Карлик Ніс. Вільгельм Гауф

Майже цілу годину шкутильгала стара до краю міста. Нарешті вона спинилася перед маленькою, похилою хатиною, витягла з кишені старого іржавого ключа, встромила його в невеличку шпарку в дверях, і вони самі розчинилися з гучним рипом. Та як здивувався Якоб, коли зайшов усередину тієї халупки! Там було пишно прибрано: стеля й стіни з мармуру, меблі чорного дерева з розмаїтими візерунками з золота й коштовного каміння, підлога з чистого скла і така слизька, що хлопчик кілька разів підсковзнувся і впав. Стара витягла з кишені срібний свисток і якось особливо в нього засвистіла – по всьому помешканню аж луна покотилася. Зараз же прибігли до неї дві морські свинки. Якубові було дуже дивно бачити їх на задніх лапках, у горіхових шкаралупках замість черевиків, у людській одежі і навіть у капелюшках, зроблених за останньою модою.
– Де ви поділи мої черевики, сякі-такі ледаща? – гукнула стара й замахнулася на них костуром. – Чи довго я ще тут стоятиму?

Свинки кинулися по східцях угору й повернулися з двома кокосовими шкаралупками, підбитими всередині м’якою шкірою. Вони швидко й спритно взули стару в ті черевики, і її шкутильгання мов рукою зняло. Вона шпурнула геть костур і неймовірно швидко заметушилась по скляній підлозі, не відпускаючи руки хлопця і тягаючи його за собою. Нарешті стара зупинилася в заставленій різним посудом кімнаті, що скидалася на кухню, хоча столи з червоного дерева й дивани, заслані дорогими килимами, більше були б до речі десь у салоні чи вітальні.

– Сідай,- приязно промовила стара, підштовхуючи хлопчика в куток дивана й загороджуючи спереду столом, щоб він не виліз звідти. – Сідай та відпочинь! Ти добру ношу ніс сьогодні, бо людські голови не такі вже й легкі, ой не легкі!..

– Ви, бабусю, кажете щось чудне,- озвався Якоб. – Хоч я і справді стомився, але ж ніс я капусту, яку ви купили в моєї матері.

– Е ні, це ти помиляєшся,- засміялася стара, відкриваючи корзину й витягаючи звідти за волосся людську голову.

Хлопцеві з переляку аж млосно стало; він не міг збагнути, як це так сталося, і зразу ж подумав про матір: «Якщо хто-небудь довідається про ці людські голови, то, безперечно, звинуватять у тому мою матусю».
– А зараз я тобі щось дам за те, що ти був слухняною дитиною,- бурмотіла стара. – Потерпи трошки, я тобі зварю такої юшечки, що ти її згадуватимеш до смерті!

Вона знову свиснула. Спочатку прибігло багато морських свинок, одягнутих в людську одежу, в кухарських фартушках, з ополониками коло пояса і з великими ножами. За ними стрибала ціла купа білочок в турецьких штанях, з оксамитовими шапочками на головах. Ці, мабуть, були кухарчатами, бо весь час жваво метушилися, кидаючись то до стін по сковорідки та каструлі, то в льох по масло і яйця, то в комору по приправи й борошно,- і все те тягли до плити. Там разом з ними поралась і стара, сновигаючи туди-сюди в своїх кокосових черевиках, і хлопчик бачив, що вона таки справді хоче зварити для нього смачну юшку. На плиті щось булькотіло, сповнюючи запашним духом усю кімнату, а баба раз у раз зазирала в горщик, стромляючи туди довгого носа. Нарешті юшка була готова. Тоді стара швиденько зняла горщик з вогню, висипала юшку в срібну тарілку і поставила перед Якобом.

– Ось, синочку, на! – сказала вона йому,- Попоїж-но моєї юшечки, то й придбаєш усе те, що тобі в мене сподобалось. А ще зробишся таким мастаком-кухарем, що хоч куди, бо однаково чимсь та треба бути. Тільки от зіллячка такого ти ніколи не знайдеш, адже не було його в кошику твоєї матері…

Якоб не розумів, про що говорить стара, але юшка йому дуже сподобалась – навіть мати ніколи не варила такої смачної. Від юшки йшов приємний дух трави і корінців, а на смак вона була водночас і солодка, і в міру кисленька, і дуже навариста. Поки хлопчик доїдав смачну юшку, морські свинки так накадили якимсь курінням, що по кімнаті попливли цілі хмари густого сизого диму. Вони густішали, спускались додолу й огортали Якоба так, що він, бідолаха, зовсім очманів. Він зовсім забув про те, що йому треба повернутися до матері, і незабаром міцно заснув на дивані в старої баби.

