Неприступна в’язниця
Час, мабуть, розповісти, чому в Першого і Єдиного міністра був незвичайний капелюх. Його виготовив сам пан Трюфель з товстого корка. Міністр навіть спати лягав у ньому. Адже ніколи не можна було передбачити, коли на його голову впаде гнів короля, а коли ласка. І коли падав гнів, Перший і Єдиний міністр навіть вуха ховав у капелюсі, а коли падала ласка — він підставляв капелюха назустріч їй і низенько вклонявся.
Зараз на ласку сподіватись було годі. Король Марципан гнівався.
— Ай-ай-ай! — скрушно хитав головою Перший і Єдиний міністр Трюфель.— Панночко Марципанко і ви, Петрику, хіба ж можна щось робити таке, чого король не бажає? У вас навіть капелюхів коркових немає, щоб сховатись від королівського гніву!
— А ми не боїмося. Коли голову ховаєш од небезпеки, увесь пропадеш! — наче відрубав Петрик.
— Он ви які! — нудотно-солодка усмішка злетіла з гладкого обличчя пана Трюфеля.— Тож начувайтесь!
І він штовхнув дітей у прочинені двері королівської в’язниці.
Дзенькнув замок. Петрик з Марципанкою залишились на самоті.
Марципанка роздивилася навкруги. їй цікаво було довідатись: яка ж вона, в’язниця, що спорудив її татко. Дівчинка побачила маленьку кімнату. Навіть в піжмурки не пограєшся — ніде заховатися. Два тапчани попід стінами, глечик з водою на столі, а під самою стелею віконечко. Видко краєчок білої хмаринки.
— Твій тато, хоча й король країни, де, кажуть, навіть часник і редька солодкі, але в’язницю спорудив зовсім несолодку,— уїдливо сказав Петрик.
Марципанка взяла глечик і подала Петрикові:
— Пий!
Той ковтнув раз, другий і скривився:
— Тьху, навіть вода солодка!
Дівчинка підійшла до стінки і відколупнула шматочок цегли.
— Подивись!
Петрик взяв брунатний шматочок і розтер між пальчиками. Вони стали теж брунатні, масні і липучі.
— А тепер нюхай, чим пахне? Петрик вдихнув повітря.
— Невже стіни з шоколадної цегли? — він був вражений.
— Авжеж! Я казала тобі — у нас усе солодке, навіть в’язниця. Тільки я ніколи не думала, що татко такий злий…
Марципанка похнюпилась. Вона сіла на тапчанчик і замовкла.
Зате Петрик одразу знайшов собі роботу. Він уважно оглянув всі куточки, кожну щілину. Поторсав двері. Ті були тверді і непорушні, наче кремінь.
Хлопчик вийняв з кишені цвях.
— Марципанко, не журися. Зараз ми оцим цвяхом зробимо прохід у шоколадній стіні.
— А куди шоколад подінемо? Сюди щохвилини може увійти льодяник!
— Ми поласуємо шоколадом!
— Як цікаво! — зраділа Марципанка.
Діти ретельно взялися до роботи. Одну, другу — шоколадні цеглини вже вийнято із стіни.
— Ой, а я вже втомилась…— зітхнула королівська донька.
— І я теж. А отвір зовсім малий…— Петрик помовчав.— Краще відпочиньмо, тоді вранці я вже щось надумаю…
Незабаром у кімнаті панувала тиша. Лише за дверима походжали мовчазні льодяники.
Однак за північ посеред стіни, під якою стояв Марци-панчин тапчан, почувся шерхіт, на підлогу впали шматки шоколаду.
З стіни висунулися вуса. Потім вуса щезли і замість них з’явився хвіст. Він погойдався з боку у бік, шукаючи якоїсь опори, але не знайшов. Тоді вилізли дві лапки і вчепилися за краєчок стінки, далі вислизнуло сіреньке тільце й ще дві лапки, які теж вчепилися за краєчок. А коли вигулькнула голівка з вусиками, то було вже запізно їй щось надумати, бо лапки сковзнули по стіні і тільце з довгим хвостиком і голівкою з вусиками впало просто на Марципанку.
