину
І залишаю все, як є-
Свої вірші, свою родину,
Й тебе – Дебальцеве моє.

Під хатою стоять тополі,
Лоскочуть небо жартома.
Шукають люди краще долі –
А долі кращої нема.