Дивні речі приверзлись Якобу вві сні. Йому здавалося, що стара зняла з нього всю одежу і вдягла в біляче хутро. Він міг стрибати й лазити по деревах, як справжня білка, тоді познайомився з усіма іншими бабиними білками та морськими свинками – що то за славний і чемний народ був! – і разом з ними прислуговував старій. Попервах він тільки чистив черевики, тобто ті кокосові шкаралупки, які стара носила на ногах,- він мастив їх олією і тер, аж поки заблищать. Якоб швидко призвичаївся до цієї роботи, бо вдома не раз чистив полагоджені батьком чоботи й черевики. Не минуло й року,- так йому далі снилось,- як стара приставила його до іншого делікатного діла: разом з іншими білочками він ловив порошинки, що грали в сонячному промінні, потім, назбиравши доволі, пересівав їх через надзвичайно тонке й густе сито: стара вже зовсім не мала зубів, і їй пекли книші з ніжних сонячних порошинок.

Ще через рік він уже служив при старій водоносом, бо та не пила звичайної води, і білочки, а з ними і Якоб, мусили збирати в горіхові шкаралупки росу з троянд. Стара пила багато, і водоноси мали неабиякий клопіт, щоб їй догодити. Минув ще рік – і Якоба поставили доглядати за підлогами. Підлоги в домі були скляні, і їх щодня доводилося натирати щітками й суконками. І тільки на четвертий рік його допустили на кухню. Це вже була почесна служба, до якої приставляли тільки після довголітнього випробування. Тут Якоб пройшов науку від кухарчука аж до першого паштетного майстра, і такий з нього мастак вийшов, що вмів він і спекти, і зварити будь-яку страву, аж сам собі дивувався.

Так минуло цілих сім літ його служби у старої. І от одного дня вона звеліла йому обпатрати курча, начинити всякими травами й корінням і добре засмажити, а сама зняла свої кокосові черевики, взяла в руки кошик та костур і кудись пішла. Якоб зробив усе як належить: скрутив курчаті голову, ошпарив його окропом, обскуб пір’я і випустив тельбухи. Тоді почав збирати трави й коріння для начинки. Зайшовши до комори, він побачив, що в куточку стоїть шафа, якої він раніше ніколи не помічав. Дверцята шафи були причинені нещільно, і йому закортіло подивитися, що-то там є. Він зазирнув усередину і побачив багато кошичків, з яких ішов міцний запашний дух. Якоб відкрив одного кошика і знайшов там якусь дивовижну травичку: стеблинка й лист були блакитно-зелені, а зверху вирізнялася маленька ясно-жовта квіточка. Він понюхав квіточку і впізнав запах, що йшов колись від тієї юшки, якою почастувала його стара. І такий міцний був той дух, що Якоб почав чхати -раз, удруге, все дужче й дужче – і, зрештою, чхаючи, прокинувся.

Він лежав на дивані старої і здивовано озирався на всі боки. «І привидиться ж таке! -промовив він сам до себе. – Та я ладен присягнутися, що сім років був нікчемною білкою, товаришував з морськими свинками та іншими звірятами і вивчився на доброго кухаря. Ну й посміється ж моя матуся, коли я їй про все розкажу! А чи не буде вона гримати, що я заснув у чужій хаті замість допомагати їй на базарі?»

З цією думкою Якоб схопився, щоб іти додому; все його тіло від сну затерпло, особливо в’язи, і він не міг до пуття поворухнути головою. Він сам сміявся з себе, що так очманів: аж чіплявся носом то за шафу, то за стіну й одвірки. Білочки та морські свинки скиглячи крутились у Якоба під ногами, наче їм хотілося піти з ним разом. Уже з порога він погукав їх за собою, бо це були славні звірятка, та вони швидко повернули назад у кімнати, ковзаючи на своїх горіхових шкаралупках, і тільки чути було, як вони тужливо скиглять.

