Карлик Ніс. Вільгельм Гауф

І тоді Якоб пригадав, що, коли був білкою, навчився добре куховарити; він вважав – і не помилявся,- що в цьому ділі може позмагатися з будь-яким майстром, і вирішив використати це своє вміння.

А треба вам знати, що герцог тієї країни був відомий ненажера й ласун. Він любив добре попоїсти і вишукував собі кухарів з усіх країн світу. До його палацу й пішов Якоб. Біля брами його зупинили вартові й почали кепкувати з нього, але Якоб сказав, що йому треба бачити найголовнішого обер-кухмейстера, і вартові впустили його в двір. Він ішов до палацу, а вся челядь кидала роботу, витріщала на нього очі й аж заходилася з реготу. Потім уся ця братія пішла слідом за ним, так що скоро через весь двір потягся величезний хвіст герцогських слуг, і довкола знявся такий лемент, наче за брамою стояв ворог. З усіх боків тільки й чути було: «Карлик, карлик! Бачили карлика?»

Зачувши голос, у дверях з’явився розгніваний доглядач герцогського палацу.
– Бий вас сила Божа! – закричав він, погрожуючи слугам величезним бичем. – Ви що це, мов собачня, зчинили тут гармидер? Чи ви не знаєте, що пан герцог іще спить?

Він змахнув бичем і не дуже делікатно оперезав ним декого із своїх підлеглих.

– Ой паночку,- закричали ті,- та ви погляньте, до нас прийшов карлик, такий кумедний карлик, якого ви ще зроду не бачили!

Глянувши на Якоба, доглядач насилу стримався, щоб не зареготати на все горло і не похитнути цим свого авторитету в очах усієї челяді. Він порозганяв бичем натовп, завів карлика в палац і спитав, чого той прийшов. Коли він почув, що Якоб хоче доступитися до обер-кухмейстера, то перепинив його.

– Ти, мабуть, помиляєшся, синочку, тобі треба до мене, до обер-гофмейстера, що доглядає за всім герцогським палацом. Адже ти хочеш стати лейб-карликом при герцогу, так?

– Ні, пане, – відповів Якоб, – я кухар і добре тямлю в усяких найделікатніших стравах. То зробіть ласку, дозвольте мені бачити обер-кухмейстера, може, я йому знадоблюся.

– Кожному своя воля, малий чоловіче! А все-таки нерозсудливий ти хлопець, коли хочеш на кухню. Та в лейб? кар ликах ти нічогісінько не робитимеш, будеш собі байдикувати, маючи досхочу їсти й пити, ще й одежу гарну. А проте побачимо. Навряд щоб ти був такий мастак, аби стати герцоговим кухарем, а для кухарчука ти надто гарний.

І, взявши Якоба за руку, доглядач повів його в покої обер-кухмейстера.

– Ласкавий пане, – промовив карлик і так низенько вклонився, що аж черкнув носом об килим на підлозі, – чи не треба вам тямущого кухаря?

Обер-кухмейстер оглянув Якоба з голови до ніг, потім зареготав так, що стіни задрижали:

– Так ти кухар? Невже ти гадаєш, що в нас такі низенькі плити? Та ти ж до жодної з них не дістанеш, навіть коли зіпнешся навшиньки і витягнеш голову з плечей. Ех, хлопче, хлопче! Той, хто послав тебе сюди найматися кухарем, просто поглузував з тебе! – І обер-кухмейстер знову весело зареготав, а разом з ним реготали і доглядач палацу, і всі слуги, що були в покої.

Та Якоб не збентежився.

– Ось не пошкодуйте лишень одного-двох яєчок, трохи сиропу чи вина, кількох жменьок борошна та приправ, – сказав він, – і дозвольте мені приготувати вам яку схочете їжу. Дайте все, що для того треба – і на ваших очах буде все зроблено, і ви тоді скажете: «Так, це справжній кухар!»

