Зміст сторінки
РОЗДІЛ V
Котофей Котофейович. Пан Копайло. «Треба подумати!»
Грайлик вражено дивився на Кошу.
Він ніколи в житті не бачив драконенят, драконських дітей.
Звичайний хлопчик. Ну трохи не дуже гарний. Губатий, носатий, капловухий. Але бувають хлопчики й набагато гірші на вроду. І нічого.
Ніколи б Грайлик не подумав, що Коша дракон. Коша — дракоша. А брат його — Драка. Два дракоші —Драка і Коша. Чудасія якась.
А втім, ніякої, чудасії нема. У Дитиндії, як розіграєшся, і не таке буває.
— Ну тепер ти все знаєш, — сказала Галочка. — Згоден іти з нами шукати Кошину маму? Кажи швидше.
— Ну ти ж знаєш, що згоден, — сказав Грайлик. — Я завжди згоден, коли щось цікаве.
Та Галочка й не сумнівалася. Вона спитала просто так, для годиться. Вона була певна, що Грайлик піде за нею на край світу. І чого ті принцеси такі впевнені? І головне, що вони не помиляються.
— А куди йти, ви знаєте? — спитав Грайлик.
Галочка запитально подивилася на Кошу, Коша непевно знизав плечима:
— Якби я точно знав, я б давно пішов і знайшов…
— Гм, — сказав Грайлик. — Шукати, коли не знаєш де, важкувато.
— Треба порадитися з кимось мудрим і досвідченим, — сказала Галочка.
— А чи не звернутися нам до Котофея Котофейовича? — примружився Грайлик.
— Якщо він дома, — сказала Галочка.
— Я його сьогодні бачив на даху, він грівся на сонці,— сказав Грайлик.
— А хто такий Котофей Котофейович? — поцікавився Коша.
— Кіт, — сказала Галочка. — І не просто собі кіт, а мандрівний кіт. Він дуже любить далекі небезпечні подорожі.
— А той, хто мандрує, той багато знає,— сказав Гр айлик.
— До того ж мати Котофея Котофейовича — котяча фея Мурлина, яку боявся навіть сам мишачий король Семиглав, — додала Галочка.
— Ходімо, — сказав Грайлик. І вони один за одним шмигонули у під’їзд, нишком, щоб не привертати увагу інших дітей.
Котофей Котофейович жив на горищі.
Він сидів біля круглого горищного вікна в окулярах на носі і читав газету «Котячі вісті». Після мандрівки він завжди перечитував газети, щоб не відриватися від життя, знати, що робиться у котячому світі.
— Добрий день! — привіталися Грайлик, Галочка і Коша.
— А-а, здрастуйте! — глянув на них Котофей Котофейович з-над окулярів.
— Познайомся, Котофей Котофейович, це — Коша, — сказав Грайлик.
— А-а, знаю. Синок Дракона Івановича, — хитнув головою Котофей Котофейович.
Грайлик і Галочка здивовано перезирнулися. А Коша глянув на Котофея Котофейовича з неприхованою повагою. Обізнаність, досвід і мудрість мандрівного кота були незаперечні.
— Ми до тебе на пораду, — сказала Галочка, і разом з Грайликом вони виклали суть справи.
— Мурр! — сказав Котофей Котофейович і задумався. Потім зітхнув: — Боюсь, що конкретної відповіді я вам дати зараз не зможу. Взагалі-то я чув про цю сумну історію. Мені розказувала її Сорока Скрекекулія. Це було давненько, років три тому…
— Так-так, — прохопився Коша.
— Скрекекулія казала, що усюди літав тоді Дракон Іванович, усіх, навіть її, питав, чи не бачили його дружини. Але ніхто нічого не знав. Баба Настя раптово теж кудись зникла, корова Доня десь заблукала у лісі й пропала. І ніхто-ніхто не бачив твоєї, Кошо, мами. Ні на землі, ні у небі… Але стривайте, щойно мені спало на думку… Під землею ж не шукали? Не шукали. Тут міг би стати у пригоді мій знайомий кріт Пан Копайло. Живе він на узліссі Загадкового Лісу, на околиці міста. Хочете — одведу?
— Авжеж хочемо! — не задумуючись, сказали вони.
Котофей Котофейович відклав газету, сховав окуляри, і вони вирушили в дорогу.
— А як же вони йшли через місто? — може спитає хтось із дорослих. — Невже ніхто на них не звернув уваги, не перешкодив їм?
Ми нагадаємо такому дорослому, якщо він забув.
У Дитиндії, як у кожній пристойній казковій країні, свої священні закони. Коли відбувається її Чарівна Таємність — Гра, все навколо надзвичайним чином перетворюється. Вся Дорослія виключається, зникає. Тобто не зовсім зникає, а начебто переходить у інший вимір. Дорослі собі ходять, рухаються, говорять, але нічого дитиндячого не бачать, не помічають.
