Ворони і сови. Іван Франко

Ворони і сови. Іван Франко. Частина 10

Від мойого покійного батька, — мовив Каркайло, — (швидко мине сто літ від його смерті), — чув я, що давно колись ворожила одна премудра Сова про будущину вашого і нашого роду.

З тої ворожби мені досі пам’ятається один вірш:

Крук у сов’ячім гнізді —
Бути совам у біді.

А я не хотів би наводити біди на твою домівку, вельможний царю, і для того прошу тебе, лиши мене ось тут, знадвору. Я зроблю собі гніздо край брами вашого замку і, як вірний сторож, буду пильнувати за дня, щоб мої свояки не вдерлися до вас і не наробили вам якої шкоди.

Цар і його міністри згодилися на се, тільки один Пугукало недовірливо похитав головою.

— Ну, що, Пугукало, — обізвався до нього цар Пулоокий, — тобі знов щось невлад?

— Невлад мені, вельможний царю, що ви всі так вірите сьому старому брехунові. Ані мій покійний батько не говорив мені нічого про приязнь з Круком, ані я ніколи не чув такого пророцтва.

— Е, чи одного-то не раз чоловік не чув і не знає, а воно, проте, правда, — відповів Каркайло.

— А я боюся, — говорив далі Пугукало. — Не вмію вам сказати чого, а боюся. Здається мені, що не можу заснути в замку, де Крук буде придверником. І все мені пригадується історія Лисички з ямою.

— Що се за історія? — запитав цар.

— То так собі, проста історія, але є в ній добра наука.

—Ну, говори, говори!