Золото України. Жук Ігор

Читач здійснить цікаву мандрівку у минуле України, дізнається про скіфське золото, золото гетьмана Полуботка, побуває у львівських золотарів; довідається, як геологи шукають золото, як його видобувають.

Золоті Ворота, золоті руки та золотий кулак. Метали з характером

«Щось велике в лісі здохло!»

Так кажуть, коли відбувається якась неймовірна подія. Як на мене, то в лісі здох щонайменше динозавр, бо Питась за останні дві години ще жодного разу ні про що не запитав. Я навіть стурбувався, чи він, бува, не занедужав.

Питась був здоровий, але геть по вуха вимазаний клеєм, і одразу ж зажадав золотої фарби.
— Ти що збираєшся фарбувати? — з підозрою запитав я.
— Ворота!

Мовивши це, Питась поклав переді картонний макет київських Золотих Воріт. Макет було зроблено досить майстерно, щоправда, деякі його деталі одразу ж нагадали мені про один із моїх старих науковіх журналів, який я вже третій день марно шукав на полицях. Однак Питась так пашів від гордощів, що я вирішив махнути рукою на журнал і похвалив творця шедевра:

— Молодець, Питасю! У тебе золоті руки!

Питась спантеличено подивився на свої долоні.

— Золоті?.. Я ж іще нічого не фарбував!

Довелося пояснити, що «золоті» — означає вмілі, хороші. Так кажуть, коли хочуть похвалити: «золота голова», «золотий характер»…

— «Золотий кулак»! — докинув Питась, згадавши свого улюбленого Брюса Лі.Я поспішив трохи змінити тему:

— До речі, Золоті Ворота — теж у переносному значенні золоті. Це означає — головні, парадні, у них в’їжджали до міста почесні гості і сам Великий князь. Так що, Питасю, золотої фарби тобі потрібно лише дрібку — на покрівлю церкви, що над воротами.

— А чому церковні дахи покривають золотом?

Динозавр у лісі воскрес і зацікавлено підняв голову: Питась згадав одне з найулюбленіших своїх слів — «чому?».

— Ну, по-перше, це — гарно. Золоті бані на блакитному тлі неба… А по-друге, така покрівля довговічна, бо золото не іржавіє, адже воно належить до благородних металів…

— Благородних? — у Питася заблищали очі.— То метали також мають характери?

— Ще б пак! — Я підійшов до шафки, де у мене зберігається всяка всячина, і вийняв звідти флакончик. На дні його, залиті гасом, лежали кілька шматочків натрію. Я виловив пінцетом один і вкинув до склянки з водою.

Маленький блискучий шматочок металу забігав поверхнею води, люто засичав, оповився хмаркою пари і раптом почав стріляти навсібіч вогненними іскрами. Питась витягнув шию, як динозавр:

— Оце так характер!

— Дуже навіть компанійський! Це метал натрій так бурхливо вступає у спілку — чи, як кажуть у хімії, в сполуку — з водою. Тепер познайомся з оцим металом. Ось маєш іще характер!..— Я зняв з гачка Питасеву куртку і безпомилково виловив з-поміж численних інших скарбів його кишені великого іржавого цвяха.— Цей куди твердіший і стійкіший за попередній, та ба: кисень, яким ми з тобою дихаємо, з’їдає залізо, як ти цукерку.

З цвяха сумно осипалася іржа. Навіть Питась на хвильку похнюпився, але одразу ж пригадав:
— А золото? Чому ти назвав його благородним? Бо воно дуже дороге?

— Річ не в тому. Золото передусім цінне своїми благородними властивостями. По-перше, воно належить до тих металів, які не так-то легко втягнути у якусь підозрілу хімічну спілку. Іржа — це сполука металу з киснем, що міститься у повітрі чи у воді. Так от, золото, як і його інші «благородні» товариші, практично не іржавіє. Воно дуже довго зберігає свій блиск. По-друге, золото чудово піддається обробці. Його можна розкувати у таку тонюсіньку пластинку, що воно стане прозорим!

Питась мріє про золоте ліжко, але не згоджується на золоті простирадла. Тим часом автор визначає Питасеву пробу і оповідає йому про геологію

— Прозорим?! Золото?

— Уяви собі! Воно стане схожим на зелену целофанову плівку. А всього один грам золота можна витягнути в дротинку завдовжки у три з половиною кілометри… Тож не дивно, що з цього гарного жовтого металу ще в прадавні часи умільці стали виготовляти найрізноманітніші прикраси.

— А чому б усе не робити з золота, раз воно не іржавіє?

Взагалі Питась не такий наївний, як часом прикидається, і останнє його запитання явно мусило мати продовження. Отож, коли я пояснив, що золото видобувається важкою працею, дрібнесенькими крупинками, та й місць, де його знаходять, на Землі не густо,— Питась несподівано хитро примружився:

— А ти чув про філософський камінь?

Ще б пак! Так називалася таємнича речовина, яку століттями шукали стародавні алхіміки і яка мала б усе, до чого торкнеться, перетворювати на золото. Я розповів Питасеві ще й прадавню легенду про царя Мідаса, котрий випрохав собі у богів таку саму властивість. Питась пожвавішав:

— А що, якби й справді отак: підняв каменюку — золота! Торкнувся будинку — золотий палац! Сів на ліжко — ліжко з чистого золота!..

— Заліз під ковдру — ковдра з золота, простирадло теж, голова на подушці з жовтого металу…— у тон йому підхопив я. Питась дещо спантеличився.

— Гм. Щось уже занадто… І що сталося з тим царем?

— Помер з голоду. Шлунок його вперто не хотів перетравлювати золото, навіть найвищої проби.