— Ой, ой!—закричала дівчинка.—Хтось по мені бігає. Петрик схопився, кинувся до Марципанки і в темряві намацав того, хто так налякав її.
Він підніс його до віконечка, звідки ледве пробивалося місячне сяйво, глянув і засміявся.
— Гей, це ж Мишеня з безрозмірним животиком! Чому ти тут опинилося?
Мишеня сердито пискнуло:
— Втікало з однієї комори, а вскочило до іншої.
— Ні, це не комора, а в’язниця! — сказав Петрик.— Як же тобі вдалося позбутися кайданів? Адже дядечко Медяник погрожувався закувати тебе?
— Хе, він і зробив це! — буркнуло Мишеня.— Але ж кайдани були з бубликів,— я просто з’їло їх!
— От чому ти реготало без упину, аж чути було у палаці!—здогадався Петрик.—Одначе нам тепер не до сміху. Сиділи вдвох — доведеться втрьох…
— Що, сидіти? — схопилася Марципанка. — Таж у нашого Мишеняти безрозмірний животик!
— Авжеж! — пискнуло Мишенятко.— Це я через те таке маленьке, що немає нічого смачного. А король все частіше годує мене черствими марципанами. Він такий жадібний!
Марципанка обурилась:
— Неправда, Мишенятку, мій тато не жадібний!.. Однак чи не час тобі із неволі нас визволяти?
Мишеня сіло на задні лапки, облизнулося і сказало поважно:
— А таки час! Підсадіть мене до тієї дірочки, там такий смачний шоколад!
Петрик мовчки дивувався. Справді, це була незвичайна країна! Мале Мишеня поглинало шоколад так швидко і такими великими порціями, що з ним годі було змагатися найбільшому в світі ненажері. Животик в Мишеняти вже став як великий тугий бубон.
Нарешті воно сказало:
— Швидше на волю!
І першим провалилося у велику дірку.
Марципанка, а за нею Петрик вільно пролізли крізь отвір і опинилися на марципановому полі.
Діти почали міркувати, куди їм краще бігти. Але Мишеня спокійно сиділо на місці і, здавалось, зовсім не думало поспішати.
Петрик це помітив:
— Хіба тобі не по дорозі з нами?
— Та знаєте,— чомусь зніяковіло Мишеня,— я вже залишусь тут. Бо страшенно люблю смачненьке. Навіть більше за короля Марципана. І хоч він мене дуже лає, поцуплюю найсмачніші наїдки з його столу. Недарма він вважає мене найкращим служником і найбільшим ворогом країни… Ой,— схаменулося Мишеня.— Це ж найбільша королівська таємниця!
— Не така вона вже й велика! — засміявся Петрик.— Ну, тоді прощавай, Мишенятку! Дякуємо тобі за все!
— Я тобі дам щось смачненьке, коли тато вибачиться переді мною за те, що кинув мене до в’язниці! — додала королівська донька.
І діти побігли просто вперед, подалі від королівського палацу.
Петрик озирнувся. Мишеня ще стояло, виставивши наперед свій безрозмірний животик, і махало дітям лапкою…
Марципанове поле залишилось позаду. Діти продиралися крізь ті колючі терни, де ховались малі марципанці, коли грались у піжмурки.
Починало світати. Марципанка хапала дрижачки. Петрик помітив це, простягнув їй свою курточку:
— Тримай, мені добре і в самій сорочці. Я угрівся! Колючі терни скінчилися. Але скінчився і город. А попереду виникло широке провалля. Діти зазирнули в нього — і відсахнулися. Таке воно було глибоке. Стали шукати стежки вниз чи бодай якихось кущів, аби можна було чіплятися за них.
І раптом позаду хтось гукнув дзвінко:
— Стійте!
Саме в цю мить Петрик побачив стежинку, що вела у провалля, і, схопивши за руку Марципанку, кинувся туди.
Але не встиг…
Тверді руки вхопили його і Марципанку, і хлопчачий голос весело спитав:
— Цікаво, чого ви тікали?
Петрик з Марципанкою, здивовані, враз обернулися. Перед ними стояв Пундик. Чубчик його стирчав їжачком, а блакитні очі аж сяяли радістю.
— Нарешті ми всі разом!