ІІІ
Сумно никали зачаровані каліф та візир по полях і болотах, не знаючи, як здихатися такої напасті. Вискочити з чорногузячої шкури вони не могли; так само нічого було й думати про повернення в Багдад, щоб назвати себе. Бо хто ж таки повірив би якомусь чорногузові, що він каліф? А якби хтось і повірив, то навряд чи схотіли б жителі Багдада мати каліфом чорногуза.
Так тинялися вони без пуття багато днів підряд, харчуючись сяк-так городиною і ледве перемелюючи їжу довгими дзьобами. До м’якого харчу – ящірок та жаб – не було в них ніякісінького апетиту: вони боялися, щоб ці ласощі не зашкодили їхнім шлункам. Єдиною втіхою в їхньому злиденному становищі було те, що вони вміли літати; тож каліф і візир літали над Багдадом, сідали на дахи й дивилися, що там діється без них.
У перші дні вони помітили великий неспокій і сум на вулицях. Та вже десь на четвертий день після того, як каліф і візир були зачаровані, побачили вони, сидячи на каліфовому палаці, бучну процесію. Грала музика, торохтіли бубни, і якийсь чоловік, вдягнений у розкішну, оксамитову з золотом мантію, їхав верхи на розцяцькованому коні, а довкола йшов блискучий почет і вирував людський натовп. Пів-Багдада бігло за ним, і всі вигукували: «Слава Мізрі, володареві Багдада!»
Чорногузи перезирнулися між собою, і каліф Хасід промовив:
– Тепер ти збагнув, пане візир, для чого я зачарований? Цей Мізра – син мого запеклого ворога, могутнього чарівника Кашнура, який у лиху годину поклявся помститися мені. Та я не втрачаю надії. За мною, вірний товаришу моєї недолі! Ми помандруємо на могилу пророка, може, там, у святому місці, згинуть чари і ми визволимося.
Вони знялися з даху каліфового палацу й полетіли навпростець до Медини. Та не так-то легко було їм летіти, бо обидва ще не призвичаїлись добре орудувати крилами.
– Ой паночку, – зітхнув після двох годин мандрівки візир, – здаюсь на вашу ласку! Несила моя далі летіти, бо надто вже швидкі ви на крила. Та й смеркає уже, і ми б добре зробили, коли б пошукали якогось пристановища на ніч.
Хасід зглянувся на благання свого візира, і, побачивши внизу в долині якесь руйновище, вони стали туди спускатися. Місце, куди вони прибилися, щоб перебути ніч, було колись пишним палацом. З-під руїн ще стриміли подекуди чудові колони, а численні покої, що з них деякі добре збереглися, свідчили про колишню розкіш.
Хасід та його супутник пішли по ходах, шукаючи сухого закутка. Аж раптом чорногуз Манзор зупинився – і мов до землі приріс.
– Пане й господарю мій, – прошепотів він тихенько, – хоча великому візирові, а до того ж чорногузові, не личить боятися лихих привидів, мені щось недобре на серці, бо десь тут, поблизу, мені виразно почулися зітхання й стогін.
Каліф теж спинився і, прислухавшись, почув зовсім виразний плач, що скидався більше на людський, ніж на звірячий. До краю здивований, він хотів негайно піти туди, звідки долинав голос. Але візир ухопив його дзьобом за крило й невідступно благав не кидатися назустріч новій, невідомій небезпеці. Та дарма! Каліф, що мав і під чорногузячим крилом хоробре серце, вирвався, аж кілька пер з крила загубив, і кинувсь у темний прохід. Підійшовши до нещільно причинених дверей, він зовсім виразно почув тяжкі зітхання і ніби якесь виття. Каліф штовхнув дзьобом двері й, остовпілий, спинився на порозі. Посередині просторої напівзруйнованої кімнати, куди через єдине заґратоване віконце ледь пробивалося світло, він побачив велику сову. Вона сиділа долі, й буйні сльози котилися з її круглих очей, а з кривого дзьоба раз у раз виривалося хрипке тужливе голосіння. Та коли вона побачила каліфа і його візира, який тим часом теж наблизився до порога, з її грудей вирвався голосний крик радості. Змахнувши крилом сльози з очей, вона, на превеликий подив обох чорногузів, привіталася до них чистою арабською мовою:
– Доброго здоров’ячка, панове чорногузи! Я вас зустрічаю, як гарну ознаку мого визволення, бо мені було колись напророкувано, що чорногузи принесуть мені велике щастя!
Трохи отямившись від здивування, каліф також привітався до сови, потім вигнув шию, поставив свої довгі ноги в граціозну позу і сказав:
– Пані сово! Твої слова дозволяють нам бачити в тобі товариша по недолі. Тільки ж, лишенько! Марна твоя надія, ніби з нами прийде твоє визволення. Вислухавши нашу історію, ти сама побачиш, які ми самі безпорадні.
Сова зажадала почути цю історію, і каліф розповів їй усе як було.