Солодкий Марципан. Юрій Ярмиш

Останній бій

Підземний хід скінчився. Попереду блимнув сонячний промінець.

Дядечко Медяник помацав правицею кам’яну ляду, що прикривала вихід на поверхню.

— Петрику, потримай Мишенятко…
Кухар обома руками натиснув на ляду, і вона впала кудись набік.
Дядечко Медяник висунув голову на поверхню.
Сміливці потрапили до саду, в якому навіть він, королівський кухар, ніколи не був.
Над головою в дядечка Медяника на вербі гойдались жовті груші, а неподалік на клені—яблука… Дядечко Медяник протер очі, сам собі не вірячи. То були золоті яблука! Друга найбільша таємниця країни Марципанії!

Велика квадратова огорожа з гострими кілками угорі, ще більші ворота закривали сад від цікавих очей.

Добрий кухар пересадив через огорожу Петрика з Мишенятком і сам, крекчучи, видряпався в садок.
— Допоможи мені, Петрику!
Втікачі вдвох насунули ляду на отвір в хіднику.
Знизу почулось глухе грюкання, гепання, гекання, хекання.
— Швидше до яблук! — гукнув королівський кухар. Разом з Петриком вони рвали золоті яблука і ховали їх — дядечко у просторі кишені, Петрик — за пазуху.
Одне яблуко зірвалось з гілки і впало на землю. Мишенятко передніми лапками і носиком швидко покотило його до зачинених воріт.
«Якщо перший Марципанів ключ саме від цих воріт, ми врятовані, — розміркував добрий кухар, — а коли ні…»
Він устромив ключа у замок, повернув його тричі. Замок тоненько дзенькнув.
— Петрику,— сказав на вухо хлопчику дядечко Медяник,— за цими ворітьми завжди чергують два льодяники і завжди — спинами до воріт. Зараз ми кинемось на них, штовхнемо у садок і швидко зачинимо ворота. Де ти полишив своїх нових приятелів?
— У холодку під вишнею.
— Це добре, бо недалеко. Тримайся мужньо, хлопчику!
І дядечко Медяник широким помахом руки розчинив ворота…
Але за ворітьми мовчки стояли не два льодяники і не спинами до втікачів. Ціле льодяникове військо на чолі з Першим і Єдиним міністром Трюфелем виставило гострі списи назустріч Медянику, Петрику і Мишеняткові з безрозмірним животиком!
— До бою, мої вірні льодяники, до бою! — гукнув Трюфель.
Блиснули гострі списи цукеркових солдатиків. Ще мить — і невідомо, чи посміхнулося б коли-небудь доброму Медяникові, Петрику і Мишеняткові сонечко…
І саме тоді добрий кухар і фокусник дядечко Медяник, Що не розумівся на військовій справі, придумав фокус, який потім було записано в історію країни Марципані! найбільшими літерами!
Він гукнув такі дивовижні слова:
— Мур-бур-цур-твіст!
Хто найкращий танцюрист?!
І грізні цукеркові солдатики, що займалися лише військовими вправами, глянули на дядечка Медяника й ну танцювати! Вони кумедно повертались на всі боки, сідали й швидко схоплювались. Це виходило в них дуже незграбно.
А дядечко Медяник чарував:
— Мура-бура-мацапура! Це не танок, а халтура!
Льодяники покидали гострі списи, що заважали їм, та вдарили навприсядки! Проте вони, мабуть, були недосвідчені танцюристи, бо швидко й попадали на землю.
— Годі вам марширувати та списами розмахувати. Відвоювалися! — сказав дядечко Медяник.— Руки вгору!
Льодяники задрижали, наче листя на осінньому вітрі, і, сидячи, підняли догори руки. А вище всіх Перший і Єдиний міністр пан Трюфель!..
— Дядечку Медянику! —- Петрику!
— Мишенятку!
Це гукали юні марципанці. Вони щосили бігли до переможців льодяникового війська.
— Що сталося? — стурбовано спитав Пундик.
