Найкращий намет (збірка оповідань). Ярослав Стельмах


Ловись, рибко!

Не минуло й тижня, як у таборі проводився конкурс пісні, а вже на дверях їдальні висіло оголошення:

УВАГА!
Завтра після сніданку
відбудеться змагання
на звання КРАЩОГО РИБАЛКИ ТАБОРУ
Запис у Сергія Анатолійовича

Митькові це оголошення дуже сподобалось. Він аж підстрибнув од радості.

— Оце я розумію, — каже. — На кращого рибалку табору! От де себе можна проявити!
— А ти збираєшся взяти участь?
— Аякже! Я змалечку рибалю. І так, і на мормишку, і на донку, і на спінінг. Так що, як хто й отримає перше місце, то тільки я.
— Авжеж, тільки я тебе щось жодного разу з вудкою не бачив.
— Тому що я рибу вудити рано-рано ходжу. Аж ніч іще. Навіть вечір.
— Тоді звичайно. Але…

Але тут із дверей вискочила Ірина Василівна й затягла нас у їдальню.
— Коли ви вже слухатись будете! — каже. — Всі вже їдять давно.
— А вудочки де брать? — ми в неї питаємо.
— Та у Сергія Анатолійовича.

Сергій Анатолійович сидів у будиночку, де складено весь спортивний інвентар. Нас побачив — посмутнішав трохи:
— Вам що?
— Нам вудочки.
— Ех, а я сподівався, що хоч там вас не буде.

Вибрали ми вудочки, крокуємо до свого намету, а навстріч Славко. І зразу ж заскиглив:
— Ну от… Ви вже, а я ще ні… І не скаже ніхто… Товариші називається… Ну й люди.
— Ти про що це?
— Про вудочки. Ви вже взяли… — І ти теж ловитимеш?
— А що, я гірший? Що, тільки вам можна? Я теж хочу!
— Ой, держіть мене втрьох! — Митько сміється. — Мало nобі призу за пісню? Ще й за рибу хочеш? Та ти ж вудлище в руках не втримаєш! Вийди краще на берег та гами свої на акордеоні заграй — зразу вся риба догори животами спливе.
— От я скажу, які ви… — запхикав Славко й пішов геть.

Ми поклали вудки в наметі, виходимо, аж тут і акордеоніст наш повертається. Глянув на його вудку… Здоровенна! Грузило як кулак, гачок — хоч акул лови.
— Довго ти її вибирав, таку? — питаю.
— Ні, — відповідає, — в одну секунду. Оце тільки єдина й лишилася.
— Зрозуміло, — Митько докидає. — Тепер усьому табору риби вистачить на тиждень.
— Ну чого ви до хлопця причепились? — тут Наталка підбігає. — Не слухай їх, Славко, це вони од заздрощів.
— Звичайно, од заздрощів, — Митько їй. — Та з таким приладдям прямісінька дорога на Тихий океан. Він акул грузилом по голові бив би, а потім гачком оцим витягав.
Славко насупивсь.
— Я, — каже, — тебе зараз по голові грузилом, якщо не відчепишся.
Він засунув вудку під ліжко й подався копати черви. Десь надвечір одзиває мене Митько й каже:
— Слухай, я таке придумав! Ніколи не здогадаєшся. І ніхто не здогадається. От казанок варить! Аж не віриться іноді, що людина може таке придумати!
— Цікаво!
— Правда-правда. Іноді аж сам дивуюсь — і звідки я такий розумний?
— Та говори вже швидше, що ти базікаєш!
— Слухай, — повторив Митько. — Сьогодні після вечері, але до відбою, ми підемо на річку, виберемо на березі зручненьке місце, з якого завтра ловитимемо, і кинемо у воду приманку. За ніч на нашу приманку назбирається сила-силенна риби, і взавтра на змаганні ми з цього місця наловимо стільки, що нікому й не снилось. Ну і, звісно, станемо чемпіонами табору.
— Ух ти! — кажу. — От молодець!
— А ти що ж думав!

