В однім великім лісі гніздилося багато ворон. Вони жили тут такою збитою купою, що в цілім лісі не було іншого птаха ані звіра: весь ліс був одно вороняче царство. Тільки насеред лісу стояли великі голі скали, в них була велика, простора, темна печера, а в тій печері жили сови, так само великою купою, як ворони в лісі.
Вдень ворони були повними панами, кракали, сиділи по деревах і скалах, чули себе вповні свобідними. Але коли прийшла ніч і ворони позасипляли в своїх гніздах, тоді вилітали сови зі своєї печери, летіли просто до Воронячих гнізд, забивали кожда по одній вороні і їли їх.
Довгий час терпіли ворони се лихо, але далі не стало їм терпцю. Воронячий цар скликав одного дня весь свій народ на велику нараду і промовив до них:
— Слухайте, дітоньки! Нещастя наше з тими совами! Нападають на нас по ночах, коли ми спимо і не можемо боронитися. Лягаючи спати, ніхто з нас не є певний, чи встане завтра живий. Ні! Так не можна жити! Що нам з того, що ми весь день мучимося, шукаємо поживи, годуємо дітей? А ті дармоїди весь день вилежуються в своїх норах, а вночі хапають нас, як своїх. І адіть, ми працюємо — і нас раз у раз менше, а вони дармують — і плодяться та множаться на нашу загибель. Адже ж як так піде далі, то швидко нас зовсім не стане. Радьте, дітоньки, що нам робити?
У того царя було п’ять міністрів, що ще радили його батькові і сиділи на своїх урядах уже довгі літа. Почувши цареву бесіду, вони згідно потакнули головами і сказали:
— Спасибі тобі, царю, що ти скликав сю нараду! Видно, що дуже дбаєш за свій народ. Дай тобі боже всього добра і многі літа прожити.
— Добре, добре, — промовив стурбований цар. — Тілько ж ви, мої мудрі міністри, скажіть тепер своє слово, що нам робити в тій тяжкій пригоді.
Тоді перший міністер, подумавши глибоко, промовив:
— Моя рада така, найясніший царю: сови сильні, ми слабші; сови воюють уночі, ми вночі спимо і не бачимо нічого. Що ж ми можемо їм зробити? Найліпше пішлімо до них свойого післанця і просімо, щоби зробили з нами мир, щоби дали нам спокій, хоч би нам прийшлося дати їм навіть який окуп. Адже знаєш, що каже приказка:
— З сильнішим не борися,
А радше покорися.
— Гм, — промовив цар, почувши таку раду. — Не перечу, що се дуже розумно, але… Ну, а ти, другий міністре, що скажеш?
— Найясніший пане, — промовив другий міністер, — мені се зовсім не подобається, що радив мій поважний попередник. Просити ласки у нашого заклятого ворога? Не досить, що він повбивав так багато наших, то маємо ще йому кланятися, давати йому окуп? Ні! Чей же вороняче серце ще не спідліло до решти! Радше помремо всі в чеснім бою, ніж так вижебрувати життя. А до того подумайте! Адже наші вороги не мають ні честі, ні сумління! Адже вони нападають на нас поночі, вбивають сонних і безоружних! Чи ви думаєте, що вони пошанують післанців? А навіть як ми заключимо з ними спокій, то чи ви певні, що вони будуть додержувати присяги? Я певний, що не будуть. А в такім разі ліпше нам обернути всі сили на війну з ними, ніж думати про гнилу згоду.
— Дуже гарно говориш, мій друже, — мовив на се цар,— але… Ну, та послухаємо, що скаже третій міністер.
Сей був старий, немічний і мовив захриплим голосом:
— Гай, гай! Певна то річ, що не ялося нам жебрати спокою, але як же нам і воювати з тими совами? Всі знаємо, що вони міцніші від нас тим, що вони воюють поночі і нападають на сонних. Видамо їм війну, то будьмо певні, що не дочекаємо й до першої ночі: вони нападуть на нас і вимордуюь усіх до остатка. А моя рада одна: покиньмо сей нещасний ліс і те погане сусідство, тікаймо відси, поки живі та здорові, шукаймо собі іншого, безпечнішого осідку.
— Гм, гм, — муркотів цар, хитаючи головою. — Се також рада! Ну, але почуємо, що скаже четвертий міністер.
— Я би радив, найясніший царю, не квапитися ані з війною, ані з заключенням спокою, ані з утекою, а підождати, що буде далі. Ще, богу дякувати, всі не гинемо. Ану ж сови спам’ятаються і самі дадуть нам спокій, — адже і у них може прокинутися сумління. Або ану ж вони перенесуться десь у інше місце? Все може бути, то найліпше підождімо, що час покаже.
Самий остатній поміж міністрами був старенький, згорблений Каркайло. До нього обернувся цар нарешті і мовив:
— Ну, а ти, Каркайло, що скажеш?
— А що ж я можу сказати? Всі панове, мої попередники, радили дуже мудро. Добрий супокій, але тілько в свій час. Добра і війна, але також у свій час. Не зле навіть утекти від ворога, коли нема й іншої ради; не зле й підождати. Тілько то недобре, коли мій попередник радив зачекати, аж у сов прокинеться сумління і вони самі з доброї волі дадуть нам спокій. Гай, гай, дітоньки! Ви, мабуть, думаєте, що ті сови так собі, з доброго дива, розпочали з нами війну? Ой ні, се у них здавна, від дідів-прадідів такий звичай і така установа. А знаєте чому?
— Ні, не знаємо! — закричали ворони.
— Ну, то слухайте ж, я вам розповім, — мовив Каркайло.