Каліф-чорногуз. Вільгельм Гауф

II
На другий день, тільки-но каліф одягнувся й поснідав, як уже прийшов великий візир, щоб за каліфовим наказом піти з ним разом на прогулянку. Каліф запхнув табакерку з чарівним порошком за пояс і, звелівши своєму почтові лишатися на місці, рушив у дорогу вдвох із великим візиром. Спочатку вони йшли нескінченними садами каліфа, даремно вишукуючи якусь живу тварину, щоб спробувати, як-то воно розуміти звірячу мову. Не зустрічаючи нічого путнього, візир сказав каліфові, що, на його думку, найкраще було б піти за сади, аж до ставу, де він часто-густо бачив чорногузів. Своєю поважною поведінкою і чудним клекотом вони завжди привертали його увагу.


Каліфові сподобалася думка візира, і вони, рушили далі. Прийшовши до ставу, вони побачили там одного чорногуза, що, шукаючи жаб, никав туди й сюди і раз у раз щось лопотів сам собі. А вгорі тим часом ширяв другий чорногуз: він спускався на цю саму місцину.

– Клянуся своєю бородою, найласкавіший пане, – промовив великий візир, – зараз ці обидва цибаті розпочнуть між собою цікаву балачку. Що, коли б нам поробитися чорногузами?
– До діла сказано! – зауважив каліф. – Тільки спершу ще раз треба пригадати собі, як знов набрати людського вигляду… Ага, так: тричі поклонитися на схід сонця і промовити «мутабор» – тоді я знову буду каліфом, а ти візиром. Тільки ж боронь нас боже сміятися, бо тоді ми пропали!

Поки каліф говорив, другий чорногуз опинився в нього над головою і почав спускатися на землю. Швиденько вийняв каліф з-за пояса табакерку, сам потягнув добру понюшку, потім і візирові дав так само добре понюхати. Після цього обидва гукнули: «Мутабор!»

Тоді ноги у них постискалися, поробилися тонкими та червоними; гарні жовті туфлі каліфа та його супутника стали неоковирними лапами чорногуза; руки поперевертались на крила, шия витяглась із плечей і стала, мов дуга, кривою й довгою; борода зовсім зникла, а все тіло вкрилося м’яким пір’ям.


– Який у вас, пане візир, чудовий дзьоб! – промовив каліф, отямившись від здивування. – Клянуся бородою Магомета, нічого подібного не Доводилось мені бачити за все моє життя.

– Красненько дякую, – відповів великий візир і вклонився каліфові. – Та дозволю собі запевнити вашу величність, що її ви чорногузом виглядаєте чи не ліпше, ніж каліфом. А коли є у вас охота, то ходімо послухаємо розмову наших нових родичів і перевіримо, чи таки справді ми тямимо чорногузячу мову. І Тим часом другий чорногуз уже спустився; додолу. Він почистив дзьобом ноги. Пригладив на собі пір’я і пішов до першого чорногуза. Новоспечені чорногузи хутенько подалися до них і, наблизившись, на свій превеликий подив, почули і зрозуміли таку розмову:
– Добридень, пані Цибата! Так рано, а ви вже на луці?
– Спасибі вам, люба Цокотухо! Я тут собі трошки на сніданок спромоглася. Може б, і ви з’їли четвертинку ящірки? Чи, може, вам більше до вподоби ніжне жаб’яче стегенце?
– Дуже вам дякую! Щось у мене сьогодні немає ніякого апетиту. Я прилетіла сюди зовсім в іншій справі. Сьогодні у мого татуся будуть гості, і мені доведеться перед ними танцювати; то я й надумала трошки повправлятися тут на просторі.

По тій мові молода чорногузка пустилася химерно вибрикувати вподовж луки. Каліф і Манзор аж дзьоби пороззявляли, дивлячись на неї. А коли вона прибрала картинну позу, стала на одній нозі й затріпотіла крилами, то обидва ніяк не могли стриматись, і в них з дзьобів вирвався такий непереборний регіт, що вони довго не могли спинитися.

Каліф опам’ятався перший.

– Оце так штука! – вигукнув він. – Такої розваги ні за які гроші не побачиш! Шкода, що нерозумні тварини злякалися нашого сміху, а то б, мабуть, ми ще почули їхні співи!
Раптом великий візир згадав, що, поки вони перевертні, їм не можна сміятись, і з жахом сказав про це каліфові.

– Еге! – вигукнув той. – Клянуся Меккою і Мединою, це буде погана справа, якщо доведеться мені зостатися чорногузом! Ану спробуй пригадати те дурне слово, бо я щось ніби забув його.

– Нам треба поклонитися тричі на схід сонця і при тому промовити: «Му-му-му».

Обидва бідолахи поставали лицем до схід сонця і так старанно кланялися, що аж черкали дзьобами по землі. Та – лишенько! – чарівне слово без сліду зникло з їхньої пам’яті. І хоч скільки бив поклони каліф, хоч скільки силкувався великий візир промовляти при тому своє «му-му-му», ніщо не допомагало, і обидва горопахи, Хасід та його візир, як були, так і лишилися чорногузами.

Поділіться з друзями:

  • Час читання:5 хв. читання