Зміст сторінки
РОЗДІЛ IV
Галоччин і Кошин секрет розкривається
А сталося з Галочкою от що.
Як ви пам’ятаєте, Галоччина бабуся пішла у чергу за ковбасою. А Галочка гралася у дворі. Навіть не гралася, а чекала Грайлика, що побіг за вітрилом для летючого корабля. Пам’ятаєте?
Ну от…
Стояла Галочка на отому самому розі біля підворіття.
І раптом з підворіття визирнув якийсь неголений пожмаканий дядечко, з червоними запаленими очима. Віка-Базіка на цей раз не збрехала.
— Іди сюди! — поманив він Галочку пальцем. — Тебе бабуся кличе. Сказала, щоб я тебе привів.
Галочка, нічого не підозрюючи, пішла. Бо й справді бабуся могла її чогось кликати з черги у магазині.
Та тільки вони вийшли з підворіття на вулицю, як незнайомець схопив Галочку і щосили пхнув у розкриті дверцята якоїсь низенької автомашини, схожої на новий «Запорожець», — «Таврію». Зачинив дверцята, оббіг і плюхнувся з іншого боку поряд з нею за кермо.
— Ой! Що ви робите? — закричала Галочка, намагаючись відчинити дверцята.
Але дядечко вже увімкнув двигун, і машина рвонулася з місця.
— Куди ви мене? Хто ви? — з жахом вигукнула Галочка.
Дядечко зітхнув:
— Брехати не буду. Дракон я. Дракон Іванович.
Він хукнув, і з рота в нього пахнуло полум’я.
— Ой! — відсахнулася Галочка.
І раптом побачила, що машина вже не їде по вулиці, а злетіла й летить у небі поміж хмар.
— Куди ви мене везете? — скрикнула Галочка.
— У Дракондію, — знову зітхнув Дракон Іванович. — Так треба!
Він подивився на неї співчутливо й винувато. Здавалося, він дуже шкодував, що йому доводиться це робити.
— Одпустіть мене! — попросила Галочка. — Бабуся ж хвилюватиметься.
— Я б з радістю. Але… Драконида Семенівна… Не можу… На жаль! — і Дракон Іванович знову-таки зітхнув.
Машина почала швидко спускатися, і от вона вже різко загальмувала й зупинилася перед похмурим кам’яним палацом з химерними скульптурами на фасаді, що стояв серед лісу.
Тільки вони зупинилися, тільки Дракон Іванович витяг з машини Галочку, як на ганку з’явилася товстелезна бабега з бульбашкою на носі і лупатими очима. Галочка зрозуміла, що то і є Драконида Семенівна.
— Привіз? — басом спитала бабега. — Ну, гаразд. А то я так їсти хочу, так втомилася, так втомилася, ніг не чую. Весь ранок бігала за тим неслухом. Не хоче пити, хоч ти вмри.
— Що ж поробиш, — зітхнув Дракон Іванович.
— Ні! Я його примушу! — вигукнула Драконида Семенівна так, що аж листя з дерев посипалося. — Катова дитина! Щоб так не слухатися. Ні! Він у мене питиме. Все, що нормальні діти п’ють, питиме.
І раптом згори залунав дзвінкий хлоп’ячий голос, що співав веселу пісеньку:
На одній з химерних скульптур на палацовім даху сидів і співав хлопчик, лаповухий, носатий і губатий.
— Ах ти ж злодіяка! — закричала громовим голосом Драконида Семенівна. — Ще й дражниться!
— Як тобі не соромно?! — схиливши голову набік, докірливо сказав Дракон Іванович.
На що хлопчик проспівав:
— От я тобі зараз! — вигукнула Драконида Семенівна, нахилилася, схопила з своєї ноги здоровенницьку пантофлю й пожбурила в хлопчика. Та він спурхнув з даху, мов пташка, перелетів по повітрю і сів на гілку височенної соснини. Галочка тільки рота від подиву роззявила. А пантофля, вдарившись об дах, підскочила і зачепилася за ріг кам’яної потвори на фронтоні.
— Оддай пантофлю, шибеник! — закричала Драконида Семенівна.
Це було так смішно, що навіть, незважаючи на своє скрутне становище, Галочка усміхнулася.
А хлопчик, перелетівши назад на дах, зняв з кам’яної потвори пантофлю і кинув додолу. Мовчки, не сказавши нічого і не проспівавши глузливої пісеньки.