— А що таке проба? — Питась при першій же нагоді втік од теми, на якій спіймав облизня.

— Проба, Питасю, то, власне, чистота золота. Ось, приміром, ти, коли повертаєшся з вулиці, то десь на одну третину складаєшся з різних домішок: пилюки, грязюки, реп’яхів, сміття в кишенях…

Питась войовничо наїжачився:

— А якби ти два тайми вистояв на воротах у калюжі?!

Я миролюбно погодився, що по-іншому, звісно, не виходить.

— Так чи інакше, Питасю, але в такому разі твоя проба стає нижчою від звичайної. Потім ми чистимо одяг, відмиваємо тебе у ванні — і ти знову у нас високої проби. Так само можна робити і з золотом: очищати його від різноманітних домішок і таким чином підвищувати його пробу.

— А золото так само, як і залізо, виплавляють з руди? — Питась вже дещо знав про металургію із шкільної програми.

— Ні, не так. Залізна руда — то хімічні сполуки заліза з іншими речовинами. Я вже казав тобі, що золото дуже неохоче вступає у такі сполуки-спілки. Золота «руда» — то найчастіше кам’яні породи, у які вкраплені золоті пилинки. Часом вони такі дрібні, що побачити їх можна лише під мікроскопом.

— А звідки вони там беруться, всередині каменю?

Замість відповіді я простягнув Питасеві помаранчу. Він спантеличено подякував і запитально глянув на мене.

— Їж, їж, але спершу давай уявимо собі, що це — наша Земля.

— Золота? — спробував здогадатися Питась.

— Дякувати Богові, ні. Але ти знаєш, що всередині нашої планети нуртує розжарена магма.— Я трохи стис помаранчу і проколов її кінчиком ножа. Бризнула цівка соку.— Що це таке?

— Вулкан. (Питась нерідко дивує мене своєю здогадливістю).

— Браво! — я вручив Питасеві помаранчу як приз. Поки він ласував і мовчав, я розповів, що у надрах Землі високий тиск та висока температура змушують золото все-таки зв’язуватися з деякими речовинами і розчинятися у воді, мов цукор: чого не зробиш згарячу!.. Питась із розумінням кивнув.

Автор продовжує свою розповідь про геологію

— Так от, Питасю, гаряча вода із розчиненим у ній золотом знаходить тріщини у кам’яній оболонці Землі…— я показав на шкуринку від помаранчі,— і просочується тими тріщинами угору. Там вода охолоджується, випаровується, а все, що в ній було розчинене, осідає у товщі каменю…— Я аж упрів, поки розтлумачував усі оті премудрості.

— А потім треба довбати каміння, роздивлятися його під мікроскопом, чи щось не заблищить, і тоді чимось виколупувати оті золоті порошинки…— Питась зітхнув.— Справді, невеселе заняттячко! То, певно, найнудніша робота — пошуки золота…

Я згадав своїх приятелів-геологів — золотошукачів, невгамовних веселунів і оповідачів неймовірно цікавих історій, закоханих у свою працю. Либонь, мені важко було б назвати їх занудами.

— То не завжди така марудна справа, Питасю. Буває, що ті золоті вкраплення такі великі, що важать кілька міліграмів, а то й грамів. Тоді їх називають самородками.

— …Каміння з часом руйнується повітрям та водою, розсипається на пісок. Дуже часто це буває у водоймах річок, які протікають кам’янистими місцинами. І тоді ми маємо золоті розсипи і золотоносні піски. Якщо зачерпнути такого піску і просіяти з водою через цілу систему спеціальних сит, то можна відокремити золоті крупинки від піску.

Саме так найчастіше і добувають золото. У стародавньому Єгипті перший іерогліф-слово «золото» зображувався як шматок тканини, з якої стікала вода,— продовжував я.

Питась крадькома позіхнув. Я зрозумів, що захопився геологічною «лекцією», і вирішив знову підкинути поживу його бурхливій фантазії:

— А що б ти сказав, якби десь на прогулянці спіткнувся об шмат золота завбільшки з гарбуз?
Питась примружив око:

— Подумав би, що це сон.

— Так само, либонь, подумав у 1842 році Никифор Сюткін, робітник російських золотих копалень біля Міассу. Він викопав триметрову яму і наштовхнувся на золотий самородок, що важив понад 36 кілограмів!

— Ого!..— Питась одразу пожвавішав, і можна було битися об заклад, що коли не вжити застережних заходів, то завтра наше подвір’я прикрасить не одна триметрова яма.— Отой Никифор став, мабуть, найбагатшою людиною в Росії?

— Можливо, він і міг би нею стати, бо отримав чималеньку нагороду — тридцять річних заробітків. Та щасливець на радощах запив і через кілька років помер у злиднях…

Щоб надто вже не засмучувати Питася, я перевів розмову на інше:

— А знаєш, Питасю, скільки золота видобуло людство за всю свою історію? Десь близько сотні тисяч тонн. Це був би «кубик» з п’ятиповерховий будинок. При цьому довелося перелопатити стільки каміння та піску, що можна було б насипати гору заввишки два з половиною кілометри! І майже половина цього золотого «кубика» походить з Південної Африки. Там знаходиться найбагатше в світі золоте родовище. Називається воно Вітватерсранд, що в перекладі з мови африканас означає — Хребет Білих Вод.

Питась вагається між Клондайком та Африкою і врешті-решт вибирає Україну. Експедиція рушає на захід

Питась, який прочитав чимало пригодницьких книжок, здивувався.

— Ти хочеш сказати, що отой Віт… Ват… отой Хребет Білих Вод багатший золотом за знаменитий американський Клондайк?

