Тоді герцог просто сказився від люті.
– Ні, я таки їстиму його! – несамовито вигукнув він, вирячивши очі.- Присягаюся моєю герцогською честю: або я завтра почастую вас паштетом, якого ви хочете, або голова цього невігласа стирчатиме на списі перед моїм палацом. Іди, собако! Я ще раз даю тобі двадцять чотири години.
І бідний карлик знову пішов у свою кімнату плакатися гусці на свою недолю. Тепер-то він уже неодмінно загине, бо про ту травичку смакохоту він ніколи не чув.
– Тільки й біди? – промовила гуска.- Ну, то в цьому я тобі ще допоможу, бо мене батько навчив розумітися на всяких травах та зіллях. Може, в інший час ти загинув би, але тепер, на щастя, молодий місяць, а саме о цій порі зацвітає та травиця. Тільки спочатку скажи мені, чи є поблизу палацу старі каштанові дерева?
– Та, хвалити Бога, є доволі,- відповів Карлик Ніс,- у парку коло ставка ціла купа каштанів. А навіщо вони?
– Травиця, що тобі потрібна, росте тільки при корінні старого каштана,- сказала Мімі.-Не гай часу, ходімо. Бери мене на руки, а там пустиш додолу, і я тобі допоможу знайти зілля.
Карлик зробив усе, як сказала гуска, і, взявши її на оберемок, пішов до виходу з палацу. Та вартовий, побачивши його, простяг свого списа й загородив дорогу.
– Не можна, друже Носе! Нам заборонено випускати вас із палацу.
– Але ж у парк мені можна? – заперечив карлик.- Зроби ласку, пошли когось, нехай спитають доглядача палацу, чи можна мені піти в парк пошукати там травиці.
Вартовий послухався, і карлику дозволили вийти в парк, бо навколо нього стояли такі височенні мури, що годі було й думати перелізти через них і втекти.
Опинившись на волі, Карлик Ніс обережно пустив додолу гуску Мімі, і вона швидко побігла до ставу, де стояли купою каштани. Карлик Ніс шкандибав за нею у великій тривозі: це ж вона його єдина й остання надія. Він уже надумав, що робити, коли Мімі не знайде потрібної травички: краще він кинеться в став, ніж дозволить, щоб йому відрубали голову. Тим часом гуска марно шукала травички; вона бігала попід усіма старими каштанами, перебирала дзьобом зілля, а потрібної травиці все не було. Бідна Мімі зі страху та жалю аж заплакала. А надворі вже смеркалось, і кругом дедалі ставало темніше, так що вже важко було розібрати щось між зіллям. Озирнувшись довкола, Якоб кинув поглядом на другий бік ставу.
– Дивись, дивись,- зрадів він,- онде, на тому боці, стоїть Ще одне величезне старе дерево. Ходімо мерщій туди і пошукаємо, чи не цвіте там моє щастя-доля!
Гуска знялася і полетіла навпростець над водою, а Якоб, щодуху перебираючи коротенькими ніжками, побіг берегом за нею. Каштанове дерево було величезне, його широкі віти майже не пропускали світла, і біля стовбура було зовсім темно. Та раптом гуска спинилася мов укопана, весело затріпотіла крильми, засунула голову у високе зілля і, щось там зірвавши, простягла в дзьобі здивованому Якобу.
– Оце і є та сама травичка, яка тобі потрібна, і тут її стільки, що вистачить на все життя! – сказала вона.
Карлик уважно розглядав травичку. Від неї йшов солодкий запашний дух, що мимоволі нагадав йому сцену його перетворення. Стебло й листячко були блакитно-зелені, а зверху вирізнялась ясно-жовта квіточка.
– Яке диво! – сказав він нарешті.- Ти знаєш, мені здається, що це та сама травичка, яка перетворила мене з білочки в оцю кострубату потвору. Чи не спробувати мені щастя?
– Ні, ні, зачекай,- зупинила його гуска.- Набери повну пригорщу цієї травиці, ходімо в твою кімнату, заберемо всі гроші та речі, які ти маєш, і тоді вже спробуєш травичку.
Так вони й зробили: пішли назад до палацу і поскладали в один вузлик усе, що було в Карлика Носа,- півсотні червінців, трохи одежини та черевики. Зв’язавши вузлик, карлик промовив:
– Коли буде на те воля Неба, зараз я позбудуся свого горя.
Він засунув носа в травичку і глибоко вдихнув її запах. І тоді все його тіло почало з хрускотом витягатись. Якоб відчув, що голова підіймається над плечима, скосивши очі на свого носа, побачив, як той швидко меншає; груди й плечі вирівнюються, а ноги довшають.
Гуска дивилася на все те диво й чудувалась.
– Ой, який же ти великий, який вродливий! – вигукувала вона.- Та на тобі й сліду не лишилося від карлика!
Якоб дуже зрадів і, склавши руки на грудях, щиро помолився Богові. Проте він не забув, що своїм порятунком завдячує гусці Мімі. І хоча серцем він уже полинув до старих батьків своїх, вдячність перемогла те почуття.
– Кому ж, як не тобі, Мімі, я повинен дякувати за те, що немовби вдруге народився? Адже без тебе я ніколи не знайшов би цієї травички і мусив би довіку залишатися гидким карликом, а може, й загинув би під сокирою ката. Я хочу тобі віддячити й понесу тебе до твого батька: в чарівничих справах він мастак і без великого клопоту визволить тебе від злих чарів.
Гуска аж заплакала від радості й зразу ж погодилась. Якобові пощастило непомітно прослизнути з палацу разом із нею, і обоє, не гаючи часу, рушили в дорогу.
Що ж додати до цієї історії? Хіба те, що Якоб щасливо доїхав до чарівника Ветербока; що той зняв з дочки чари і наділив Якоба щедрими дарунками; що невдовзі юнак повернувся додому і що його батько й мати впізнали в ньому свого вкраденого сина; що за подарунки Ветербока Якоб купив собі крамницю і став багатий та щасливий.
І ще лишилося розказати, що в палаці герцога після зникнення Карлика Носа зчинилася велика метушня. На другий день, коли герцог намірявся виконати свою погрозу і звелів одрубати карликові голову, бо той не дістав потрібної травиці, Якоба ніде не могли знайти. Тоді високий гість вирішив, ніби герцог сам допоміг карликові утекти, аби не втратити свого найкращого кухаря, і почав дорікати герцогові, що той порушив своє слово. Внаслідок виникла війна, відома в історії під назвою «Трав’яної війни». В цій війні було багато запеклих боїв, але зрештою настав мир, що був прозваний «Паштетним миром», бо на урочистому бенкеті гостям піднесли короля паштетів – спечений княжим кухарем паштет «сюзерен». Отоді вже поласував герцог досхочу!