«А він ще добрий хлопчик», — подумала Галочка.
— Ану тебе! Перебив мені апетит! — пробуркотіла Драконида Семенівна. — Не буду я її зараз їсти.
— Правильно! — наче зрадів Дракон Іванович. — Хай з хлопцями погуляє. А то вони нудяться. А ми ходімо керосину на обід вцідимо.
Дракон Іванович та Драконида Семенівна пішли у палац. І одразу, звідки й взявся, вилетів з-за рогу малюк років п’яти верхи на лозині з дерев’яним мечем у руці.
— Здавайся! — підскочив він до Галочки і замахнувся мечем. Ще мить, і він би вдарив її по голові. Та раптом між Галочкою і задерикуватим малюком опинився отой летючий хлопчик. Він закрив її собою і сказав:
— Драка-Забіяка! Не чіпай її!
Малюк скривився, глянув спідлоба:
— А що ти мені дасиш за це?
— А що ти хочеш?
— Дай мені свою самограйку-розважайку.
Хлопчик вагався всього лише якусь мить (певно, йому була таки дорога ця річ), але сказав:
— На! — і простягнув якусь пласкеньку коробочку, вийнявши ЇЇ з кишені.
Драка-Забіяка жадібно схопив коробочку, підскочив і полетів над деревами.
— Нащо ти віддав? Тобі ж шкода, — сказала Галочка.
— А! — махнув рукою хлопчик. — Він би від тебе не відчепився. Він такий задерикуватий, йому аби когось чіпляти… Тебе як звати?
— Галочка. А тебе?
— Коша.
— А що тебе примушують пити?
— Та! — знову махнув рукою Коша. — Керосин.
— Керосин? — здивувалася Галочка.
— Ага. Всі ж дракони керосин п’ють. Щоб був вогонь з рота.
— А чого ж ти?..
— А я не хочу. Противно. Мене мама до молока привчила.
— А то хіба не твоя мама?
— То мачуха. Мама три роки тому кудись пропала. І тато взяв Дракониду. Драка — це її синочок.
— А-а… — сказала Галочка. — Значить, він тобі не рідний.
— Все одно — брат, — зітхнув Коша. — При мамі гарно було, весело. Тато пісні співав. Він взагалі добрий. М’ясного не їсть. Тільки от керосин п’є.
— А як же твоя мама пропала?
— Та пішла по молоко для мене. І — не повернулася.
— А де вона молоко брала?
— У селі Грушки. У баби Насті. Це наша родичка. Двоюрідна бабуся моя. Мамина тітка. У неї дуже гарна корова Доня.
— То твоя мама з людського роду?
— Ага… Тато дуже любив маму. Через неї вегетаріанцем став, м’ясо їсти покинув. Цілий рік по всіх усюдах літав, шукав маму.
— На машині?
— На машині.
— А чого ти просто так літаєш, а тато на машині? І Драконида не літає, здається. А то б вона швидко тебе впіймала.
— А у Дракондії тільки діти просто так літають. А дорослі лише на машинах… — Він замовк, потім зиркнув на неї і сказав: — А ти симпатична… Подобаєшся мені.
— І ти мені подобаєшся, — призналася Галочка. — Я й не думала, що драконські діти бувають такими.
Він ще раз зиркнув на неї і раптом сказав:
— Хочеш, я тебе врятую?
— Як?
— Виведу з Дракондії, і ти втечеш.
— Тебе ж мачуха покарає.
— Ну й що? Подумаєш!
— Слухай, а давай разом тікати! Ти ж у Дитиндії не був?
— Не був.
— У нас так здорово! Ми у такі ігри граємо!.. Ніякої самограйки-розважайки не треба.
Він почухав потилицю:
— Було б, звичайно, цікаво, але…
— Та чого там «але»… Я нікому не скажу, хто ти. Звичайний хлопець, тільки незнайомий. Незнайомець Коша! Ніхто нічого й знати не буде. Давай!
Він задумався:
— Може, я й маму пошукаю… Я чогось певен, що вона жива. Вона мені часто сниться. Говорить зі мною уві сні, голубить… Я давно хотів полетіти на її пошуки. Але тато не пускає. Каже — підростеш, тоді… Малий ти ще поміж люди йти, пропадеш, каже… А я, по-моєму, вже підріс.
— Авжеж підріс. Так літаєш!
— Ну, тоді давай тікати разом.