У всякому разі там золота видобуто більше, ніж у всіх копальнях Клондайку, Аляски, Канади й Австралії, разом узятих. А то найвідоміші в світі золотоносні місця. І ще стільки ж, як вважають фахівці, поки що лежить у надрах Вітватерсранду.

Побачивши, як збуджено заблищали Питасеві очі, я насторожився. Мене аж ніяк не иабила перспектива виловлювати цього легкого на підйом дослідника десь на шляху до Африки.

— До речі, Питасю, щоб знайти золото в природі, зовсім не обов’язково їхати аж до Африки чи до Клондайку,— квапливо мовив я.— Воно міститься і в грунті, і у воді, і в тваринах та рослинах, і навіть всередині нас з тобою!

— В переносному значенні? — Питась згадав про свої «золоті руки».— Чому в переносному? У прямому. Тільки в дуже маленьких кількостях. Наприклад, у морській воді його десь близько сотої часточки міліграма на ванну. Але це означає, що у всіх морях і океанах вкупі міститься золота близько 27 мільйонів тонн!

— І як же його звідти добути?

— Гадаю, що це непроста справа. Однак є на Землі місця, де за це, можливо, колись і візьмуться. Скажімо, біля берегів Австралії у кубічному метрі води міститься близько 60 міліграмів золота, це в триста разів більше, ніж в середньому у світі.

Питась, либонь, стомився від цифр, бо спитав нарешті про практичну річ:

— А чи зустрічається золото в нас на Україні?

— До недавнього часу вважалося, що його тут нема; мовляв, якщо й послав нам Бог якісь запаси, то такі незначні, що годі про них і говорити. Та й ніхто особливо не морочив собі цим голови — адже колишній СРСР видобував триста тонн золота щороку і займав друге місце в світі після Південно-Африканської Республіки. На першому місці була Росія, на другому — Казахстан. Але часи змінилися. Україна стала самостійною державою. Стара мудрість каже, що краще синиця в руках, ніж журавель у небі. Сибірські золоті журавлі, вже й добряче обскубані, залишилися високо в небесах. Довелося шукати у себе під руками хоч синичку. І вона, уяви собі, знайшлася!

— Краще б, звісно, журавель!..— зітхнув Питась.

— Зажди, Питасику. Золото — то такий птах, що одразу й не роздивишся, синиця це чи журавель. Але чи не досить балачок? Може, помандруємо золотими місцями України?

— Звичайно! — схопився з місця Питась, і я з полегшенням упевнився, що Клондайк і Африка поки що обійдуться без нього.

Після обіду ми спорядили «геологічну експедицію».

Експедиція завантажилася у два Питасеві іграшкові автомобільчики. Розстеливши на підлозі велику карту України, ми з Питасем вирушили з Києва, на місці якого стояв Питасів макет Золотих Воріт, на захід. Наш уявний маршрут пролягав у Закарпаття.

Питась вимагає інструкцій і дізнається, як нелегко бути розвідником

Я вів передню машину. Дорогою ми перемовлялися, як пояснив Питась, через «портативні радіостанції».

ПИТАСЬ: Алло! Як чути? Прийом!

Я: Чути чудово. Прийом.

ПИТАСЬ: Прошу інструкцій. Прийом.

Я: Яких інструкцій? Прийом.

ПИТАСЬ: Про те, як нам шукати золото.Я продиктував інструкції. Вони трохи розчарували Питася. Наш нетерплячий золотошукач уявляв собі, що ми приїдемо, колупнемо скелю чи виймемо жменю ґрунту з глибини півсотні метрів, глип — і заблищало золото! Тим часом з’ясувалося, що спершу належить обкластися горою книжок та рукописів, написаних дослідниками за всі попередні роки, і вивчити загальну геологічну обстановку тої місцини, де ми збираємося шукати золото.

Потім слід придивитися, чи не зустрінуться так звані ознаки наявності золота. Місця, де може бути золото, супроводжують кам’яні породи-супутники. Серед них відомі, наприклад, березіт і лиственіт. Наявність їх свідчить, що десь поруч проходить жила — тріщина в кам янш товщі, заповнена мінеральними речовинами, що їх тисячоліттями заносили туди підземні води.

Відтак треба шукати самі жили. Адже більшість золотих родовищ — жильні. Золото в них осідає з тієї ж підземної води, коли вона, гаряча від глибинного тепла Землі, підіймається тріщинами вгору і там охолоджується. Хоча трапляється і вкраплене золото, у товщі каменю, далеко від жил.

Якщо в жилах пощастить знайти золото (а воно, найімовірніше, не засяє самородками у наших руках — доведеться тижнями вивчати мішки кам’яних проб під мікроскопом), настане потреба за дослідженими зразками оцінити родовище.

— Скільки воно коштує?

— Ні. Це означає — хоча б приблизно прикинути, скільки може міститися в цьому родовищі золота. Одна-дві тонни — мале родовище, може, й не варте того, щоб розгортати довкола нього цілу видобувну промисловість. Десятки тонн — то середнє родовище, можна вітати себе з доброю знахідкою. Ну, а коли натрапляють на запаси близько сотні тонн, а то й більше,— це вже справжнє свято.

Але радіти ще рано. Тепер треба визначити, що ми маємо: смачне яблучко на тарілочці чи власний лікоть, який хоч і близько, та не вкусиш. Бо знайдене золото може виявитися настільки важким для видобування, що хай би його було навіть стільки, як у Клондайку,— ми зможемо хіба що втішатися тим, що воно отут, під ногами.

