V
Коли чорногузи, стоячи біля щілини, почули те слово, то мало не збожеволіли від радості. Вони побігли до виходу із зруйнованого палацу так швидко, як тільки несли їх довгі ноги, і бідолашна сова ледве встигала за ними.
Нарешті каліф зупинився і зворушено сказав сові:
– Ти врятувала життя мені й моєму другові. Нехай же у вічну подяку за все те, що ти зробила для нас, я буду твоїм чоловіком.
Тоді чорногузи поставали лицем на схід і тричі схилили свої довгі шиї навпроти сонця, що. якраз виринало з-за гір. «Мутабор!» – гукнули вони, аж луна пішла, і в одну мить перекинулися на людей. Безмірно раді, що знову здобули життя, пан і слуга, сміючись і плачучи, кинулись один одному в обійми. Та як же здивувалися обидва, коли обернулися! Прекрасна, пишно вбрана дівчина стояла перед ними. Посміхаючись, вона простягла руку каліфові.
– Хіба ви не впізнаєте вашої нічної сови? – спитала вона.
Справді, то була вона. Каліф у захваті від її краси та грації аж скрикнув:
– Яке то щастя, що я був зачарований у чорногуза!
Всі троє разом рушили до Багдада. Каліф знайшов при собі не тільки табакерку з чарівним порошком, а ще й гаманець з грішми. За ті гроші він купив у найближчому селищі все, що їм треба було для подорожі, і незабаром вони опинилися перед ворітьми Багдада.
Повернення каліфа було великою несподіванкою для людей. Усі думали, що він загинув, і тепер дуже раділи, знову побачивши свого улюбленого володаря. Тим дужче запалала в їх серцях ненависть проти дурисвіта Мізри. Вони рушили до палацу і схопили старого чарівника разом з сином. Старого каліф звелів одвести у той самий зруйнований палац, де жила принцеса, коли була совою, і там повісити.
А синові, який в батьковій чорній науці нічого не тямив, каліф дав на вибір: або прийняти смерть, або понюхати чарівного порошку. Коли ж Мізра вибрав останнє, то великий візир почастував його з табакерки, і чарівницьке слово каліфа перевернуло того в чорногуза. Каліф звелів замкнути його в залізну клітку й поставити в своєму саду.
Довго й щасливо жив каліф Хасід із своєю вірною дружиною, принцесою. Та найбільше він бував задоволений тоді, коли після полудня одвідував його великий візир. Розмовляючи, вони часто-густо згадували про свої давні пригоди, коли обидва були чорногузами. І коли каліф бував дуже веселий, тоді він, попри всю свою статечність, показував великому візирові, який був з того чорногуз. Він поважно, не згинаючи ніг, походжав по кімнаті, клацав язиком, розмахував руками, зображаючи, як великий візир кланявся на схід сонця й марно вигукував: «Му-му-му». Для дружини каліфа та його діток ці сцени були великою втіхою і розвагою. Одначе коли каліф надто вже довго клацав язиком, кланявся і вигукував «му-му-му», то візир погрожував йому, всміхаючись у бороду:
– Глядіть, пане-господарю, щоб я не розказав вашій дружині, що то була за розмова перед дверима принцеси-сови…