Отже, не хвилюйтесь, ніхто нашим героям не заважатиме, не перешкоджатиме.
І Котофей Котофейович спокійно повів Грайлика, Галочку і Кошу через усе місто на околицю, де починався Загадковий Ліс.
На узліссі Котофей Котофейович показав на маленькі горбочки свіжої землі, що виднілися серед трави:
— Його робота!
Мандрівний кіт почав ходити від горбочка до горбочка, приставляючи вухо до землі і слухаючи. Нарешті сказав: «О!» — постукав лапою по землі й загукав:
— Пане Копайло! Пане КопайлоІ Вийдіть на хвилинку!
Через якусь мить земля на горбочку заворушилася і виліз кріт — у темних окулярах, з лопатою і в шахтарській касці.
— Це ти, Котофею? — спитав Пан Копайло, спершись на лопату і дивлячись мимо кота.
— Я.
— А хто це з тобою? Пробач, не бачу.
— А це мої друзі — Грайлик, Галочка і Коша. У нас до тебе справа.
І Котофей Котофейович розказав, чого вони прийшли.
Пан Копайло уважно вислухав і сказав:
— Під землею — не те, що на землі або в небі. Під землею бачиш тільки те, що перед твоїм носом. Отже, я не можу, на жаль, знати все, що робиться під землею. Але про деякі таємниці я все-таки чув. Є під землею у Великих Кам’яних Печерах країна Темнондія. Править нею зеленоока Чорнавія Темнонда. В одній з печер вона тримає невільниць, які працюють день і ніч, обробляють, шліфують дорогоцінне каміння. Цих невільниць полонили на землі слуги Чорнавії зеленоокі підземні чудиська — чорнави. Вхід до Печери Невільниць заборонений всім. Охороняє печеру Вогнедишний Змій Нокард… Пройти туди неможливо. Може, серед невільниць і є Кошина мама. Хтозна… Більше, на жаль, нічого сказати не можу. Пробачте, мушу лізти під землю, треба копати. У мене план. Хотів сказати «До побачення!», але, оскільки я не бачу, кажу: «Будьте здорові!» — і Пан Копайло зник під землею.
— Вона там! — хвилюючись, сказав Коша, — Я певен! Я полізу у Темнондію. Я знайду Печеру Невільниць. Я звільню маму. Я не боюсь Вогнедишного Змія.
— Стривай! — сказав Котофей Котофейович. — Не гарячкуй! Треба спершу подумати, зважити все. Ти хоч і драконський син, але, як мені відомо, молоком годований і від вогню не застрахований. Отже, згориш, як метелик.
— Що ж робити? — розгублено спитала Галочка.
— Кажу — подумати треба. — Котофей Котофейович почухав задньою ногою за вухом і задумався.
РОЗДІЛ VI
Зникнення Коші. Винахід професооа Барановського-Лісковського
День проходить, настає вечір.
Поки Котофей Котофейович думав, сонце сіло, звечоріло.
— Боюсь, сьогодні починати пошуки недоцільно, — сказав Котофей Котофейович. — Я дещо придумав, але для цього треба дочекатися ранку.
— А що ти придумав? — спитав Грайлик.
— Я придумав, що уночі треба ще подумати і порадитися з деким. До речі, я придумав ще одне — Коша ночуватиме у мене на горищі.
— А може, краще у нас? — спитала Галочка.
— Або в нас? — сказав Грайлик.
— Ні! — беззаперечно махнув хвостом Котофей Котофейович. — Вашим батькам обов’язково треба щось пояснювати, може, навіть брехати. А в мене на горищі нікому нічого пояснювати не треба.
Мандрівний кіт ще раз довів свою мудрість.
…Був уже пізній вечір, майже ніч. Батьки давно поснули, а Грайлик все ще крутився на ліжку, дивлячись у вікно. Не міг заснути. Навколо щербатого місяця мерехтіли зірки.
Будинок, де жив з друзями Грайлик, був великий, багатоповерховий, оточував подвір’я з трьох боків літерою «П». І Грайликові було видно дах протилежного крила і оте кругле горищне вікно, за яким знаходилася домівка Котофея Котофейовича. Раптом Грайлик побачив, що з вікна… виліз Коша. Він сів на край даху, звісивши одну ногу, а на другу, зігнуту в коліні, поставив лікоть, підперши голову. І отак довго сидів, замислено дивлячись у небо. Про що він думав? Про маму? Про Темнондію? Про Печеру Невільниць?
Потім раптом знявся й полетів.
Він летів у зоряному небі, маленький хлопчик, самотній і безпорадний. І Грайлик ураз відчув щемливу жалість до нього. Як же йому зараз гірко й погано, мабуть.
Але куди ж полетів Коша? Чого він не спить! Може, щось трапилося?