Ну, а коли навіть з’ясується, що золота — гори і справа варта, як кажуть, свічок — танцювати все одно ще не час, бо якраз тут і починається наимарудніша для геолога праця — розвідка.
— Розвідка?! —у Питася це слово ніяк не пов’язувалося із словом «наимарудніша», бо у дворі він грав коли не у футбол, то в розвідників.

— Розвідка золотого родовища часто триває добрий десяток років, а то й довше. Тут важливо отримати якнайточніші дані. Це означає: геологи мають правильно вибирати місця, в яких взяти проби, вагу проб, визначити глибину, з якої їх брати… А помилитися дуже легко, адже золото розподілене вкрай нерівномірно. Один шматок породи каже тобі, що ти знайшов цілу скарбницю, а другий, взятий поряд,— що гаєш час в марних пошуках. Але, Питасику, здається, ми вже на місці.
— А куди це ми приїхали?

«Український Клондайк» поблизу Мужієва

За чепурним закарпатським містечком Берегове дорога підбігла до приземкуватого зеленого нагір’я. Коло села Мужієво ми звернули ліворуч і поміж густих виноградників поповзли угору вузькою ґрунтовою дорогою. Питась крадькома облизувався, позираючи на товсті бурштинові ґрона винограду, але цікавість перемогла у ньому ласуна. Піднявшись десь на дві третини схилу, ми виїхали на плаский майданчик і спинилися.

Цілюще карпатське повітря линуло згори лагідними цотоками. Питась задивився на оксамитову шапку каштанового лісу, що вкривала верхівку гори. Я не став удруге випробовувати стійкість ласуна і не сказав, що то — їстівні (і дуже смачні) каштани, на відміну від наших, київських.
Втім, увагу Питася вже привернуло інше. Навпроти нас, оточені білуватими кучугурами вийнятої породи, темніли жерла похилих шахт, що пірнали у надра гори. «Український Клондайк» виявився вже зайнятим.

— Що це?! — вражено обернувся Питась.

— То, Питасику, штольні, що вже підготовлені до видобутку першого українського золота.
Ми рушили в бік штолень, минаючи дорогою кілька напіврозібраних дерев’яних будиночків посеред пишного фруктового саду. Питась таки не втримався і захрумкотів пахучим яблуком, яке яблуня, здавалося, сама йому простягла.

— А хто тут жив, у цих хатках?

— Геологи-розвідники. Золото тут знайшли вже давно. Але розвідка цього родовища закінчилася тільки зараз. Бачиш, навіть дерева встигли вирости. їх посадили геологи, які приїхали сюди першими… А тепер тут уже ціле місто! — Я показав Питасеві низку кількаповерхових будинків, що вже виросли трохи нижче старого поселення.— В цих будинках житимуть ті, хто видобуватиме золото,— працівники майбутнього рудника.

Ми наблизилися до штолень. Питась зазирнув у темну шахту:

— Наче станція метро «Дніпро»! Навіть рейки є!

— Ними у вагонетках вивозитимуть золотоносну породу… Та не вдивляйся так пильно: якщо там щось і заблищить, то хіба чийсь ліхтарик. Золото доведеться нелегкою працею вилущувати з піритів та арсенопіритів — це ті кам’яні «булочки», в яких ховаються золоті «родзинки».

Питась розчаровано зітхнув:

— Так… Це не Клондайк!..

Я вступився за карпатське золото:

— Клондайк не Клондайк, але й не дрібничка! Берегівське рудне поле, як вважають фахівці, належить до середніх, якщо міряти світовими мірками. Я ж тобі вже казав, що у випадку із золотом часом ще довго неясно — синицю впіймали, чи журавля. Між іншим, тут на горішніх горизонтах було виявлено і самородне золото!..

Про це вже, мабуть, не варто було казати, бо Питась знову втупився собі під ноги і мало не розквасив носа об бульдозер, що мирно стояв біля купи відвалів. Ми рушили назад, і дорогою я ще встиг переконати Питася, що запасів навіть одного цього родовища може бути достатньо Україні для всіх її потреб, а воно далеко не єдине…

Ми рушили далі, наша дорога пролягла через Хуст на Рахів. Біля Рахова затрималися лише на хвилинку: я показав Питасеві стовпчик, вкопаний ще за часів австро-угорсьського імператора Франца-Йосифа. Напис на стовпчику повідомляв, що тут знаходиться центр Європи.

Питась відмовляється від розвідки. Привал. Скіфи та їхнє золото

За Раховом дорога повилася між високими горами. Праворуч здіймалася королева українських Карпат — Говерла. Я розповідав Питасеві, що тут неподалік, біля Рахова, теж відкрито невелике родовище золота, можливо, й перспективне. «Розвідка ще не велася! — натякнув я, примруживши око.— Може, приступимо?»

— Це аж поки дерева не виростуть? — скривився Питась і -сказав, що йому все-таки кортить спершу побачити інші місця, хоч тут, може, й найгарніше…

Ми рушили далі. Перетнувши у Чернівцях швидку річку Прут, дісталися стрімкого Дністра. Ненадовго затрималися у Хотині — бо хіба ж можна оминути славнозвісний середньовічний замок-фортецю! Якийсь час просувалися вздовж Дністра, аж поки він зовсім запетляв, вирвавшись з міжгір’я на рівнину біля Ямполя. Тут ми повернули ліворуч і подалися у верхів’я Південного Бугу.
Поблизу міста Гайворона зробили привал. Питась поставив намети, зашторив вікна й оголосив вечір. З’їли по цукерці, випили «пепсі-коли» й захрумтіли печивом. Замість багаття Питась поставив на підлогу настільну лампу.

