Секретна зброя незнайомця Коші. Всеволод Нестайко

РОЗДІЛ IV

Галоччин і Кошин секрет розкривається

А сталося з Галочкою от що.

Як ви пам’ятаєте, Галоччина бабуся пішла у чергу за ковбасою. А Галочка гралася у дворі. Навіть не гралася, а чекала Грайлика, що побіг за вітрилом для летючого корабля. Пам’ятаєте?

Ну от…

Стояла Галочка на отому самому розі біля підворіття.

І раптом з підворіття визирнув якийсь неголений пожмаканий дядечко, з червоними запаленими очима. Віка-Базіка на цей раз не збрехала.

— Іди сюди! — поманив він Галочку пальцем. — Тебе бабуся кличе. Сказала, щоб я тебе привів.

Галочка, нічого не підозрюючи, пішла. Бо й справді бабуся могла її чогось кликати з черги у магазині.

Та тільки вони вийшли з підворіття на вулицю, як незнайомець схопив Галочку і щосили пхнув у розкриті дверцята якоїсь низенької автомашини, схожої на новий «Запорожець», — «Таврію». Зачинив дверцята, оббіг і плюхнувся з іншого боку поряд з нею за кермо.

— Ой! Що ви робите? — закричала Галочка, намагаючись відчинити дверцята.

Але дядечко вже увімкнув двигун, і машина рвонулася з місця.

— Куди ви мене? Хто ви? — з жахом вигукнула Галочка.

Дядечко зітхнув:

— Брехати не буду. Дракон я. Дракон Іванович.

Він хукнув, і з рота в нього пахнуло полум’я.

— Ой! — відсахнулася Галочка.

І раптом побачила, що машина вже не їде по вулиці, а злетіла й летить у небі поміж хмар.

— Куди ви мене везете? — скрикнула Галочка.

— У Дракондію, — знову зітхнув Дракон Іванович. — Так треба!

Він подивився на неї співчутливо й винувато. Здавалося, він дуже шкодував, що йому доводиться це робити.

— Одпустіть мене! — попросила Галочка. — Бабуся ж хвилюватиметься.

— Я б з радістю. Але… Драконида Семенівна… Не можу… На жаль! — і Дракон Іванович знову-таки зітхнув.

Машина почала швидко спускатися, і от вона вже різко загальмувала й зупинилася перед похмурим кам’яним палацом з химерними скульптурами на фасаді, що стояв серед лісу.

Тільки вони зупинилися, тільки Дракон Іванович витяг з машини Галочку, як на ганку з’явилася товстелезна бабега з бульбашкою на носі і лупатими очима. Галочка зрозуміла, що то і є Драконида Семенівна.

— Привіз? — басом спитала бабега. — Ну, гаразд. А то я так їсти хочу, так втомилася, так втомилася, ніг не чую. Весь ранок бігала за тим неслухом. Не хоче пити, хоч ти вмри.

— Що ж поробиш, — зітхнув Дракон Іванович.

— Ні! Я його примушу! — вигукнула Драконида Семенівна так, що аж листя з дерев посипалося. — Катова дитина! Щоб так не слухатися. Ні! Він у мене питиме. Все, що нормальні діти п’ють, питиме.

І раптом згори залунав дзвінкий хлоп’ячий голос, що співав веселу пісеньку:

А от і ні!А от і ні!І ви не зробите меніНічого!Нічого!Нічого!Бо я завждиОд вас втечу, —Куди захочу,Полечу.Га-га-га!Ги-ги-ги!Го-го-го!

На одній з химерних скульптур на палацовім даху сидів і співав хлопчик, лаповухий, носатий і губатий.

— Ах ти ж злодіяка! — закричала громовим голосом Драконида Семенівна. — Ще й дражниться!

— Як тобі не соромно?! — схиливши голову набік, докірливо сказав Дракон Іванович.

На що хлопчик проспівав:

Ні-ні!
Не соромно
мені!
Ні-ні! Ні-ні!
Ні-ні! Ні-ні!

— От я тобі зараз! — вигукнула Драконида Семенівна, нахилилася, схопила з своєї ноги здоровенницьку пантофлю й пожбурила в хлопчика. Та він спурхнув з даху, мов пташка, перелетів по повітрю і сів на гілку височенної соснини. Галочка тільки рота від подиву роззявила. А пантофля, вдарившись об дах, підскочила і зачепилася за ріг кам’яної потвори на фронтоні.

— Оддай пантофлю, шибеник! — закричала Драконида Семенівна.

Це було так смішно, що навіть, незважаючи на своє скрутне становище, Галочка усміхнулася.

