Казка для молодшого шкільного віку. Переклад з німецької Іванова М.О.
Карлик Ніс. Вільгельм Гауф. Казка українською мовою
В одному великому місті Німеччини жив колись, у давноминулі літа, один швець. Мав він собі жінку, і жилося їм, як доведеться – коли добре, а коли й скрутно. Вранці швець ішов до своєї майстереньки – невеличкої халабуди на розі вулиці – і цілий день латав старі чоботи та черевики, а як хто замовляв, то робив залюбки й нові. Але тоді йому треба було йти спочатку десь купувати шкіру, бо при його злиднях ніяких запасів він не мав. Жінка торгувала всякою городиною та садовиною, яку вирощувала сама в невеличкому садку. Люди залюбки в неї купували, бо вдягалася вона чисто й чепурненько, до того ж уміла так викласти й показати свій товар, що кожному, бувало, заманеться взяти.
І був у них славний хлопчина: і з обличчя гарний, і станом стрункий, і на свої дванадцять років чималенький. Він завжди супроводив матір на базар і сидів біля неї, а коли хто з покупців брав багато овочів зразу, хлопець охоче допомагав тому донести покупки додому. І рідко траплялося, щоб він повернувся назад із порожніми руками.
Одного дня сиділа отак шевцева жінка на базарі, а перед нею стояли кошики й корзини з капустою, морквою та всякою іншою городиною.
Малий Якоб – так звали хлопця – сидів тут-таки, біля матері, і дзвінким голосом закликав покупців. Аж ось іде базаром якась стара баба в обшарпаній одежі, з маленьким гострим обличчям, геть побриженим глибокими зморшками. Очі в баби червоні, запливають слізьми, а ніс так закарлючився, що на підборіддя звисає. Шкутильгає стара, на костур спирається: так і здається, що ось-ось поточиться і вріжеться закарлюченим носом просто в землю. Шевцева жінка пильно дивилася на бабу. Ось уже шістнадцять років торгує вона щодня на базарі, а ніколи не бачила тут цієї старої відьми. Жінка аж похолола з переляку, коли баба підійшла й спинилася біля її кошиків.
– То це ти Ганна, що торгує городиною? – спитала стара бридким верескливим голосом.
– Так, це я,- відповіла жінка.- Чи не візьмете, може, чого?
– Та ось хочу глянути, хочу побачити! Подивлюся на зіллячко, на ботвиннячко: а чи є у тебе те, що мені треба? – промовляла стара, нахилившись над кошиком і встромляючи туди брудні, мов ганчірки, гидкі руки. Вона перерила геть-чисто всю городину, що так гарненько була розкладена, витягала довгими, як веретена, кощавими пучками то те, то інше, обнюхуючи кожне величезним носом.
Ганна тільки зітхала, дивлячись, як порається стара відьма коло її городини, але сказати нічого не наважувалась, бо кожний покупець має право розглядати товар, до того ж її брав якийсь дивний жах перед цією бабою. А тим часом стара, переривши знизу доверху весь кошик, бурмотіла собі під ніс: «Чортзна-яке зілля, нічого такого, чого мені треба… П’ятдесят років тому було багато краще… Казна-що, якийсь бур’ян!»
Малому Якобу набридло це бурмотіння.
– Слухай,- озвався він неприязно,- чи в тебе, бабо, є сором: спочатку ти залізла в кошик гидкими чорними пальцями, перевернула там усе догори ногами, потім зашмарувала всю городину довгим носом, так що тепер її ніхто, кому довелось те бачити, не схоче купувати, а тепер ще й лаєш наш товар. Та чи ти знаєш, що у нас бере городину сам герцогський кухар?
Стара скоса глянула на хлопчика, недобре осміхнулась і промовила глузливо:
– Он як, синочку! Тобі не до вподоби мій ніс, мій гарний, довгий ніс? Ну що ж, буде і в тебе такий, що сягатиме з середини лиця аж до самого підборіддя.
Сказавши це, вона знову повернулась до корзини, де лежала капуста, вибрала найкращу білу головку, взяла її в руки й так стиснула, що та аж зарипіла, а тоді зневажливо кинула назад у корзину, промовивши і цього разу: «Казна-що, нікчемна капуста!»
– Та не труси так на всі боки головою! – перелякано скрикнув хлопчик. – У тебе ж шия, мов капустяний корінець, – ось-ось переломиться, і твоя голова впаде в корзину. Хто тоді купуватиме у нас?
– Тобі не подобаються тонкі шиї? – знов пробурмотіла стара, гидко сміючись.- Гаразд, у тебе зовсім ніякої не буде, а голова стримітиме просто на плечах і вже не зірветься з маленького тіла!
– Не кажіть хлопцеві дурниць! – не втерпіла Ганна, якій уже також набридло це довге перебирання розглядання та нюхання городини. – Як хочете щось купувати, то беріть швидше, бо ж за вами ніхто інший не доступиться до мене.
– Ну що ж, це ти правду кажеш, – промовила стара, злісно зиркнувши на неї. – Гаразд, я візьму в тебе оці шість головок. Тільки ж ти бачиш, що я мушу спиратися на костур і сама не подужаю нічого нести, то вже загадай своєму хлопцеві, нехай занесе капусту додому, а я за те йому щось заплачу.
Якоб не хотів іти, бо йому було страшно цієї гидкої баби. Однак мати звеліла слухатись, бо вважала за гріх, щоб стара немічна бабуся сама несла цей тягар.- Мало не плачучи, хлопець послухався матері, поклав у кошик капусту й пішов услід за старою.