Якоб поблискував своїми малими оченятами, його довгий ніс теліпався з боку в бік, а довгі кострубаті пальці невпинно рухались, немовби допомагаючи йому говорити.

– Гаразд! – погодився нарешті обер-кухмейстер. – Спробуємо задля сміху. Ходімо до кухні.

Пройшовши через численні зали та коридори, вони потрапили до кухні. Це було величезне приміщення, світле й просторе. У двадцяти плитах день і ніч горів вогонь; посередині був басейн із чистою проточною водою, де тримали живу рибу; попід стінами стояли великі шафи з запасами всякої всячини, що її треба мати кухареві напохваті; а по обидва боки кухні було десять комор, ущерть напханих найрізноманітнішими ласощами. Кухарі, малі й великі, метушились, як мухи в окропі,- торохтіли й брязкали казанами, сковородами, ножами та ополониками. Коли ж увійшов пан обер-кухмейстер, усі стали мов онімілі, і чути було тільки, як тріщали головешки та хлюпала в басейні вода.

– Що звелів приготувати на сніданок пан герцог? – спитав обер-кухмейстер першого сніданкового кухаря.

– Пан герцог зволив замовити данську юшку з червоними гамбурзькими галушками.

– Гаразд! – промовив обер-кухмейстер і повернувся до Якоба. – Ти чув, що буде снідати пан герцог? Чи зумієш ти зварити ці вишукані страви? Б’юсь об заклад, що галушок тобі нізащо не приготувати: тільки нам відомий їх рецепт.

– Нема нічого легшого,- відповів усім на здивування карлик, бо таку юшку він дуже часто варив, коли був білкою.- Нехай мені дадуть для юшки отакі й такі приправи, те й оте листя, смальцю дикого кабана, корінців і яєць. А для галушок,- промовив він тихенько, щоб чули тільки обер-кухмейстер та сніданковий кухар,- для галушок мені треба чотири сорти м’яса, трохи вина, качиного жиру, імбиру і тієї травички, що зветься шлунковтіха.

– Святий Бенедикте! Яким дивом ти все це знаєш? – вигукнув вражений сніданковий кухар.- Усе чисто сказав так як слід, а про травичку шлунковтіху навіть ми самі нічого не знаємо – з нею, мабуть, галушки будуть ще смачніші… О, ти диво між кухарями!

– Ну, не сподівався я такого,- здивовано промовив обер-кухмейстер.- Отже, дайте йому все, чого він хоче, посуд і все таке інше, і нехай він сьогодні готує сніданок.

Та коли все було принесено, виявилося, що Якоб ледве носом сягає до плити. Довелося принести два стільці й поставити на них карлика. Коло плити тісним кружком з’юрмилися кухарі, кухарчуки, послугачі та всякий інший люд. Вони дивились і дивувалися, як-то все справно виходить у маленького чоловічка. А той, закінчивши приготування, звелів поставити на жар два горщики і кип’ятити доти, доки він скаже. Тоді Якоб почав рахувати: раз, два, три і все далі й далі, аж поки дійшов до п’ятисот, а тоді гукнув: «Стій!». Зараз же горщики були зняті з жару, і карлик запросив обер-кухмейстера покуштувати страву.

Один з кухарів звелів кухарчукові подати йому золотий ополоник, ополоснув його в проточній воді й простяг панові обер-кухмейстеру. Той підійшов до плити, зачерпнув ополоником трохи юшки, покуштував, заплющив очі, задоволено цмокнув язиком і аж тоді промовив:

– Чудово, побий мене Бог, чудово! Чи не покуштуєте й ви хоч з ложечку, пане доглядачу?

Доглядач палацу вклонився, взяв ополоник, сьорбнув з нього і теж був до краю вдоволений.

– Ви, шановний сніданковий кухарю, тямущий і вправний кулінар. Але, вибачайте, так чудово зварити ні данеької юшки, ні гамбурзьких галушок ви не зможете!

