Жила собі казка в бабусиній хижі,
А в казці віками жили дивовижі.
І добрі, й недобрі, химерні й лукаві
Усі страшнуваті, одначе цікаві.
Вони полонили й страшили вони ж,
Бо казка — не казка без тих дивовиж.
…Було, о зимовій вечірній порі
Нараз домовик загуде в димарі,
А вдома, крім тебе, немає нікого,
І в серце твоє проникає тривога,
Та кажучи щиро — нещирий твій страх
Бо знаєш: щасливий кінець у казках.
Або: в тиховодді старий водяник
Розчісує ніччю кушир та ситник,
Розбійно хитає рибальські човни:
Пильнуй, риболове, гляди не втони!
Або: коли місяць купається в річці,
На берег русалки виходять погріться.
Тікайте, забачивши їх у танку,
А то залоскочуть, затягнуть в ріку!
Або: лісовик у глухому бору
Тріщить сушняком та страшить дітворі
Між моху та глиці ховає грибки,
Аби вам порожні були козубки.
Або: у нічній фіолетовій млі
Яга попід небом летить на мітлі.
Нехай би зламалася в неї мітла,
Щоб зла вам зробити стара не могла!
Або: осока у болоті прим’ята:
У піжмурки грали малі чортенята
І ждали, щоб збити когось із путі,—
То ж перша розвага в чортячім житті!..
Або… Та чи мало усього бувало,
Такого, що змалечку нас чарувало?..
А нині… На думку прийшло казкарю:
Візьму лиш та казку нову сотворю!
І буде усяки: там сил чарівних,
Бо сказано: казка — не казка без них.
— Агов, домовиче! — гукає казкар.
— Ходи-но до казки, облиш свій димар!
— Гай-гай, не гукай, чоловіче, дарма,
У домі людському мене вже нема,
Бо — маги, бо роки, бо шейки, бо крик,
А я до такого, казкарю, не звик! —
І зник домовик, і ніяких вам чар,
Повік домовик не поверне в димар.
— Агов, водяниче, виходь із води,
Будь ласка, у казку нову увійди!
— Гай-гай, Ане гукай, чоловіче, дарма,
Мене по річках, по озерах нема,
Бо там — пестициди, нітрати, мікроби,
Нап’єшся — дістанеш тяжкої хвороби!
Такого не зношу, хоч я й водяник,
Хоч сам потерпаю, що безвісти зник!
— Агов,— до русалок гукає казкар,
Лиш місяць самотньо блукає між хмар.
Над берегом тиша повисла німа,
Але по русалках ні сліду нема.
Було хороводи водили колись,
Тепер хтозна-чого дощенту звелись.
Не вийдуть з води в зачаровану ніч,
І ти їх у казку, казкарю, не клич!
— Агов, лісовиче, озвися хоч ти,
Бо бачиш, нема кого в казку ввести!
— Гай-гай, не гукай, чоловіче, дарма,
Мене по борах, по дібровах нема.
Рубають ліси, вигибають ліси,
Лишаються пні від тієї краси,
Погляну довкола — бере мене страх,
Нема мені місця в дібровах-борах!
— Агов! Прошу в казку, шановна Яга!
Уклінно казкар вражу бабу блага.
— Гай-гай, чи мені до казок-небилиць!
Туди не затягнеш мене й силоміць.
Уже не літати мені, як бувало:
Зосталося кисню в повітрі замало,
Я геть задихнулася від кіптюги,
Не згадуйте лихом старої Яги!..
— Агов, чортенята! — казкар у відчаї…
Мале чортеня казкаря зустрічає:
— Гай-гай, не гукай, чоловіче, дарма,
Бо нас у болоті, вважай, що нема.
У ньому такого мотолошшя, їй-богу,
Що й чорту не штука зламать собі ногу!
Ось бачиш, кульгаю уже ж не з добра! —
І зникло, кульгаве, достоту мара
Казкар від досади ізгриз олівця,
Не годен для казки добуть ні слівця.
Та спробуй добути те слово, коли ж
Лиш згадка зосталася від дивовиж.
Можливо, комусь без потреби казки.
Та як же ростимуть без них малюки.