Зміст сторінки
РОЗДІЛ XIV
У Залі Зітхань. Непередбачений поворот подій. Підземні пригоди
— Ну ви одчайдухи! Невже всерйоз вірите у реальні результати вашої мандрівки?
— Нам хоч би дізнатися, є у Печері Невільниць Кошина мама чи немає,— сказав Грайлик.
— А як же ви її без Коші впізнаєте? — спитав Пан Копайло. — Ви ж її ніколи не бачили.
— А Коша розповідав, яка вона, — промовила Галочка. — Дуже, казав, гарна. З такими ж, як у нього, блакитними очима, з довгими русявими косами. І на лівій щоці біля вуха дві родимки.
— Але для цього треба якось у печеру проникнути. А як ви проникнете, коли її стереже Вогнедишний Змій Нокард? Погорите всі на попіл. — Пан Копайло зітхнув.
— Нокард… Нокард… — задумливо промовив Бровко Барбосович. — Щось це ім’я мені говорить, а що — ніяк поки що не втну…
— Нокард… — і собі задумливо повторив Котофей Котофейович.
— Чекайте-чекайте, — раптом вигукнув Грайлик. — «Нокард…» А якщо прочитати з кінця наперед, то буде… «Дракон»!
— Ой! Справді! — сплеснула руками Галочка.
— От бачите! — підняв кіготь догори Бровко Барбосович. — У цьому щось є. Просто так слова не перекручують.
— Точно, — погодився Котофей Котофейович. — Раз він перекрутив, значить, приховує. А раз приховує, а ми розгадали, то на цьому можна зіграти.
— Я щось придумала! — закричала Галочка у мене вже пісенька складається… Про те, що він не змій, а дракон.
— О! Правильно! Галочка заспіває, відверне його увагу, а ми тим часом…
— Не ми, а я! — перебив Грайлика Бровко Барбосович. — Це вже доручіть мені. В мене є певний досвід оперативної роботи… Отже… А відвертати увагу будете всі разом.
— Я бачу, ви не відступите, — зітхнув Пан Копайло. — Доведеться вести вас у Темнондію. Але все-таки будьте обережні. Це не жарти.
— Постараємося, — сказав за всіх Грайлик.
— Тоді — за мною! — скомандував Пан Копайло.
І вони по черзі полізли у підземний коридор.
За Паном Копайлом ішов Бровко Барбосович, за ним Грайлик, за Грайликом Галочка, за нею Котофей Котофейович.
Іти було важко, бо коридор був вузький, низький, голова весь час торкалася стелі, і за комір сипалася земля.
Ішли вони довго, все більше й більше заглиблюючись під землю.
— Це тобі не метро з ескалаторами і підземними палацами, — невдоволено муркотів Котофей Котофейович, блискаючи у темряві зеленими очима.
Нарешті Пан Копайло тихо промовив попереду:
— Увага! Перетинаємо кордон Темнондії. Виходимо у Залу Зітхань.
І справді, з вузького коридора вони вийшли У простору підземну залу, тьмяно освітлену зеленим світом, що випромінювався від якоїсь незграбної істоти, що лежала у кутку. Високо вгорі на стелі висіли головами вниз величезні кажани. Але тихі зітхання линули не згори, а знизу. А внизу, крім дивовижної істоти, не було НІКОГО. Проте істота не зітхала, а сопіла носом крізь сон.
— Це і е Вогнедишний Змій Нокард, — тихо сказав Пан Копайло, показуючи на сплячого.
— Значить, так, — прошепотів Бровко Барбосович. — Я сховаюся за тією брилою, що праворуч, а ви за тією, що ліворуч.
Так і зробили.
Бровко Барбосович сховався за однією кам’яною брилою, а решта — за іншою.
І Галочка враз заспівала, та так голосно, що аж луна покотилася до стелі і кажани зашурхотіли крилами, прокидаючись.
дзвінко виспівувала Галочка-Співалочка.
— Га?! Що?! Хто?! — прокинувшись, замотав головою Нокард і підхопився з землі. Стало видно, що він затуляв собою отвір у стіні, який, мабуть, і був входом до Печери Невільниць.