Кухар покуштував і собі, тоді з великою пошаною потис Якобові руку і промовив:

– Карлику, ти великий мастак в нашім ділі. А травиця шлунковтіха й справді надає галушкам зовсім особливого смаку.

В цей час до кухні прийшов камердинер герцога і сказав, що герцог звелів подавати сніданок. Страви були висипані в срібні тарілки й послані герцогові. А Якоба обер-кухмейстер покликав до себе в кімнату і почав з ним розмову. Та незабаром прибіг посланець і покликав обер-кухмейстера до герцога. Той швиденько вдягся в свою парадну одежу і пішов за посланцем.

Герцог був дуже вдоволений. Він з’їв усе, що йому принесли, і, коли ввійшов обер-кухмейстер, саме витирав бороду.

 – Слухай, кухмейстере, – сказав він, – я і досі був завжди вдоволений твоїми кухарями, але скажи мені, хто з них готував сніданок сьогодні? Такого смачного ще ніколи не було за весь той час, як я сиджу на троні мого батька. Кажи ж бо, ім’я того кухаря, я хочу подарувати йому кілька червінців.

– Пане герцоге! Це дивовижна історія,- відповів обер-кухмейстер і розповів, як прийшов до нього сьогодні вранці карлик, як він дуже хотів стати кухарем і як усе було потім.

Герцог дуже здивувався, звелів гукнути до себе того карлика й став його розпитувати, хто він і звідки. Цього разу бідний Якоб уже не наважився розказувати, як був зачарований та як служив білкою. Він сказав, що не має ні батька, ні матері, а куховарити навчився в однієї старої пані.

– Коли хочеш лишитись у мене на службі,- сказав йому герцог, – то я тобі покладу на рік п’ятдесят червінців, парадну одежу, а крім того, дві пари штанів. А твій обов’язок буде – щодня готувати мені сніданок і доглядати за тим, щоб обід було зроблено як слід. А через те, що в моєму палаці кожен має якесь прізвисько, ти будеш зватися Носом, і чин твій буде – унтер-кухмейстер.

Якоб упав навколішки перед могутнім герцогом, поцілував йому черевика й присягнувся служити на совість. Тепер він мав притулок і не журився завтрашнім днем, а робив своє діло і незабаром здобув велику шану. Усі стали казати, що відтоді, як прийшов до палацу Карлик Ніс, герцог зробився зовсім іншою людиною.

Раніше нерідко бувало так, що він шпурляв тарілки й таці просто межи очі кухарям, а одного разу, дуже вже розпалившись гнівом, він самому обер-кухмейстерові кинув у лице смаженою телячою ногою, та так, що бідолаха повалився на підлогу і після того три дні лежав хворий. Правда, потім герцог залагоджував справу тим, що зроблену в гніві шкоду покривав жменями червінців, і все-таки кожен кухар, подаючи йому страви, і тремтів, і сопів з переляку. Та після того, як у палаці з’явився карлик, усе змінилося. Герцог їв тепер уже не тричі на день, а п’ять разів, і ніколи не траплялося, щоб він хоч раз закопилив губу. Все йому було до смаку, до людей він став дуже приязний і з кожним днем гладшав.

Часто-густо, сидячи за столом, герцог викликав до себе обер-кухмейстера й Карлика Носа, а коли ті приходили, садовив їх обабіч себе – одного праворуч, а іншого ліворуч – і сам власноручно пхав їм просто в рот ласі шматочки.

Це була неабияка ласка, і обидва вшановані дуже її цінували.

Так жив собі Карлик Ніс мало не два роки, всім вдоволений, тільки що іноді журився за батьком-матір’ю. Все йшло без ніяких видатних подій, аж поки трапилась одна пригода. Карликові особливо щастило, коли він щось купував. Тому, коли дозволяв йому час, він любив сам піти на базар і приторгувати там птицю й садовину. І от якось пішов він у гусячий ряд пошукати важких та гладких гусей, до яких герцог був особливо ласий. Кілька разів пройшов він уздовж усього базару, поглядаючи, чи нема де чого підходящого. Його постать уже не викликала тут реготу й глуму, якраз навпаки, всі дивились на нього з повагою, бо кожен знав, що це славнозвісний лейб-кухар самого герцога. І тепер кожна господиня, що торгувала гусьми, була щаслива, коли він повертав до неї свого довгого носа.