А хлопчик, перелетівши назад на дах, зняв з кам’яної потвори пантофлю і кинув додолу. Мовчки, не сказавши нічого і не проспівавши глузливої пісеньки.

«А він ще добрий хлопчик», — подумала Галочка.

— Ану тебе! Перебив мені апетит! — пробуркотіла Драконида Семенівна. — Не буду я її зараз їсти.

— Правильно! — наче зрадів Дракон Іванович. — Хай з хлопцями погуляє. А то вони нудяться. А ми ходімо керосину на обід вцідимо.

Дракон Іванович та Драконида Семенівна пішли у палац. І одразу, звідки й взявся, вилетів з-за рогу малюк років п’яти верхи на лозині з дерев’яним мечем у руці.

— Здавайся! — підскочив він до Галочки і замахнувся мечем. Ще мить, і він би вдарив її по голові. Та раптом між Галочкою і задерикуватим малюком опинився отой летючий хлопчик. Він закрив її собою і сказав:

— Драка-Забіяка! Не чіпай її!

Малюк скривився, глянув спідлоба:

— А що ти мені дасиш за це?

— А що ти хочеш?

— Дай мені свою самограйку-розважайку.

Хлопчик вагався всього лише якусь мить (певно, йому була таки дорога ця річ), але сказав:

— На! — і простягнув якусь пласкеньку коробочку, вийнявши ЇЇ з кишені.

Драка-Забіяка жадібно схопив коробочку, підскочив і полетів над деревами.

— Нащо ти віддав? Тобі ж шкода, — сказала Галочка.

— А! — махнув рукою хлопчик. — Він би від тебе не відчепився. Він такий задерикуватий, йому аби когось чіпляти… Тебе як звати?

— Галочка. А тебе?

— Коша.

— А що тебе примушують пити?

— Та! — знову махнув рукою Коша. — Керосин.

— Керосин? — здивувалася Галочка.

— Ага. Всі ж дракони керосин п’ють. Щоб був вогонь з рота.

— А чого ж ти?..

— А я не хочу. Противно. Мене мама до молока привчила.

— А то хіба не твоя мама?

— То мачуха. Мама три роки тому кудись пропала. І тато взяв Дракониду. Драка — це її синочок.

— А-а… — сказала Галочка. — Значить, він тобі не рідний.

— Все одно — брат, — зітхнув Коша. — При мамі гарно було, весело. Тато пісні співав. Він взагалі добрий. М’ясного не їсть. Тільки от керосин п’є.

— А як же твоя мама пропала?

— Та пішла по молоко для мене. І — не повернулася.

— А де вона молоко брала?

— У селі Грушки. У баби Насті. Це наша родичка. Двоюрідна бабуся моя. Мамина тітка. У неї дуже гарна корова Доня.

— То твоя мама з людського роду?

— Ага… Тато дуже любив маму. Через неї вегетаріанцем став, м’ясо їсти покинув. Цілий рік по всіх усюдах літав, шукав маму.

— На машині?

— На машині.

— А чого ти просто так літаєш, а тато на машині? І Драконида не літає, здається. А то б вона швидко тебе впіймала.

— А у Дракондії тільки діти просто так літають. А дорослі лише на машинах… — Він замовк, потім зиркнув на неї і сказав: — А ти симпатична… Подобаєшся мені.

— І ти мені подобаєшся, — призналася Галочка. — Я й не думала, що драконські діти бувають такими.

Він ще раз зиркнув на неї і раптом сказав:

— Хочеш, я тебе врятую?

— Як?

— Виведу з Дракондії, і ти втечеш.

— Тебе ж мачуха покарає.

— Ну й що? Подумаєш!

— Слухай, а давай разом тікати! Ти ж у Дитиндії не був?

— Не був.

— У нас так здорово! Ми у такі ігри граємо!.. Ніякої самограйки-розважайки не треба.

Він почухав потилицю:

— Було б, звичайно, цікаво, але…

— Та чого там «але»… Я нікому не скажу, хто ти. Звичайний хлопець, тільки незнайомий. Незнайомець Коша! Ніхто нічого й знати не буде. Давай!

Він задумався:

— Може, я й маму пошукаю… Я чогось певен, що вона жива. Вона мені часто сниться. Говорить зі мною уві сні, голубить… Я давно хотів полетіти на її пошуки. Але тато не пускає. Каже — підростеш, тоді… Малий ти ще поміж люди йти, пропадеш, каже… А я, по-моєму, вже підріс.

— Авжеж підріс. Так літаєш!

— Ну, тоді давай тікати разом.