Після вечері ми набрали в їдальні повні кишені хліба, і потім Митько довго розминав його з глиною у десь роздобутій мисці.
— Це, — каже, — приманка буде, бо інакше хліб течією знесе, а так глина його триматиме на одному місці.

Вже добряче стемніло, і ми заспішили до річки, щоб повернутись до відбою.
Тільки-но ступили на лісову стежку, як навстріч нам дві постаті. Ми ледь устигли відскочити за кущі. Чуємо:
— За ніч рибка й збереться там, де ми макухи накидали, а вранці й на голі гачки кидатиметься. Так що будь певен — ми більше за всіх наловимо!
— Ти бач! — здивувався Митько. — Це ж Вітька з Вовкою. Навіть макухи десь дістали. Розумники!
— Значить, і вони те ж саме, що й ти, придумали?
— Ти ж чув…

Наближаємось до берега і ще здалеку чуємо: шубовсть, шубовсть! — у воду. І якась тінь над річкою.
— Ну й ну! — дивуюсь. — Іще хтось приманку кидає.
— Бачу! — Митько у відповідь. — Ну й народ! Вибрали ми зручненьке місце, закинули нашу глину з хлібом і назад гайнули, але вже не самою стежкою, а вздовж неї, лісом. Дорогою нам іще двоє стрілися.
— І ці туди ж! — друг мій каже. — Сорому в людей немає.

А хвилин за тридцять після відбою, як усі поснули, чую — Генка заворушився, з ліжка встає. Взув сандалі, понишпорив у тумбочці — і хода з намету. Митько теж підхопивсь і за ним слідом. За якийсь час повертається:
— І Генка до річки побіг. От би не подумав! І не плаче вже, як уночі ходить.
— Що ж то завтра буде, Митю? — я шепчу. — Усі, виявляється, такі розумні, як і ти!
— Розумні! Безсовісні, а не розумні! Обманщики!

Він іще довго щось бурмотів, лаючи всяких там пройдисвітів, які різними хитрощами намагаються посісти перше місце. Потім затих, мабуть, заснув.

Я ще трохи полежав, а тоді заснув теж.

А назавтра по сніданку вишикувались ми всі, учасники змагання, й подалися на річку. Попереду Сергій Анатолійович з відром, а ззаду Славко з акордеоном своїм у футлярі теліжиться.
— Ти навіщо акордеон тягнеш? — його питаю.
— А це тільки футляр!
— Він у футляр рибу складатиме, — Вітька сміється. — Все-таки більше влізе, ніж у відро.

Тільки-но завидніла попереду вода, як народ щодуху кинувсь уперед — займати свої здобрені приманкою місця. За мить кожен сидів на власному місці, мов усе життя лише з нього й ловив.
А Юрко з Вітькою ледь не побилися.
— Це, — обоє кричать, — моє місце!
— Тож вони обидва тут рибу вчора приманювали, — хихотів Митько.

Лиш один Славко ходив, мов сирітка, уздовж берега, але його звідусюди гнали.

Зрештою хлопець знайшов якусь місцинку поодаль, приготував вудку і вмостився на футлярі.
— На землі, — каже, — сидіти — застудитися можна. А на футлярі — ніколи! І ноги не заболять.

Аж тепер ми зрозуміли, нащо він його на річку тягнув.

Підійшов і Сергій Анатолійович.
— Ач, як вам нетерпеливиться, — каже. — Змагання триватиме дві години, бо о дванадцятій у таборі читатимуть лекцію як вберегтися від сонячного удару. Приготувались! — він подивився на годинник. — Почали!
— Ну, тримайсь! — поплював на гачок Митько і закинув вудку. — Тепер тільки встигай витягати!
Проте, як виявилося, триматися було не так уже й потрібно. Навіть зовсім ні до чого було триматися, бо ми просиділи хвилин із сорок, і за цей час ні в кого й разу не клюнуло.
— Що ж це таке? — занепокоївся зрештою Митько. — Нічого не розумію!