В кінці гусячого ряду, десь у куточку, Якоб побачив одну жінку, що теж винесла на продаж гусей, але стояла мовчки, не вихваляючи свого товару й не хапаючи за поли покупців, як інші перекупки. Якоб підійшов і став оглядати її гусей та пробувати їх на вагу. Вони були саме такі, як він хотів, а тому купив усіх трьох разом з кошиком, завдав його на плечі й пішов до палацу. Дорогою Якоб дуже дивувався тим, що двоє гусей лопотіли й ґелґотали так, як їм і належало, а третя гуска сиділа зовсім тихо, наче в глибокій задумі, і тільки зрідка тяжко зітхала – зовсім ніби людина. «Чи не хвора вона? – промовив він сам до себе. – Треба поспішати, щоб скоріше зарізати й розпатрати її».

І тут гуска виразно й голосно відповіла йому:

Спробуй тільки зачепи мене –
Зараз я вкушу тебе;
А як тільки мене схочеш
Ти замордувать –
Тоді рясту тобі, хлопче,
Більше не топтать!

З переляку Карлик Ніс аж впустив кошика додолу, а гуска подивилася на нього гарними розумними очима й знову зітхнула.

– Овва! – вигукнув Ніс- То виходить, що ви, панно гуско, вмієте говорити! Ніяк не сподівався. Тільки навіщо ж таке страшне казати? Хто вміє в світі жити, той не занапастить такої рідкісної птиці. Б’юсь об заклад, що раніше на вас не було пір’я, бо й сам я був колись нікчемною білкою.

– Це правда,- промовила гуска,- я народилася на світ не в цій ганебній шкурі. Ах, хто б міг подумати, що Мімі, доньку великого Ветербока, заріжуть і обпатрають на кухні якогось-то герцога!

– Заспокойтесь, люба панно Мімі,- розважав її Карлик Ніс – Як чесна людина й унтер-кухмейстер його світлості, я ручуся вам, що ніхто не переріже вам горла. Я зроблю вам кубельце у своїй власній кімнаті, даватиму скільки схочете їжі, а свої вільні часинки присвячу розмові з вами. А на кухні скажу, що відгодовую вас особливими травами для самого герцога. І коли трапиться добра нагода, випущу вас на волю;
Гуска дякувала карликові зі слізьми на очах, а він зробив усе, як обіцяв: зарізав лише двох гусей, а для Мімі змайстрував велику клітку і сказав, що буде відгодовувати її для самого герцога якимсь особливим способом. Він і справді не годував Мімі тим, чим звичайно годують гусей, а носив їй печиво та різні солодощі. Коли ж у нього випадала вільна хвилинка, він сідав коло гуски і намагався розважити її сум розмовою. Вони розказали одне одному про свої пригоди й поневіряння, і Карлик Ніс довідався, що гуска Мімі – дочка чарівника Ветербока, який живе на острові Готланді. Колись він дуже посварився з однією старою феєю, і та в помсту перетворила його дочку на гуску.

Коли Карлик Ніс розповів гусці свою історію, та промовила:

– В таких справах я дещо тямлю, адже мій батько чарівник. Правда, він навчив мене тільки того, що можна було переказати, але ваша розмова біля кошика з городиною, твоє несподіване перетворення з білки в людину після того, як ти почув дух того зілля, деякі натяки в словах старої,- все свідчить про те, що ти був заворожений на зіллях, отже, коли ти знайдеш ту травичку, про яку згадувала стара, коли чарувала тебе, то ти можеш визволитися.