Солодкий Марципан. Юрій Ярмиш

Спуск у провалля

Марципанка з Петриком знову опинились в дитячому колі. На цей раз ніхто вже не вихваляв їх, хоча діти раділи — адже Петрик та Марципанка разом з ними!
Пундик сказав:
— Ви чули, як король наказав нам не давати ні солодких пиріжків, ні тістечок з кремом, ані пірників? Якщо так — не будемо вихваляти більш його, а підемо геть з країни. Хай пошукає нас! Он навіть Вареничок-Лаврени-чок пристав до нашого гурту.
— Так,— виступив наперед товстенький Вареничок-Лавреничок,— я спочатку не знав, на чиєму боці правда, а тепер знаю! Тільки Карамелька з Пиріжком і залишились у палаці,
Він хитро подивився на Марципанку, але більш нічого не сказав.
Вранішній туман розпливався. От-от мало зійти сонечко.
Петрик мовчав. Бо коли він почув те, що сказав Пундик, він аж почервонів від обурення.
— Друзі,— сказав він.— Виходить, ви втекли лише тому, що вам не дали солодких пиріжків… Але ж того, хто говорить правду, король Марципан кидає у в’язницю… Він навіть доньки своєї не пожалів. Ви ж ні ігор цікавих не знаєте, ні пісень не співаєте. Ходімо краще з країни Марципанії назавжди!
— А де ми ще солодких пиріжків наїмося? — заперечив уперто Пундик.
— Я ж казав, у моїй країні хто не лінується, той все має. А пісні які в нас гарні, а ігри! Запрошую вас до моєї рідної країни!
— Згода! Згода! — гукнула Соложеничка.
— І я згодна,— сказала Марципанка,— але я повернусь назад, коли мій тато вибачиться переді мною за образу.
Вареничок-Лавреничок теж гукнув: «Згода!» Але насправді він, мабуть, вагався. Бо всі вже спускалися у провалля, а він ще розмірковував.
Вагався й Пундик. Але потім і він рушив униз.
Спуск був важкий і небезпечний.
Діти шукали обходу. З-під ніг Вареничка-Лавреничка, що нарешті щось вирішив для себе і наздогнав інших, весь час вилітали камінці, швидко котилися вниз і боляче били дітей.
— Слухай, Вареничку,— розсердився Пундик,— чому ти заважаєш усім? Шукай собі краще стежинку сам. А я спускатимусь останнім.
Суворі скелі височіли над дітьми, внизу клубочився туман. Петрик кинув камінчик. Той лунко скакав по камінних брилах, доки не вгамувався десь на дні.
Раптом Вареничок-Лавреничок зупинився:
— Стежки далі немає.
— Ой,— задрижала Соложеничка.— Я вже давно боюся…
— Всі замовкли. Невже доведеться піднятися нагору — назад у країну Марципанію, де не можна гратися й співати?
— Ні, — сказав Пундик. — Тримайте, ось! — Він вийняв з кишені довгу тонку, але міцну линву.— Зараз ми прив’яжемо її до цього деревця і по одному спустимося.
Петрик заперечив:
— Спочатку треба перевірити, чи дістає вона дна урвища.
Він прив’язав камінчик до линви і кинув униз. Діти уважно слухали…
— От коли б з нами була Карамелька! Вона завжди все чує,— сказав Вареничок.
Десь бамкнув камінчик.
— Линва на дні! — зрадів Петрик.
Першим спустився Вареничок. Далі хлоп’ята обережно спустили дівчаток. Соложеничка боялась більш за всіх, і її підтримували з обох боків Петрик з Пундиком.
Хлоп’ята швидко зібралися на раду. Вирішили триматися купи, самим нікуди не ходити, бо в такому тумані можна й заблудити.
Соложеничка, яка дуже зморилася, сіла на горбочок відпочити…
Раптом вона знов злякалася:
— Дивіться, тут хтось був раніше за нас! Ой, мені страшно!
Хлопчики схилилися над землею. Справді, мабуть, зовсім недавно тут хтось проходив.
Марципанка уважно подивилася на сліди і похолола.
— Тут були льодяники! Це сліди від їхніх чобіт! Петрик і Пундик, не гаючи часу, наказали, хлопчикам
оточити дівчаток, щоб вони були посередині. Всі обережно стали просуватися вперед.
Вже було далеко видко навкруги. Дітям країни Марципані! все було незвичне і здавалося страшним.
Шлях заступало гостре каміння. Сумно дзвеніла невеличка річечка. її низькі береги з’єднувала тоненька дерев’яна кладка.
Петрик припав до води:
— Нарешті звичайна, а не солодка!?Діти по черзі покуштували її.
— А знаєте, — сказав Пундик, — я наче сильніший став. Яка смачна вода, ще ніколи такої не пив.
— І я став сильніший!
— І я раніш такої не пила!
Далі пішли вздовж річечки. Але подорож була недовга…