Він іще почекав, а тоді почав бігати від одного рибалки до другого й питати:
— Ну як, клює? А в тебе?

Навіть до Славка підбігав. Але той сидів на своєму футлярі, дивився непорушно на поплавець і повторював:
— Ловись, рибко, велика й маленька! Ловись, рибко, велика й маленька!
— Ти краще за своїм поплавцем слідкуй, — порадив Митькові Сергій Анатолійович. — А то тільки людям заважаєш.

Митько посидів трохи над своєю вудочкою, а тоді знову став бігати й питати:
— Ну як, клює? А в тебе?

Отак він бігав і питав, аж поки не зачепив ногою ж коробочку з горохом, і вона булькнула у воду.
— Ех ти ж, розтелепа! — розсердився я. — Добігався! З тобою рибу лише полохати, а не ловити! Що тепер на гачок насаджувати?

Але тут Сергій Анатолійович підвівся:
— Візьміть у мене кілька черв’яків. Та й скоро вже кінчатимемо.

Ми знов закинули гачки, але риба так і не клювала. І не тільки в нас — ні в кого. Лише Сергій Анатолійович спіймав одного пічкурика, але він ловив не для змагання, а просто для себе.

Декому така риболовля скоро набридла, і вони пішли собі назад у табір, а дехто, тобто Митько, Славко, ще три хлопці і я, сиділи й сиділи, хоч сонце вже пекло аж-аж. А Славко псе примовляв:
— Ловись, рибко, велика й маленька! Ловись, рибко, велика й маленька!

Зрештою Митько заявив:
— Я знаю, що деякі заводи спускають у річки отруйні виробничі відходи, і від цього вся риба здихає. Мабуть, і на нашій річці десь є такий завод. Даремно ми стараємось.
— А як же той пічкур, що Сергій Анатолійович упіймав?
— А в нього, мабуть, здоров’я найміцніше було, і він ще не встиг.
— Що не встиг?
— Ну, здохнути…
— Знаєш що, Митю, — сказав я, коли до кінця змагання лишилося кілька хвилин. — Я, здається, здогадався, чому кльову немає.
— Ну?
— А тому, що ми всі накидали таку силу-силенну приманки, що в цьому місці риба просто об’їлася за ніч. Вона тепер навіть дивитися на гачки не хоче, не те що хапати їх.

Митько подумав-подумав і каже:
— А що, правильно! Якби ж це тільки ми кинули, то вона й ловилась би. А так…

І тут Славко як закричить:
— Риба! В мене! Ура!

Ми помчали на той крик, дивимось — лежить на землі Славко і сміється од щастя. Але, як з’ясувалося, він не од щастя сміявся: просто Славко придавив рибинку животом, і вона його лоскотала.

Зрештою хлопець підвівся, і ми побачили: борсається у траві карасик із долоню завбільшки.
— Оце здорово! — Вітька гукає. — Глядіть, як він його спіймав!

Дивимось ми: гачок, отой самий здоровенний гачок, карасика за хвіст зачепив.
— Це він, коли закидав, — Сергій Анатолійович пояснює, риба й зачепилась випадково. Таке іноді буває. Але ж усе таки спіймав! Значить, переможець — Славко. Переможець і кращий рибалка табору!

А через кілька днів на стіні їдальні ще й фотознімок Славків прикріпили — поруч із знімком Черевика, нашого кращого бігуна, і колективним знімком першого загону переможця у конкурсі пісні. Ще й підписали: «Вячеслав Денисюк — кращий спортсмен-рибалка 1-ї зміни». Правда, фото було без рибки. Митько сказав:
— Таке рибище й на знімку не вмістилось би!

Зате Славко вмістився весь: із футляром від акордеона у лівій руці, вудкою у правій і посміхається. Ач, весело йому!