Солодкий Марципан. Юрій Ярмиш

Дарунок дядечка Медяника

Дядечко вивів дітей з палацу і попрямував з ними веселою юрбою до круглої огорожі. Ви пам’ятаєте, що там було?
Дядечко вийняв з кишені ключа і віддав його Петрику.
— Відчини, друже, ці дверцята!
Але Каролінка, що вийшла з палацу, тривожно гукнула дітям:
— Дивіться, до нас льодяники біжать!
Чоботи цукеркових солдатиків гупали все ближче. Петрик стурбувався:
— Скоріше у палац. Мабуть, вони хочуть захопити нас у полон!
— Ні, ні! — заперечив дядечко Медяник.— Он як вони вимахують руками. Це означає: «Наміри в нас мирні!»
Наперед вийшов найсміливіший льодяник і почав ще швидше розмахувати руками.
— Що він хоче сказати? — спитав Петрик. Дядечко Медяник переклав:
— Ми, льодяники, не злі. Ми ж солдатики цукеркові. Це Марципан та Трюфель примушували нас робити те, чого ми не бажали. А ми хочемо навчитися танцювати по-справжньому, щоб розважати дітей, які в майбутньому прийдуть у країну Марципанів. А іще ми хочемо навчитися говорити і думати…
— Гарне бажання! — схвалили діти. Дядечко Медяник зауважив:
— Однак спочатку прохаємо вас потрудитися.
Петрик відчинив ключем дверцята, льодяники зламали геть огорожу, і перед очима у дітей з’явився величезний торт — заввишки з дядечка Медяника!
Ріс він просто на грядці і так приємно пахтів,— Мишенятко з безрозмірним животиком аж відвернулося, щоб першим не кинутися до нього.
Дядечко Медяник уважно обдивився торт:
— Бачите, він справді незвичайний. Навіть місця того вже не видно, звідки відрізали собі шматок король з міністром.
Медяник приставив драбинку до торта, піднявся, вийняв з-за пояса великого кухарського ножа і встромив його у золотавий ніжний крем.
Дядечко Медяник своїми добрими долонями розкуйовдив Петрикові чубчик:
— Милий хлопчику, я дуже вірю, у кожного з вас буде завжди вдосталь і солодкого, і хліба, і теплого сонечка!.. Але й без гіркого та солоного теж не можна. Ліки гіркі — зате повертають здоров’я, піт солоний — зате радість від праці солодка.
Дядечко Медяник правою рукою притис до себе Петрика, а лівою попестив Мишенятко, в якого безрозмірний животик від торта вже нагадував футбольний м’яч.
— Діти,— сказав дядечко Медяник,— коли б не Петрик і наше хоробре Мишенятко, ви б і зараз були зачаровані… Тож нехай сьогоднішній день стане назавжди в країні Марципанії святковим!
— Назавжди святковим! — урочисто заприсяглися діти.
— А зараз,— дядечко Медяник удавано суворо насупив брови,— всім відпочивати!
Він приніс з королівської скарбниці м’які перини, подушки і пухнасті ковдри.
Діти тільки-но схилилися голівками до подушок — миттю поснули.
Бо ж зморились вони страшенно.