Розмова біля «багаття» почалася з далекого минулого. Нещодавно ми з Питасем були у Києво-Печерській Лаврі і зазирнули до музею історичних коштовностей України. Особливо вразила там Питася велика нагрудна золота прикраса — пектораль, що була знайдена у стародавньому скіфському похованні. Ми розглядали майстерно зроблені фігурки бородатих воїнів, корови з телятком, кобили з лошам; люті чудовиська-грифони нападали на могутніх коней; вишуканий візерунок примхливо звивався, дивуючи своєю витонченістю… Я сказав Питасеві, що звідси, на схід від Гайворона, починаються колишні скіфські землі.

— Розкажи мені про скіфів! — попросив Питась.

— Від сьомого століття до нашої ери,— почав я,— і майже до трьохсотого року після Різдва Христового одне слово «скіфи» наврдило жах на всі племена і народи, що населяли землі довкола нинішньої України. Не було воїнів грізніших та жорстокіших. Але й не було, мабуть, в той час народу, який би так щиро і до самозабуття поклонявся красі. Вибити меч з руки скіфа не міг найвправніший грецький воїн. Але це легко вдавалося грецькому золотарю чи керамісту. Бородатий пострах всіх армій античного світу відкладав свій грізний меч-акінак і, затамувавши подих, стежив за руками майстра… Скіфи шанували мистецтво і самі досягли неабиякої майстерності. Але вони все життя кочували, тому скульптури, мозаїки, архітектурні шедеври — все це було не для них. Скіфські мистецькі вироби прикрашали зброю, одяг, кінську збрую і домашнє начиння. Але особливо пишно скіфи споряджали у потойбічний світ своїх небіжчиків. Величезні кургани, в яких ховали скіфських вождів, були заповнені коштовною зброєю та прикрасами.

— І зараз вони теж заповнені? — у Питася знову заблищали очі.

— Багато з них протягом століть були пограбовані. Але дещо зосталося й археологам. Ота пектораль, яка нам так сподобалася, походить з кургану Товста Могила, що у південному Придніпров’ї. За двісті років археологічних розкопок у степах Південної України було знайдено безліч скіфських коштовностей.

— То теж — золото України! — авторитетно заявив Питась.

— Далеко не все воно лишилося в Україні. Багато скіфського золота зберігається у Петербурзькому Ермітажі — з кургану Солоха і Чортомлицького кургану, з курганів Куль-Оба і Юз-Оба біля Керчі.
— Воно має бути повернене Україні! — Питась був настроєний рішуче.— А де скіфи брали золото?
— Дещо, звичайно, завойовували в боях. Але, гадаю, не все. Тобі, мабуть, буде цікаво знати, Питасю, що більшість тих «золотих місць» України, через які проляже наша уявна експедиція,— це колишні скіфські землі. А там, де ми вже побували з тобою,— у золотих штольнях біля Мужієва,— було виявлено сліди стародавніх копалень.

Ми рушаємо далі. Історикам бракує золотих монет. Щось індійське біля Кривого Рога

Привал скінчився, і ми з Питасем помандрували добряче розбитим шляхом вздовж Південного Бугу вниз, у бік Нової Одеси.

— У місцях, де ми зараз проїжджаємо, теж знайдено золото. Але тут ще далеко до початку його видобування. Зараз починається оцінка родовища; ще невідомо навіть, до яких його віднести: малих, середніх чи великих.

— Птаха піймали. Тепер хочемо розпізнати: журавель це чи синиця. А може, колібрі? — прокоментував всезнайко Питась. — Може, й страус! — відповів я йому в тон.— Недалеко звідси, біля Очакова, знайдено залишки стародавніх «скіфських заводів», у яких виявлено сліди золотовидобу-вання. Розкопали скіфські амфори, у яких містилася кіновар. Кіновар — то сполука ртуті, а ртуть здатна розчиняти золото. Ще у давні часи золото добували амальгамуванням — тобто розчиненням, а потім відділенням/його від ртуті. А кочівники-скіфи навряд чи були настільки терплячі, щоб довго морочитися з бідною на золото сировиною…

За вікном промайнули бурові установки, будиночки та інший реманент геологів. Роботи і тут йшли повним ходом, тому ми зупинятися не стали. За Вільшанським Буг розлився широкими водами лиману. Ми виїхали на шосе, перетнули по довгому мосту лиман і помчали до Миколаєва.
Попереду нас чекав добрий шмат дороги через Херсон та Запоріжжя у Донбас, отож ми знову продовжили бесіду про старовину.

— …Час — то найбільший завойовник. Перед ним не встояли і грізні скіфи. Через кількасот років довкола берегів Дніпра — онде він, Питасю, з правого боку! — вселяла в сусідів страх і повагу могутня Київська Русь.

І що цікаво, історики Київської Русі з дивною впертістю стверджують, що на своїй території вона не мала золотих копалень. У колекціях, бачте, збереглося надто мало золотих монет Київської Русі — значить, їх взагалі було небагато. А отже, свого золота не було, карбували монети з привозного… Але якщо бути уважнішим, то на монетах великого князя Володимира було викарбувано: «Володимир на столі і се його злато». Свої золоті джерела у всі часи вважалися честю для держави, і її ніхто не приховував. Через тисячу років після Володимира цар Петро І вчинив так само. Як тільки в Росії було знайдено перше своє золото, Петро повідомив про це усьому світові — викарбував золоті медалі з написом: «…сия из злата домашнего медалия…».

Тож чи дивно, що першими кроками у великий світ незалежної України було повідомлення усім державам, що Україна має свої золоті родовища і випускатиме власні гроші!