— Потім, потім! — усміхнувся до дітей дядечко Медяник,— Ми ще встигнемо вам про все розповісти. А зараз — тримайте!
І дядечко Медяник, Петрик і Мишенятко простягнули дітям по золотому яблуку.
— Дякую! — сказала Карамелька і відкусила шматочок яблука. Похвалила:
— Як смачно!
— І мені дайте! — ревниво попрохав Вареничок-Лавреничок, який забарився і прибіг останнім.— Найбільше яблуко дайте!
— Тримай! — Петрик вийняв з-за пазухи яблуко.
— Ой! — скрикнула Соложеничка.— Куди поділась Карамелька?.. Ой-ой! А де Вареничок-Лавреничок?
Замість чорнявої Карамельки тепер поруч неї стояла тоненька білявенька дівчинка, зовсім не схожа на колишню Карамельку.
А на тому місці, де тільки-но був товстенький Вареничок-Лавреничок, з’явився хлопчик, підтягнутий і стрункий.
Він щиро привітався:
— Добрий день! На жаль, я не знайомий з вами,— хлопчик кивнув на білявеньку дівчинку,— крім Каролінки… А моє ім’я — Валерик.
— Яка цікава гра! — застрибала Соложеничка.— Я теж хочу бути іншою.
І от не стало ще одного яблука, але не стало й Соложенички,— а до дітей усміхалась тепер чорнокоса дівчинка!
— Саллі! — привітно назвала вона своє ім’я.
— Пундику, де ти? — скрикнула Марципанка.— Пиріжечку, куди ти подівся?
— Ні, я Петро! — заперечив кароокий смуглявий хлопчик.
— А я Панас! — сказав конопатенький.
— Ой, як довго ми не бачились!
— Саллі, в тебе справжня коса виросла!
— І Валерик високий такий!
— А в Панаса ще більше веснянок!
— Ні, не більше,— заперечив Панас.— А от чому нас менше нині? Де Марійка?
— Справді, де наша Марійка? — захвилювалась Каролінка.
Дядечко Медяник присів навпочіпки перед Марципанкою, взяв ласкаво дівчинку за плечі і зазирнув в її блакитні очі:
— Марципаночко, з’їж яблуко! Бачиш, всі діти стали такими, як були колись. їх зачарував король Марципан.
— Ні, ні!—заперечила Марципанка. Навіть ніжкою тупнула.— Я королівська доня. Принцеса Марципанка!
Вона раптом заплакала, ручками розмазуючи сльози по рожевих щічках:
— Де мій тато? Чому ви полонили його вірних льодяників? Що ви зробили з моїм татом?
— Ай справді! — спохопився дядечко Медяник.— Трюфелю, де король?
Перший і Єдиний міністр почервонів:
— Я дуже вибачаюсь, мені соромно про це казати, але його королівська величність застряла у підземному хіднику і навіть поворухнутись не може.
Дядечко Медяник глянув на льодяників. Ті мовчки сиділи на землі з піднятими угору руками.
— Опустіть руки,— наказав Медяник,— і повертайтесь до будинку, де ви жили!
Льодяники зникли, наче їх ніколи й не було тут.
— А ви, Трюфелю, ходімте разом з нами!
У коридорі, що вів до Забороненої кімнати, було пусто. Лише Льодичок лежав нерухомо біля потрощених дверей.
Дядечко Медяник кинувся на коліна:
— Льодичку, милий, ти захистив нас, ти своєю смертю врятував дітей, допоміг нам дізнатись про таємницю золотих яблук. Ми завжди тебе пам’ятатимемо!
І раптом… раптом всі почули стогін:
— Я теж пам’ятатиму…
— Ти живий! — дядечко Медяник припав вухом до грудей Льодичка.
— Так,— прошепотів Льодичок,— недарма ви зробили мені серце.
— Ти житимеш! — гаряче сказав дядечко Медяник.— Зараз я перев’яжу тобі рани.
Добрий фокусник країни Марципанії вийняв з кишені бинт, старанно перев’язав руку і голову Льодичкові.
— Петро, Панасе! Віднесіть Льодичка до королівських покоїв,— сказав дядечко Медяник,— там йому буде затишно й спокійно.