Грайлик довго вдивлявся у вікно, чекаючи. Але Коша не з’являвся.
Нарешті сон зборов Грайлика, і він заснув…
Вранці Грайлик ніяк не міг дочекатися, поки мама приготує сніданок. І навіть не доївши своєї улюбленої яєчні з салом, вибіг у двір.
Галочка вже була там.
Котофей Котофейович зустрів їх розгублено:
— Ви знаєте, Коша пропав. Не ночував дома. Я вночі прокинувся, щоб збігати у зоопарк, порадитися з нашим екстрасенсом, мудрою совою пані Пугач-Сиченко (у неї робочий день, як відомо, вночі), дивлюсь — нема Коші. Ну, думаю, вийшов на хвилинку. Збігав, порадився, прибігаю — нема. Я до ранку очей не стулив. Так він і не прийшов. Де він дівся?
— Я бачив, як він полетів кудись, — сказав Грайлик.
— Сам? — спитала Галочка.
— Сам.
— Ну, раз сам, раз ніхто його не забрав, то прилетить, я думаю. А що сказала пані Пугач-Сиченко?
— Сказала, що відомий професор Барановський-Лісковський винайшов спеціальний костюм для пожежників і космонавтів, який у вогні не горить і у воді не тоне.
— От би нам! — вигукнув Грайлик.
— Ми б тоді проникли у Печеру Невільниць, де шліфується дорогоцінне каміння, — мрійливо сказала Галочка. — Хоч би подивитися!
Все-таки вона була принцеса. Дівчинка. Маленька жінка. А де ви бачили жінку, зовсім байдужу до дорогоцінного каміння?
— Але професор Барановський-Лісковський навряд чи дасть стільки костюмів, — сказав Котофей Котофейович. — Хоч би один випросити. Для Коші.
— А може, й дасть. Він добрий, — сказав Грайлик.
— І дітей любить, — додала Галочка.
— Сам на дитину схожий. Вранці у трусах через скакалку на балконі стрибає.
— Дасть! — почулося раптом ззаду.
Всі обернулися — з-за дверей горища визирав Чух.
— Ги-ги! А я все чув. Або ви мене з собою візьмете, або я вам все поламаю.
Вони розгублено мовчали.
— А… а ми просто так… фантазуємо, вигадуємо, — пролепетав нарешті Грайлик.
— Що ви з мене шланг робите? — закопилив губу Чух. — Що я, дурний?..
— Слухай, не мішайся! — рішучо сказала Галочка. — Не в’язни!
— А я буду! — вперто набурмосився Чух. — Я теж хочу скарб шукати.
— Який скарб? Ти що! Ми ніякого скарбу не шукаємо, — вигукнув Грайлик.
— Та йди ти! Я ж чув, як вона сказала про Печеру Невільниць, де шліфується дорогоцінне каміння.
— Слухай, я тобі дам свій ліхтарик, на який ти давно зазіхаєш, тільки одчепись! — сказав Грайлик.
— Нема дурних! — пхикнув Чух. — Вони будуть дорогоцінне каміння брати, а мені паршивий ліхтарик підсовують. Думаєте, я не знаю, що таке дорогоцінне каміння?.. За отакенюній брильянт-діамант можна торбу грошей одержати. Пірати перш за все дорогоцінне каміння закопували, у печерах ховали…
Грайлик і Галочка тільки перезиралися.
Що робити?
І як вони не додивилися, що Чух за ними ув’язався? От Чужекало-Хочукало!
Котофей Котофейович спостерігав мовчки. Він давно засвоїв, що коти у дитячі стосунки не повинні втручатися. Як почнеш втручатися, обов’язково хтось смиконе за хвоста.
— Ви диваки, — сказав Чух. — Вам же зі мною краще. Я ж вам допоможу костюм у професора вициганити. Він же мій сусіда.
То була правда. Чух жив на одній площадці з професором Барановським-Лісковським — двері у двері. І Чухова мама та професорова дружина позичалися одна в одної цибулиною, яйцем, сіллю, сірниками та іншими господарськими невідкладностями.
Але зреагувати на пропозицію Чуха Грайлик і Галочка не встигли. Бо тут раптом на дах щось гупнуло і закрокувало.
— О! Коша прилетів! — прохопився Грайлик.
Чух, який стояв проти вікна, здивовано вигукнув:
— Справді! Прилетів! Я сам бачив. А чого він літає? Хто він такий?
Становище дедалі ускладнювалося.
У вікні з’явився Коша, стрибнув на горище.
— Доброго ранку!
— Здоров! Де ти був? — одночасно вигукнули Грайлик і Галочка.
Коша глянув на Чуха.
— Ну добре. Потім, потім, — схаменувся Грайлик.
Коша ще раз глянув на Чуха і сказав:
— Та ні. Я розповім зараз. Хай і Чух знає. Раз він уже тут.