Біля Нікополя я сказав:

— Недалеко звідси, Питасю, якщо повернути ліворуч — трохи західніше від Кривого Рога,— сподіваємося на ще один «Клондайк». А скоріше — Колар, є таке знамените родовище в Індії. Тут, мабуть, доведеться закопуватися глибше в землю — але є шанси і на самородки…

Експедиція прибуває до Запоріжжя. Привал на Хортиці. Золото гетьмана Полуботка

Звертати в український Колар ми не стали. В землю там ще ніхто особливо не закопався, окрім комариних носів бурових установок. А перед нами вже постало Запоріжжя. Хоч і закіптюжене, з кольоровими.димами над безліччю заводських труб, з тисячею запахів і цілою таблицею Менделєєва у повітрі,— а все одно легендарне: тут згадалася славетна Запорозька Січ. Та й безстрашна Хортиця, як колись перед ордою, мужньо стояла всім своїм зеленим військом супроти індустріально-хімічної навали. Тут, під зеленим шатром, де ще можна було хоч якось дихати, ми зробили наступний привал.

Згадка про Січ навіяла тему розмови біля багаття.

— А чи ти чув, Питасю, історію про золото гетьмана Полуботка?

— Не чув.— Питась швиденько дожував печиво, запив «пепсі-колою» і попросив: — Розкажи!
— То було на початку вісімнадцятого століття, коли російський цар Петро І шукав способу ліквідувати ті рештки самостійності, які ще мала Україна завдяки гетьманському правлінню. Павло Леонтійович Полуботок, чернігівський полковник, був призначений гетьманом Лівобережної України. Цар Петро не забув, що полковник Полуботок підтримав його у війні проти Швеції. Але гетьманові Полуботку, бачте, не сподобалося, що насправді в Україні правила призначена царем Малоросійська колегія. Гетьман, замість того, щоб слухатися царевих слуг і піклуватися про власний маєток, став домагатися самостійності Малоросії, скасування царської колегії… Чи ж могла сподобатися царю така зухвалість?

— Звісно, ні! — поважно мовив Питась.

— Павло Полуботок теж так думав. Цар йото призначив, цар міг ізабрати у нього булаву, жорстоко покаравши непокірного гетьмана. Щоб і далі мати змогу боротися за незалежність України, треба було сховати гетьманську казну від загребущих царських рук.

Вірні люди повели переговори з англійськими банкірами. Сторони дійшли згоди, і у 1720 році англійський банк прийняв на зберігання під проценти козацький скарб, що попередньо був оцінений у 400 тиісяч гіней — близько 650 кілограмів зрлота. Англійський банк, видав козакам позику в розмірі чверті вартості вкладу, з якою вони повернулися до гетьмана, а спеціальна комісія сіла точно підрахувати козацьке золото.

Його було так багато, що золотий блиск засліпив банкірів, і вони стали мізкувати, як присвоїти цей скарб. Це було не просто (люди-гетьмана входили до комісії), але спосіб знайшовся. Європу в ті часи наводнило фальшиве золото: мистецтво підробки алхіміки розвинули до високого рівня. Хитрі банкіри узяли кілька таких фальшивих монет, показали їх гетьманським уповноваженим і сказали, що таке все золото Полуботка. Якщо гетьман не згоден, хай забирає своє золото і поверне аванс. Козаки не могли забрати золото: ну хто б їм повірив, що всі монети справді були фальшиві, а не підмінені? Повернути аванс вони теж не могли, бо значна його частина вже була використана гетьманом. І доведені до відчаю гетьманські скарбники не встояли перед спокусою: поділили з банкірами золото Полуботка і сказали, що його вкрадено.

Зрада не зламала гетьмана. Він твердо стояв за незалежність України — і закінчив своє життя у Петербурзі, в казематі Петропавловської фортеці. Український історик Михайло Грушевський писав, що цар Петро приходив у в’язницю до тяжко хворого Полуботка, перепрошував його і просив лікуватися. Але гетьман не прийняв царської ласки і відповів: «За невинне страждання моє і моїх земляків будемо судитися у спільного і нелицемірного судді, Бога нашого: скоро станемо перед Ним, і Він розсудить Петра з Павлом». Справді, невдовзі помер і цар Петро.

— А як же золото?

— А що золото… Лежить собі, либонь, в англійському банку і обростає процентами: за 270 з гаком років скарб, мабуть, подесятерився… Гетьман заповів його незалежній Україні та своїм спадкоємцям. Але хто нині доведе, що він є законним спадкоємцем гетьмана Павла Полуботка?

Питась почухав потилицю:

— Отакої… Де тільки те українське золото не пропадало!

Львівське золотарство. Чи легко стати цеховим майстром. Візитна картка Донбасу

Сонячний ранок на Хортиці виблискував росою і кликав у дорогу — до гірських кряжів Донбасу. Я розповідав Питасеві про давнє львівське золотарство.

— У 1595 році у Львові працювало 30 золотарів. А на початку XVII століття у списках Львівського золотарського цеху було вже близько 90 майстрів.

— Цеху? — перепитав Питась.

— Так називалася спілка майстрів золотої справи. Збереглася частина тексту статуту Львівського золотарського цеху 1600 року. До цеху приймали майстрів, які досягли 24 років, а також підмайстрів та учнів. Але повноправними членами цеху вважалися лише майстри. Потрапити до цеху було не просто почесно: без цього важко було знайти замовників. Ті майстри, які лишалися поза цехом, називалися «партачами» і мусили брати роботу у цехових майстрів, хоча серед них часом були золотарі найвищого класу.

— А молодших за 24 роки не могли прийняти до цеху? — ревниво поцікавився Питась.

