Продовження чудової прозової казки про доброго лікаря Айболита. Автор казки – Корній Чуковський. Переклад на українську мову Наталі Забіли. Перша частина казки тут: Лікар Айболить. Корній Чуковський. Частина 1. Подорож до країни мавп.
1. Печера
Лікар Айболить любив ходити на прогулянку.
Щовечора після роботи він брав зонтик і йшов із своїми звірами кудись у ліс або в поле.
Поруч із ним ішов Тягништовхай, попереду бігла качка Кіка, позаду — собака Авва та свинка Хро-Хро, а на плечі в лікаря сиділа стара сова Бумба.
Заходили вони дуже далеко, і коли лікар Айболить стомлювався, він сідав верхи на Тягништовхая, і той весело мчав його по горах та луках.
Одного разу під час прогулянки вони побачили на березі моря печеру. Вони схотіли ввійти, але печера була замкнута. На дверях висів великий замок.
— Як ви гадаєте,— сказала Авва,— що заховано в цій печері?
— Мабуть, там медяники,— сказав Тягништовхай, який понад усе на світі любив солодкі медові пряники.
— Ні,— сказала Кіка.— Там цукерки та горіхи.
— Ні,— сказала Хро-Хро.— Там яблука, жолуді, буряки, морква…
— Треба знайти ключ,— сказав лікар.— Підіть пошукайте ключ.
Звірі розбіглись і стали шукати ключ. Вони нишпорили під кожним кущем, під кожним каменем, але ключа не знайшли ніде.
Тоді вони знову скупчилися біля замкнутих дверей і почали зазирати в щілинку. Але в печері було темно, і вони нічого не побачили. Раптом сова Бумба сказала:
— Тихше, тихше! Мені здається, що в печері є щось живе. Там або людина, або тварина!
Всі почали прислухатись, але нічого не почули.
Лікар Айболить сказав сові:
— Мені здається, ти помилилась. Я нічого не чую.
— Ще б пак! — сказала сова.— Ти й не можеш чути. У вас у всіх вуха гірші за мої. Тсс! Тсс! Чуєте? Чуєте?
— Ні,— сказали звірі.— Ми не чуємо нічого.
— А я чую,— сказала сова.
— Що ж ти чуєш? — спитав лікар Айболить.
— Я чую: якась людина сунула руку собі в кишеню.
— Ото диво! — сказав лікар.— Я й не знав, що в тебе такий надзвичайний слух. Прислухайся знов і скажи, що ти чуєш?
— Я чую, як у цієї людини котиться по щоці сльоза.
— Сльоза! — скрикнув лікар.— Сльоза!
Невже там, за дверима, хтось плаче?! Треба допомогти цій людині. Напевно, в неї велике горе. Я не люблю, коли плачуть. Дайте мені сокиру. Я розіб’ю ці двері.