Солодкий Марципан. Юрій Ярмиш

Таємниця забороненої кімнати

Дядечко Медяник, Петрик і Мишенятко, що ніяк не могло віддихатись після змагань з льодяником, сиділи в кімнаті королівського кухаря.
Добрий дядечко уважно перечитав клаптик паперу з Першою Найбільшою Таємницею країни Марципанії і сховав його у кишеню.
Медяник мовчав кілька хвилин. Коли він заговорив, голос в нього був дуже схвильований:
— Я давно здогадувався, що в нашій країні діє якесь чарівництво… Отже, виходить, причина —у грушах. Але це лише Перша Таємниця…
Петрик з Мишенятком уважно слухали дядечка Медяника. З Марципанових покоїв і з кімнати Трюфеля доносилось гучне хропіння. Володарі країни, як завжди, спали після обіду.
— Друзі, часу в нас зовсім обмаль,— сказав рішуче дядечко Медяник.— Мишенятку, ти бачило в Забороненій кімнаті іще який-небудь папірець?
— Бачило,— пискнуло Мишенятко,— і багато. Але я, на жаль, з’їло їх. Вони такі смачні! Лише на поличці ще якийсь папірець лежав. Я до нього дістатись не могло, бо високо дуже.
— Може, то Друга Найбільша Таємниця країни Марципани? — спитав сам у еебе дядечко Медяник.—А може, вона вже давно в твоєму безрозмірному животику?.. Мишенятку, у короля Марципана на ремені завжди якісь два ключі на шовковому мотузку дзвенять. Можливо, один з них — від Забороненої кімнати?
— Я зрозуміло,— пискнуло Мишеня.— За мене не турбуйтесь!
І воно миттю зникло за дверима.
Ой, як хвилювались дядечко Медяник і Петрик! Але даремно. Невдовзі Мишенятко з’явилось із двома ключами на шовковомз мотузку.
— А зараз,— сказав дядечко Медяник,— ми спробуємо проникнути до Забороненої кімнати.
Дядечко Медяник з своїм великим черпаком, Петрик і Мишенятко вийшли у коридор. Обережно проминули кілька хідників. На щастя, ніхто їм не зустрівся по дорозі. В цей час у країні Марципанії всі спали…
— Зачекайте мене ось тут! — сказав тихенько дядечко Медяник.
— Ой, як же ми пройдемо, там же льодяник завжди вартує! — стурбувався Петрик.
— Задля дітей я готовий на все!
І дядечко Медяник сміливо вийшов у коридор, що вів до Забороненої кімнати.
Льодяник, що чергував біля її дверей, зачувши чиїсь кроки, миттю наставив списа. Але дядечко Медяник навіть не стишив кроків. І льодяник раптом… усміхнувся дядечку Медянику!
Добрий кухар зрадів:
— Льодичку, це дуже добре, що чергуєш саме ти. Інакше нам довелося б розпочати бій!
— Гей, Петрику, Мишенятку!..— покликав дядечко Медяник.
Тепер і Петрик зрадів, забачивши льодяника. Адже це був той самий цукерковий солдатик, що хотів гратись у піжмурки, і за це був покараний королем.
— Льодичку, ми з друзями зараз спробуємо проникнути у цю кімнату. Ми зачинимо за собою двері, а ти й далі чергуй, наче нічого не сталося. Добре?
— Добре! — по-дитячому тоненько відповів Льодичок.— Для вас, дорогий дядечку, я все зроблю!
Дядечко Медяник вставив ключа у замок і спробував повернути його, але ключ не повертався. Тоді він спробував зробити те ж саме з іншим ключем. Щось задзижча-ло, тоненько дзвякнуло…
Двері із рипом повільно прочинилися. Медяник, Петрик і Мишенятко обережно увійшли до кімнати. Медяник запер двері зсередини.
Кімната була невеличка, з маленьким віконечком. І зовсім порожня.
— Так…— протягнув розчаровано дядечко Медяник.— Мишенятку, ти помилилось. Твоя дірочка вела до іншої кімнати.
— Ні, ні, — стурбувалось Мишенятко. — В най-темнішому кутку повинна бути заглибина і в ній папірець. Я здалека чую його ароматний запах. В мене навіть голова наморочиться — такий смачний той папірець!
Петрик уважно придивився до найтемнішої стіни.
— Ось він! Ось!
Дядечко Медяник швидко розгорнув папірець. Став читати:
«Друга Найбільша Таємниця країни Марципани. Хто з’їсть золоте яблуко, стане таким, яким він є насправді».
— Тепер ми знаємо, як розчарувати дітей! Люба моя доню, скоро я впізнаю тебе! — вигукнув дядечко Медяник.— Скоріше на пошуки чарівної яблуні!
Але в цю мить з-за дверей почувся тупіт льодяників і розпачливий крик короля Марципана:
— Караул! В мене вкрадено таємні ключі!
І тоненький голосок цукеркового солдата Льодика:
— Дядечку, рятуйтесь! Я боротимусь до кінця!
З коридора донісся лютий вереск короля Марципана:
— Вірні мої солдатики, убийте цього зрадника, щоб він на встав! Він мені вже давно не подобався!
Почулись глухі удари…
— Ламайте двері, мої вірні льодяники! — кричав король Марципан.
— Ми у пастці! — затремтів Петрик.
— Є вихід! — пискнуло Мишенятко.— До кімнати я прогризло лише нірку, але під підлогою є справжній підземний хідник!
І Мишенятко взялося вигризати більшу дірку у пірниковій підлозі.
— Швидше, Мишенятку,— благав Петрик.— Двері вже тріщать!
— Не турбуйся,— заспокоїло Мишенятко,— в мене ж безрозмірний животик!
За хвилину велика дірка була готова.
Петрик глянув униз — справді там був підземний хідник.
Він стрибнув і відійшов убік. Слідом за ним гепнувся дядечко Медяник. На руках він тримав Мишенятко — в того животик став, наче бубон, і саме бігти воно не могло.
Дядечко Медяник обмацав у темряві стіни. Хідник вів в один бік.
— А тепер попереду піду я! — сказав рішуче добрий кухар.— Петрику, тримайся за мене! Все буде гаразд!
— Та це я випадково розгубився!—зніяковів Петрик. Грюкіт льодяників і тріск дверей завмирали позаду…