Мороз був лютий, сніг і завірюха,
По вулиці голодний пес блукав:
Обмерз, продрог, – здаєсь, лиш пушка духа,
Надармо страви й захисту шукав.
Аж чоловік найшовся милостивий,
Впустив до хати пса і обігрів,
Пожалував його, як друг правдивий,
І їсти дав того ж, що й сам він їв.
Та пес, нагрівшися у теплій хаті,
Спочивши і наївшися досить,
Замість подяки став гарчать, брехати,
Ще й кинувся хазяїна вкусить.
Подібний ти до нього, брате милий:
Не тямиш, хто добро тобі зробив,
А тих, що розуму тебе навчили,
Як часто ти зневажив, оскорбив!