Секретна зброя незнайомця Коші. Всеволод Нестайко

РОЗДІЛ II

Незнайомець Коша

 Любушечка-Стрибушечка стрибала у цей час через скакалку. Юля-Танцюля, як завжди, витанцьовувала під транзистор. А Роман-Отаман, Миня, Чух, Вітасик-Тарантасик і Толя-Бараболя товклися на кораблі «Варяг». У кожного одне око було перев’язане навскіс хусткою. Як бачите, піратська команда збільшилася. Лише Іван-Сумніван самотньо стояв осторонь, обіпершись об дерево, і, закопиливши губу, хмикав:

— Так не буває!

І раптом…

«Пірати» завмерли на кораблі. Юля-Танцюля як підняла у танці ногу, так і не опустила. Любушечка-Стрибушечка теж, здавалося, застигла у повітрі. А Іван-Сумніван розкрив рота, сказавши: «Так…» — і не вимовивши: «…не буває!»

Бо у Дитиндії раптом з’явилася Галочка. Та ще й не сама. Разом з нею з’явився якийсь незнайомий хлопчик. Некрасивий, губатий, з великим носом і відстовбурченими вухами. Але з добрими голубими очима, які дивилися весело і привітно.

— Ой! Незнайомець! — прохопилася Юля.

— Незнайомець! Справді! — підхопив Чух.

— Незнайомця звуть Коша, — усміхнулася Галочка. — Знайомтесь, будь ласка!

І вона підвела хлопчика до дітей.

Незнайомець Коша кожному усміхнувся, церемонно кивнув головою і по черзі потис руку. Рука в нього була широка і м’яка.

— А… а звідки він? — спитав Роман-Отаман.

— Це секрет, — усміхнулась Галочка. — Хай вам покортить.

— А… де ти була? — спитав Грайлик.

— Це теж секрет, — знову усміхнулася Галочка.

— Ні! Серйозно. Де? — спитала Любушечка. — Ми так хвилювалися. Віка сказала, що тебе якийсь розбійник потяг кудись.

— Та який там розбійник! — засміялася Галочка. — Якби розбійник, я хіба б тут стояла? Від мене й гудзика не лишилося б.

Всі перезирнулися. Справді.

— А… — почав був Іван-Сумніван, але Галочка його перебила:

— Не питайте нічого. Ми потім усе скажемо. Хай буде секрет. Це ж цікаво.

І знову-таки — справді! Секрет — це ж цікаво. Хай буде!

І, щоб покінчити з розпитуваннями, Галочка заспівала пісеньку, яку тут же сама склала:

Незнайомець Коша —

Дитина хороша!

Чесний, добрий і сміливий

Незнайомець Квша!

Всі уважно розглядали незнайомця Кошу.

— Сміливий? — зміряв його ревнивим поглядом Роман-Отаман. — А з цієї гілки у пісок стрибнеш?

І кивнув на гілку дерева, під яким була пісочниця. Гілка висока — метрів три над землею.

Крім Романа-Отамана і Грайлика, ніхто в усій Дитиндії з неї стрибнути не наважувався.

Незнайомець Коша глянув і здвигнув плечима:

— Мабуть, стрибну.

— Ану! — сказав Роман-Отаман.

Незнайомець Коша спритно заліз на дерево, схопився руками за ту гілку, погойдався трохи і стрибнув униз.

— Бачите! — гордо, наче це вона сама стрибнула, сказала Галочка.

— Подумаєш! — сказали Чух і Миня. Але тут і думати було нічого. Ясно, як Божий день, — незнайомець Коша хлопець хоч куди.

— Молоток! — сказав Грайлик.

— Гайда з нами у піратів гратися! — кивнув Роман. — Бери собі якусь зброю і…

— А у мене є зброя, — сказав незнайомець Коша.

— Яка? — здивувався Роман, не бачачи у його руках нічого.

— Секретна.

— Де?

— А тут-о! — вдарив себе рукою у груди незнайомець Коша: там у нього зліва була кишенька на гудзику,

— Покажи.

— А хіба секретну зброю показують? Вона ж секретна, — усміхнувся Коша.

Що тут скажеш? Правда. Весь час він говорить так, що не заперечиш.

Почали гратися.

Усі хлопці — «тра-та-та-та!» — з автоматів, «ГІу! Пу! Пах!» — з пістолетів, рушниць… А незнайомець Коша мовчки грається, ні в кого не стріляє.

— Ти чого? Чого свою зброю не застосовуєш? — кричить Роман-Отаман.

— А секретну зброю тільки у крайньому разі застосовують. Коли вже виходу нема.

І знову — нічого не скажеш. Свята правда.

Гралися вони, гралися, аж раптом крик:

— Рятуйте!

Чий крик, не розібрати, але такий відчайдушний, що аж мурашки по спині побігли в кожного.

Крик лунав з краю Дитиндії — з підворіття, де починалася Дорослія — вулиця. Кинулися всі туди, але нічого не побачили, тільки прохурчало щось — чи то мотоцикл, чи то машина.

Незнайомець Коша спохмурнів ураз, перезирнувся з Галочкою.

Галочка тільки плечима здвигнула.

Грайликові здалося, що те «рятуйте!» якось особливо їх обох збентежило, не так, як інших. Але через кілька хвилин про той крик уже й забули. Всі були на місцях, ніхто не пропав, не зник, чого хвилюватися. Мабуть, хтось просто пожартував. Так буває.

Гру продовжили.

Та раптом Грайлик відчув удар по спині. Обернувся — нема нікого… Через якусь мить — знову. І камінець на землі лежить. Ага! Хтось камінцями з підворіття кидається. Дивиться — справді, чиясь рука йому з підворіття пальцем накивує: а йди-но, мовляв, сюди.