Ворони і сови. Іван Франко. Частина 5
Летіли раз три круки, та й голодні ж. Дивляться, а Яструб згори вдарив на хату, зловив Голуба і несе його в пазурах до лісу, щоб поснідати.
— От би нам хоч отакого Голуба дістати! — зітхнув один Крук, сидячи на смереці.
— Всі три ми не були б ситі, але хоч троха б занеслися, — додав другий.
— Ану, відберімо від Яструба його добичу! — мовив третій.
— Відберімо, але як? Сильний, драбуга, а добровільно не дасть.
— А може, й дасть. Слухайте, що я придумав, — мовить третій Крук.
Усі три стулилися головами докупи, пошепталися собі щось по-свойому, а потім живенько розлетілися, так що Яструб і зовсім їх не бачив, і посідали собі кождий на окремій деревині, та так, щоб Яструб, летячи до лісу, мусив летіти попри них. Коли Яструб наблизився до першого Крука, сей злетів із деревини, порівнявся з ним та й кричить:
— Добрий день вам, нанашку!
— Доброго здоров’я! — буркнув Яструб, а сам дивиться на Крука тим оком, що на Пса. Мовляв: а тебе яка біда до мене несе?
— Ов, видно, що тісно коло вас, нанашку, — мовить Крук, — коли ви вже пустилися вудвудів ловити.
— Яких вудвудів? — крикнув Яструб. А треба вам знати, що Яструб радше згине, ніж би мав Вудвуда з’їсти: страх не любить його запаху.
— А отже Вудвуда несете, нівроку вам, — кепкує Крук.
— Що ти осліп, чи що? Не бачиш, що се Голуб? — лютиться Яструб.
— Голуб! — дивується Крук. — Агій! Перший раз такого Голуба бачу. Я би присяг, що се Вудвуд. Ну, та коли так хочете, то нехай вам буде й Голуб.
І полетів геть. Яструб летить далі, злий уже, аж назустріч йому другий Крук.
— Здорові були, дядьку!
— Щезай зі своїм родом поганим! — крикнув на нього Яструб.
— Ов, а ви чого такі недобрі? Та я тому не винен, що пострічався з вами. Чи, може, стидно вам, що я побачив, як ви Вудвуда несете? Що ж, дядечку, голод не тітка. Як нема Голуба, то треба грішне тіло хоч Вудвудовим м’ясом нагодувати.
— Та чи ти з глузду зсунувся, чи що? Хіба не бачиш, що се Голуб, а не Вудвуд?
— Я, дядечку, добре бачу, але вам з великого голоду троха баки забило. Ну, та ви не бійтеся. Я ж вам вашого Вудвуда не відбираю. Смакуйте його на здоров’я. Я би й так не взяв його до рота, аби ви мені не знати що давали… Тьфу!
І полетів геть.
«Що за помана! — думає собі Яструб. — Чи я дурний, чи вони? А може, й справді я в поспіху замість Голуба та анахтемського Вудвуда зловив? Тьфу!»
Нюхає — справді пахне щось не теє, не Голубом. Але подоба Голуб’яча. Та вже, бідний, починає власним очам не вірити.
— Може, й справді у мене яка куряча сліпота, або що? От зажду. Он летить іще один Крук, що то він скаже?
І справді супроти нього надлетів третій Крук.
— Здорові були, дядечку! — закричав він. — А куди ви сього Вудвуда несете? Чи, може, Медведя кольки сперли, а ви хочете дати йому вудвудятини замісто лікарства?
— Сказися ти із своїм Медведем і з вудвудятиною! — скрикнув застиданий Яструб і випустив Голуба з кігтів. Справді, коли тобі три скажуть, що ти п’яний, то лягай спати, а коли три свідки сказали, що се Вудвуд, то хай йому цур!
І він полетів геть, а круки кинулися на Голуба і з’їли його.
— От так-то, милостивий царю, і ми повинні дібрати способу, щоб побороти наших ворогів, — закінчив свою промову Каркайло.
— Дуже добре, — згодився цар, — але який же може бути спосіб? Скажи, коли знаєш, бо я ніяк його не придумаю.
— Один способець я знаю, — мовив Каркайло, — але сей можу сказати тілько тобі самому в чотири очі.
— Га, коли не можна інакше, то нехай буде й так! — мовив цар і попровадив Каркайла до свойого покою, а замкнувши двері, промовив:
— Ну, тепер говори!