— Може, й могли. Але навряд чи раніше можна було стати справжнім майстром. А недбала робота, особливо підробка, у ті часи каралася за статутом дуже суворо. Приміром, у Києві золотар Микита Винниченко за підробку був за наказом магістрату битий канчуками і відданий у солдати.

— А де вчилися тоді на майстрів?

— Кожен майстер, чи цеховий, чи ні, мав від одного до трьох підмайстрів і кількох учнів у віці від восьми до шістнадцяти років. А вчився учень 7—12 років, і весь цей час мусив беззастережно слухати не тільки майстра, а й усіх членів його родини. Навіть з дому не мав права виходити без дозволу. Майстер годував, одягав учня, карав за провини. Завершивши навчання, учень діставав від майстра посвідку і міг залишитися працювати у нього підмайстром.

Підмайстер теж повинен був слухати майстра, працювати на нього 9—15 годин на добу за харчі, одяг і невелику платню. І навіть коли він своїм мистецтвом перевершував майстра, про це мало кому ставало відомо. Майстер сам приймав замовлення від клієнтів і ставив своє клеймо на виріб, навіть коли його робив підмайстер.

Питась обурився:

— Це несправедливо! Я б одразу втік від такого майстра!

— А куди? Майстрів-золотарів на Україні було чимало: славилися Глухів і Кам’я-нець-Подільський, Чернігів і Київ. Але порядки скрізь були однакові. Хочеш навчитися — терпи! Та й варто було терпіти: львівське золотарство цінувалося не тільки у себе. Чудові вироби майстрів із Львова витісняли конкурентів на ринках Польщі і ярмарках Луцька, вивозилися до Москви і в Бессарабію… Ну, а підмайстер рано чи пізно ставав майстром. Для цього він складав іспит — робив якусь річ із срібла під наглядом майстрів. Тоді належало влаштувати частування майстрів, а при зарахуванні до цеху внести певну суму грошей до цехової скриньки. І тоді підмайстер вважався повноправним майстром, з правом приймати замовлення і ставити своє клеймо… Але ми захопилися, Питасю. Поглянь: вже видно терикони. Це — візитна картка Донбасу.

Бурові роботи. Питасеві загрожує діамантова лихоманка. Привал біля моря. Ще одне золото України

Тут, в районі Бобриківського золотого родовища, ми зустріли геологів, які провадили оцінку запасів донецького золота у глибинних горизонтах. Донбас ховає у своїх надрах не тільки вугілля. Серед його численних скарбів є й золото, якого може виявитися чимало.

Поки бури поринали в землю, ми дізналися від геологів про сенсацію: недалеко звідси виявлені свої українські алмази! Питась, почувши про це, мало не забув про мету нашої експедиції, бо йому негайно закортіло відшукати найбільший у світі алмаз. Але тут носи бурів сягнули потрібної глибини, захопили проби і стали підійматися угору. Нарешті зубата голова бура вигулькнула з ґрунту, і в наших руках опинився циліндрик жовтувато-сірої породи — піриту. Питась негайно став шукати золотий блиск і навіть щось побачив. Я все ж таки переконав його, що тут крихти золота такі дрібні, що роздивитися їх можна лише під електронним мікроскопом, і ми віддали зразок для досліджень геологам.

Ми побували і в інших «золотих місцях» Донеччини: відвідали Гострий Горб у Нагольному кряжі, Ольховатське золоте родовище.

Нарешті звечоріло, Питась все активніше став цікавитися привалом. Ми звернули на південь і вздовж звивистої річки Кальміус доїхали до чергового грізного нагромадження заводських споруд і димарів з гарною грецькою назвою: Маріуполь. Але було вже не до димарів: спереду сивою смугою прокреслило обрій спокійне Азовське море.

Питась таки, либонь, втомився від «золотих тем», бо не став розпитувати, який процент золота у воді Азовського моря, а одразу шубовснув у ту воду й поплив олімпійським брасом. Так він називає свій спосіб триматися на воді за рахунок шаленої молотьби руками по хвилях, що збоку виглядає як бій спрута з кашалотом. При цьому одною ногою Питась воліє весь час торкатися дна, бо вважає, що плавання на мілині вимагає особливої майстерності. Нарешті він бурхливо причалив до берега і гордо розкланявся під уявні оплески публіки.

— Браво, Питасю! Сподіваюся, коли ти виростеш, то зробиш і свій внесок до олімпійського золота України.

— Ба! Ще одне золото! — застрибав на одній нозі Питась, виливаючи з вух воду.— А його багато?
— Та чимало. Вперше українські спортсмени взяли участь в XV Олімпійських іграх 1952 року в Мельбурні. Тоді всіх вразив гімнаст із Львова Віктор Чукарін, який став першим нашим спортсменом — абсолютним чемпіоном Олімпійських ігор. Він здобув три золоті і дві срібні медалі. А за сорок років участі в Олімпіадах українські спортсмени завоювали понад півтори сотні золотих медалей. Всьому світові стали відомі наш земляк бігун Володимир Куц, гімнастка Лариса Латиніна з Херсона, стрибун Валерій Брумель з Луганська, харків’янин, найсильніша людина світу Леонід Жаботинський, кияни — яхтсмен Валентин Майкін та спринтер Валерій Борзов — і ще багато інших. Золоті струмки пливуть на Україну не лише з олімпійських «родовищ». А футболісти київського «Динамо», а гандболістки нашого «Спартака», а чемпіони, рекордсмени Європи, світу! То ще не одна сотня золотих міжнародних нагород!

— То, може, це краще, ніж виколупувати золоті порошинки з отих піритів? — хитро примружив око Питась.

