IV
Після того, як каліф закінчив свою розповідь, сова подякувала і сказала:
– Послухайте ж і мою історію, бо я теж не менш нещасна, ніж ви. Мій батько – король Індії, а я його єдина безталанна дочка, зовуся Лузою. Той самий чарівник Кащнур, що позаворожував вас, і мене наразив на біду. Одного дня, він прийшов до мого батька, щоб посватати мене за свого сина Мізру. А батько мій, треба вам сказати, людина гаряча, то він узяв і добренно турнув того свата. Та лихий чаклун знову пробрався до нас, цього разу в зовсім іншому вигляді: коли я, гуляючи якось у саду, захотіла пити, він, перевдягнутій рабом, почастував мене таким зіллям, після якого я перекинулась в оцю гидку потвору. З переляку я зомліла, а він заніс мене аж сюди і страшним голосом залящав над самим вухом: «Залишайся тут мерзенною тварюкою, зненавидженою навіть звірами, до самого твого кінця або доти, доки знайдеться така людина, що по добрій волі схоче одружитися з тобою, такою страшною потворою. Отака моя помста тобі й твоєму гордовитому батькові».
Відтоді минула багато місяців. У самоті й журбі живу я, мов пустельниця, в цьому руйновищі, огидна всім на цілому світі, страшна навіть звірам. Для мене нема краси Божого світу, бо вдень я сліпа, і тільки тоді, коли місяць осяває ці сумні руїни своїм блідим промінням, з очей моїх спадає чорне покривало.
Сова замовкла і вдруге витерла крилами очі, бо власна печальна історія краяла їй серце до сліз.
Каліф, слухаючи розповідь принцеси, впав у глибоку задуму.
– Коли я не помиляюсь, – промовив він, – то між нашим нещастям та твоєю недолею є якийсь таємний зв’язок. Тільки як його в світі знайти ключ до цієї загадки?
Сова йому відповіла:
– О пане-господарю! І мені так само здається. Бо колись давно, як була я ще зовсім маленькою, одна мудра жінка напророкувала, що чорногузи принесуть мені велике щастя. І, здається, я знаю, як ми змогли б визволитись.
Каліф дуже здивувався і спитав, що вона має на думці.
– Чарівник, який зробив нас нещасними, – пояснила вона, – щомісяця приходить сюди, на оці руїни. Тут неподалік є світлиця, в ній він кожного разу справляє бенкет з таким, як сам, товариством. Уже багато разів я підслухувала їхні розмови. Бенкетуючи, вони вихваляються один перед одним своїми безсоромними витівками. Мабуть, і цей раз так буде, і, може, він вимовить те чарівницьке слово, що ви його забули.
– О люба принцесо! – вигукнув каліф. – Скажи ж бо, коли він прийде і де та світлиця?
Сова якусь хвилину мовчала, а потім промовила:
– Не прогнівайтесь, але я можу задовольнити ваше бажання тільки з однією умовою.
– Кажи ж бо! Кажи швидше! – хвилювався каліф. – Наказуй, я ладен зробити все що завгодно!
Тоді сова сказала:
– Я б хотіла також визволитись, а це можливо тільки в тому разі, коли хто-небудь з вас візьме мене за дружину.
Обидва чорногузи були дуже збентежені. Каліф моргнув візирові, щоб той на часинку вийшов з ним за поріг.
– Великий візире, – сказав каліф за дверима, – хоч як це неприємно, але ви все-таки могли б погодитись.
– Е ні, – відповів той, – щоб мені моя жінка, як я вернуся додому, очі з лоба видерла? Та й до того я вже, хвалити Бога, старий чоловік, а ви, мій паночку, нівроку вам, молоді й нежонаті, то й могли б швидше одружитися з молодою вродливою принцесою.
– Еге ж, – зітхнув каліф, сумно опустивши крила, – хто ж то тобі сказав, що вона молода та ще й вродлива? Це однаково, що купувати кота в мішку!
Вони ще довго сперечалися між собою, аж поки каліф побачив, що його візир краще довіку залишиться чорногузом, аніж одружиться з совою. Тоді він вирішив сам виконати ту умову.
Сова дуже зраділа. Вона запевняла чорногузів, що вони з’явилися дуже вчасно, бо, мабуть, уже цієї ночі чарівники будуть у зборі.
Сова повела чорногузів до світлиці, де збиралися чарівники. їм довелося довгенько йти темним ходом. Аж, ось через щілину напівзруйнованої стіни їм в очі ударило яскраве світло. Коли вони наблизилися до тієї щілини, сова наказала їм стояти якнайтихіше. Крізь щілину було видно велику світлицю, прикрашену колонами й розкішними меблями і осяяну яскравим світлом численних різноколірних ламп. Посередині стояв круглий стіл, геть заставлений всілякими вишуканими стравами. Кругом стола сиділо вісім чоловік.
Серед них чорногузи впізнали того крамаря, що продав їм чарівний порошок. Його саме попрохали розказати товариству про свої нові витівки. І той між іншим розповів їм історію про каліфа та його візира.
– Що ж то за слово ти їм загадав? – спитав його інший чарівник.
– Таки справді трудне, латинське – «мутабор».