Частина міста, куди завела його стара, була далеченько від базару, і Якобу довелося довго йти вузькими безлюдними вулицями. Та тільки-но він вийшов на гомінкі центральні вулиці, як потрапив у щільний натовп перехожих. Певно, десь поблизу показували карлика, бо звідусіль чути було вигуки: «Гей, подивіться, люди добрі, який онде гидкий карлик! І звідки він узявся? Який у нього довжелезний ніс, а голова просто з плечима зрослась! А руки які чорні й гидкі, мов головешки». Іншим разом Якоб і сам залюбки побіг би з усіма подивитись на карлика, але йому треба було поспішати до матері.

Коли він прийшов на базар, мати все ще сиділа там, і в неї в кошиках було ще чимало городини. «Отже, я не так уже й довго спав»,-подумав Якоб. Однак іще здаля він побачив, що мати чомусь дуже смутна. Вона вже не закликала покупців, що проходили мимо, а сиділа, похнюпивши голову, і була, як йому здалося, коли він підійшов ближче, незвичайно бліда. Якоб стояв осторонь, не знаючи, що робити.

Нарешті він зважився, тихесенько підійшов до матері ззаду і, поклавши їй на плече руку, промовив:
– Матусю, що з тобою? Ти на мене гніваєшся? Жінка обернулася до нього і зараз же відсахнулася, скрикнувши не своїм голосом:
– Чого тобі треба від мене, гидкий карлику? Іди геть, відчепись од мене! Я не люблю дурних витівок!
– Та що ж це таке, мамо? – перелякано спитав Якоб.- Що з тобою скоїлося, чому ти проганяєш від себе свого сина?
– Я тобі вже сказала,- відповіла Ганна, спалахнувши гнівом,- іди геть! За свої дурні вигадки ти у мене нічого не заробиш, поганий виродку!
«Мабуть, Бог відібрав у неї розум! – із жахом подумав хлопчина.- Що ж мені робити, як довести її додому?»
– Матусю, люба! Подивись на мене добре: невже ти не впізнаєш свого сина, свого Якоба?
– Ну, це вже занадто! – вигукнула Ганна і повернулася до сусідки.- Ви тільки подивіться на цього бридкого карлика: став над душею, повідлякував усіх покупців і ще має нахабство глузувати з мого нещастя. Я твій син, каже, Якоб… От безсоромна потвора!


Тоді Ганнині сусідки позіскакували з місць і почали Якоба лаяти так, як тільки вміли,-а вже хто-хто, а перекупки, як відомо, лаятись уміють! Та як він смієш, сякий-такий, глумитися з бідолашної жінки! Всі ж бо знають, що вже сім літ, як у неї вкрали гарного, мов намальованого, хлопця. А коли він, гидкий карлик, зараз же не відчепиться від неї, то вони гуртом так намнуть йому боки, аж кістки тріщатимуть.

Горопаха Якоб нічого не розумів. Адже сьогодні вранці він, як звичайно, прийшов з матір’ю на базар, допоміг їй розкласти городину, тоді ходив із старою бабою до її хати, там попоїв трохи юшки, а опісля трошечки подрімав -і ось він знову тут. Чому ж і мати, і всі перекупки говорять про якісь-то сім років? І всі чомусь звуть його гидким карликом! Що ж таке з ним сталося?

Побачивши, що мати аж ніяк не хоче його впізнавати, Якоб мало не заплакав і, вкрай засмучений, пішов до майстереньки свого батька. «Подивимося, що скаже він, – думав хлопець. – Невже й він не впізнає мене?»
Прийшовши до халабуди шевця, він став у дверях і зазирнув усередину. Майстер так поринув у роботу, що не помітив хлопця. Коли ж він ненароком глянув на двері, то впустив додолу все – черевики, дратву, шило – і злякано вигукнув:
– Свят, свят! Що воно таке?..

– Добрий день, пане майстре,- привітався до нього хлопець і ввійшов у майстерню.- Як ваші справи?
– Погані, зовсім погані, пане карлику! – відповів той, і Якоб на свій превеликий подив побачив, що батько його зовсім не впізнає.- Роблю один, а літа мої вже немолоді. Треба б мені підмайстерка, так грошей нема.
– А хіба у вас немає синочка, щоб потроху допомагав вам? – розпитував далі хлопець.
– Був колись… Якобом його звали… Тепер був би вже парубком років під двадцять, справжнім помічником мені, ото було б життя!.
– А де ж він тепер, ваш син? – спитав Якоб тремтячим голосом.
– Бог його святий знає,- сказав швець.- Уже сім років… а так, сім років минуло відтоді, як його вкрали у нас на базарі.
– Сім років! – скрикнув Якоб із жахом.

Поділіться з друзями:

Прокрутити вгору