— У всякому разі таке золото не менш цінне для України.

Золото земне і небесне. Ще раз про золоті руки. Три мільйони золотих ключиків і стільки ж Буратино, електробритва для підкованої блохи та інші чудеса

Наша уявна експедиція завершувалася. Коли за вікном промайнули багатоповерхові мурашники лівобережних київських масивів і за вигнутою спиною моста у небесній блакиті засяяла жовтими куполами Лавра, Питась доповів:

— Ось ще золото!

— Отож-бо! Як бачиш, Питасю, є воно не тільки в землі, а й у небі!

— Хочу туди!

— До неба?

— Та ні, у Лавру!

Отож ми змінили наші іграшкові машини на справжній тролейбус і вирушили до Києво-Печерської Лаври. Повагом пройшли крізь браму під церквою Трійці, де, як кажуть, залишається половина людських гріхів, і нараз опинилися в іншому світі. Залізна брама відгородила шум, гамір, клопоти великого міста, і довкола запанувала спокійна й велична тиша. Невисокі стіни відпровадили нас до майдану, над яким гордо злетіла могутня струнка дзвіниця. А посеред майдану з тихим сумом дивилася на нас велика руїна. Питась ухопив мене за руку:

— Що це? Ти обіцяв розповісти!

— То, Питасю, приклад того, як земне золото нерідко витісняє з душ небесне. Успенську церкву висадили в повітря підпільники в часи німецької окупації Києва, намірившись знищити когось із високих гітлерівських чинів, що мав прийти на богослужіння. «Чин» не прийшов, загинуло чимало невинних людей. У когось, може, й заблищала якась нагорода на грудях, а на землі стало менше краси…

Ми обійшли руїну, минули трапезну з храмом, і тут я згадав:

— А хочеш переконатися, що золоті руки дорожчі за найщиріше золото?
Ми підійшли до звичайних, нічим не примітних дверей з тьмяною металевою табличкою:
«Виставка мікромініатюр М. С. Сядристого».

Переступивши поріг, опинилися у просторій напівтемній кімнаті, всю обстановку якої складали кільканадцять освітлених прозорих чи то шафок, чи то акваріумів, у стінки яких було вмонтовано чорні трубочки.

— Ти чув, Питасю, про знаменитого майстра Лівшу?
— Який блоху підкував? Аякже! Недавно мультфільм бачив. Цікава казка!.. От якби такий майстер насправді жив!

— Ну, то поглянь сюди.

Питась зазирнув у чорну трубочку-мікроскоп і наче скам’янів. Та й було від чого. Під мікроскопом недбало розкинулася звичайнісінька руда блоха, а на волохатих її лапках виблискували елегантні золоті підківки, прибиті крихітними золотими вухналями.

Питась нарешті відірвався від окуляра і втупився у мене:

— Це що, фокус?
— Чому ж… Ти дивишся у справжній мікроскоп на справжню блоху, підковану справжніми золотими підківками.
— Це ж хто так встругнув?!

— Наш український Лівша — Микола Сергійович Сядристий. Блоха, Питасю, то ще не найбільша дивина. Майстер каже, що то взагалі найпростіша з його робіт.

Питась ще раз недовірливо подивився у мікроскоп, тоді спробував заглянути збоку. Блоху він угледів, але підківки годі було побачити.

— Найпростіша?! То що ж тоді назвати складним?

Я мовчки вказав на трубку поряд. Питась припав до окуляра. Там на торці людської волосини, мов на круглому столі, лежало два золотих замочки. Один зібраний, з ключиком поряд. А другий було розкладено у ряд на п’ять його деталей.

— Та на якому ж верстаті таке можна зробити?!

— Руками, Питасю. Самими руками — і терпінням… Такий замочок в 50 тисяч разів менший за сірникову головку; півграма золота вистачило б, щоб зробити такий подарунок для кожного киянина…

— І одного сірника, щоб для кожного такого золотого ключика вистругати Бурати-но! — підхопив Питась і кинувся до наступного мікроскопа. Тут він радісно заверещав, бо там була гарненька шахова дошка з розставленими на ній перламутровими і пластмасовими фігурками, і розташувалася вона всередині просяного зернятка. Я, наче екскурсовод, коментував, що майстер зробив ще й найменший у світі виріб — шахову фігурку заввишки у кілька мікрон. З десяти грамів золота можна було б наробити таких фігурок для всіх жителів Землі… Але Питась уже нічого не чув, бо у наступному мікроскопі біля макового зернятка, що здавалося мішком картоплі, лежав у кільканадцять разів менший за нього електромоторчик і — працював! Питась ущипнув себе, аби переконатися, що не спить. Але замість цього почув, що то лише перша спроба, а потім майстер створив такий моторчик, з якого можна було б зробити електробритву для нашої підкованої блохи… Отетерілий хлопець уже мовчки споглядав триміліметрову скрипочку, троянду у прозорій трубочці з волосини, балалайку всередині макового зернятка («Для блохи!..» — лише муркнув Питась)…
Ми йшли до тролейбуса. Дорогою я пояснював, що оті мікроскопічні дивовижі зроблені з золота, бо з менш благородних металів детальки такого розміру просто на очах з’їдає іржа… Питась був замислений, на диво мовчазний, і раз лише озвався не до ладу:

— Угу!.. Ото дійсно золоті руки!..— і з жалем подивився на свої.

А у відповідь дрібним кришталевим дзвоном ніжно відгукнулася Лаврська дзвіниця, наповнила повітря візерунками казкових звуків. Небесне золото розмовляло з небом — і ми тихенько вийшли з брами, щоб не заважати розмові…