внову заспівала Галочка.
Нокард був бородатий, з вилупленими зеленими очима і в дуже пом’ятому, пожмаканому костюмі: видно, весь час спав, не роздягаючись.г
Нарешті він збагнув, звідки лунає пісня, і посунув до брили, за якою причаїлися наші герої.
— А хто це тут ховається такий зухвалий? От я зараз…
— Перебігаймо далі,— шепнув Грайлик Галочці, і вони пригінцем поза кам’яними брилами побігли подалі від входу у Печеру Невільниць.
— Ку-ку! — визираючи з-за кам’яних брил, гукали вони раз у раз.
— Ху! Ху! — пахкав на них полум’ям з рота Нокард. Їх обдавало жаром, але полум’я до них не досягало. Нокард виявився незграбним, неповоротким і ніяк не міг наздогнати їх. Під час спалахів вогню вони встигли помітити, як Бровко Барбосович шмигонув у вхід до Печери Невільниць і зник там.
Нарешті Нокард захекався і, втомлений, сів на землю.
— Що ви хочете? — безсило спитав. — Чого прийшли?
— А чого ви приховуєте, що ви Дракон, а не змій? — не відповідаючи, спитав Грайлик.
— Так треба.
— Кому?
— Мені.
— Чому?
— Ех-хе-хе! — тяжко зітхнув раптом невдаха-змій. — . Що ви розумієте? Нічого ви не розумієте…
І раптом…
Раптом у Залі Зітхань зробилося темно, хоч в око стрель.
І у цілковитій темряві почувся вкрадливий свистючий голос:-
— Приємна несподіванка! Невільники с-самі з-з’явилис-ся до мене.
Було ясно, що цей голос належав не кому іншому, як володарці Підземного Царства Чорнавії Темнондії. Оскільки вона була Чорнавія та ще й Темнонда, вони її, звичайно, не бачили.
— Кажани мої вірні! А віднес-сіть-но з-зухвальців до Камери Попереднього Ув’яз-знення! — владно наказала Чорнавія.
Зашурхотіли крила, і Грайлик та Галочка відчули, як цупкі кігті велетенських кажанів вп’ялися їм у плечі, підняли в повітря і кудись понесли.
Останнє, що вони почули, було одчайдушне «Няву-няв!» Котофея Котофейовича.
Скільки тривав політ у темряві — важко було сказати.
Та от кажани опустили їх на холодну сиру долівку, і хлюпання крил, віддаляючись, завмерло.
— Якісь кажани дурепські! Хлопають крилами. Інші летючі миші літають зовсім безшумно, а ці хлопають, — сказав Грайлик. Сказав, щоб не мовчати. Щоб якось підтримати Галочку. Але Галочка була молодчинка. Інша б стала рюмсати у такому становищі, а вона знайшла в собі сили навіть пожартувати:
— Побачили б дівчатка, як мене летючі миші у повітрі носять! Наша ж дівчачня мишей страх як боїться. І я теж… А де Котофей Котофейович і Пан Копайло?
— Щось не чуть, — прислухавшись, сказав Грайлик і для вірності навіть гукнув — Агов! Де ви? Ви тут?
Але ніхто не відповів.
— Невже з ними щось сталося? — стурбовано промовила Галочка.
— 3 усіма нами сталося. Бачиш, у яку халепу втрапити. Але нічого! Якось виплутаємося. Не бійся, — бадьоро сказав Грайлик. Хоча він і гадки не мав, як вони будуть виплутуватися. Але мусив же він підтримати принцесу Галочку.
— Як там Чух і Миня? — зітхнула Галочка. — Бідні!
— Ну, Коша ж сказав, що не дасть їм загинути, що врятує їх. Я йому вірю.
— Я теж, — знову зітхнула Галочка. — Але все одно… Не так-то воно легко. Ти там не був, а я була. Побачив би ти Дракониду! Таке страховисько, що… І Кошу жалко. Невже ми його більше не побачимо?..
— Побачимо! Побачимо! — вигукнув Грайлик.
Хоча поки що вони не бачили навіть одне одного.