Хлопчики обережно понесли Льодичка, а дядечко Медяник увійшов до Забороненої кімнати. Він нахилився над великим отвором у підлозі, що його недавно прогризло Мишенятко.
— Агов, Марципане, як справи вашої королівської величності?
— Це ви, Медянику? — почувся невдоволений голос.— Хто вам дозволив так шуткувати зі мною? Де мій Перший і Єдиний міністр Трюфель? Де вірні льодяники?
— Пане Марципане,— у низькому поклоні схилився над діркою Трюфель,— ми не винні, нас перемогли! І діти з’їли ваші золоті яблука…
— Ой! — скрикнув король.— І ви, Трюфелю, теж?
— Ні-ні! — сполохано відказав Перший і Єдиний міністр.— Я не їв золотих яблук, мені не дали їх!
— Тату! — крикнула Марципанка.— А я не захотіла навіть надкусити золоте яблуко. Я ж не чужа, я твоя доня, правда?
Запала мовчанка…
Дядечко Медяник суворо сказав:
— Пане Марципане, будьте чесні зараз хоч перед самим собою!
Знизу почулось сопіння. Володар Марципанії хотів вирватись із міцних обіймів свого підземного хідника.
— Може, принести лопати та розширити хідник? — розмірковував дядечко Медяник.
— Ні, нічого не вийде,— вставив Трюфель,— там же кам’яні стінки…
А знизу почулось скигління:
— Всі покинули мене… Я нікому не потрібний… Ніхто мене не любить…
— Пане Марципане,— хлюпнув носом Трюфель,— я ж казав вам, не їжте стільки торта, бо ще більш потовстішаєте!
Дядечко Медяник випростався на повний зріст, сказав суворо:
— От що, ненажеро Марципане, сидіть собі у підземному хіднику, доки не схуднете!
І добрий кухар вийшов з кімнати.
— Яка ганьба! — сердито бурмотів він.— Жалкувати спілого торта для дітей! А ще прикидався таким добрим!
— Медянику, зачекайте! — почувся розпачливий крик із підземного хідника.
Дядечко Медяник зупинився.
— Що вам там іще треба?
По хвилині мовчання король Марципан сказав:
— Я більш не буду… Мені страшно тут… Я не справжній король. Дайте мені золоте яблуко…
— Ловіть! — гукнув дядечко Медяник.
— І мені дайте яблуко,— нудно-солодко попрохав Трюфель.
Марципанка стояла і, нічого не розуміючи, кліпала карими оченятами:
— Виходить, що я теж…
Дядечко підійшов до дівчинки, обняв, притулив до серця:
— Виходить, що ти теж маєш з’їсти золоте яблуко… І Петрик, і Каролінка, і Петро, і Валерик, і Панас, і Саллі назавжди запам’ятали наступну мить…
Руде Марципанчине волосся на очах стало золотавим, великі карі очі — блакитними: щезла коронка з цукатів, яку Марципанка завжди губила, а замість — запломенів віночок з ромашок, гаптоване золотом платтячко перетворилось на вишивану сорочечку і яскраво-червону спідничку.
— Марійко, донечко моя! — скрикнув дядечко Медяник.
— Тату, любий, як довго ми не бачились! Де ти був?
— Я був завжди поруч, але про це треба довго розповідати, доню…
А з підземного хідника, крекчучи, дерся нагору малий лисий чоловічок. Йому подав руку довготелесий рудий чолов’яга.
І от вони стали поруч…
Дядечко Медяник аж руки в боки взяв:
— Так це ви, Марко з Трохимом, правили нашою Марципанією?!
— Таж я! — опустив очі лисий чоловічок.
— І я,— почухав у потилиці довготелесий.
— А я думав був, куди це ви щезли… Очі б мої вас, ледацюг, не бачили! — сказав дядечко Медяник.— Напанувалися!
Лисань Марко і довготелесий Трохим втупились у підлогу.
Дядечко Медяник наказав:
— Беріть краще відра та йдіть у поле марципани полийте! Досить я вже на вас спину гнув! Досить і діти вас вихваляли! Навіть у країні чудес треба вміло господарювати…
І тут дядечко Медяник таємничо підморгнув дітям:
— У мене є для вас щось цікаве!