Конкурс пісні
— Діти, — сказала якось Ірина Василівна. — Скоро в нашому таборі проводитиметься конкурс на краще виконання пісні, тож треба щось підготувати і нам.
— Ну, це неважко, — відповів за всіх Митько.
— Неважко просто так заспівати, — заперечила вожата. — А важко заспівати добре, та ще й цікаве щось придумати.
— Придумаємо, — заспокоїв її Митько. — У нас навіть акордеоніст свій є, — і випхнув наперед Славка.
Той миттю почервонів і запхикав:
— Я так не можу… щоб іти і грати. Мені треба сидіти.
— А ми тільки вийдемо на майданчик, а там, перед журі, ти зможеш і сісти, — пояснила Ірина Василівна. — Із своїм акордеоністом набагато краще.
— Я боюся, — заскиглив Славко. — Це така відповідальність… Я щось не те заграю.
— Не бійся, — поплескав його по плечу Митько. — Подумаєш, одну пісню. Я за тобою й стілець винесу.
— Ну от іще, стіле-ець, — протягнув музика. — Всі з мене сміятимуться…
Але тут кругом замахали руками, і Славко замовк. Що з нього візьмеш! Такий він уже боягуз і тюхтій!
Вибрали пісню, а тоді гайнули до лісу і почали готуватися до огляду, щоб ніхто не бачив. Акордеон на перший раз не взяли. Славко стояв під деревом і грав на губах: та-та-та-ра ті-ті-рі…
Ми виходили на галяву, робили поворот на дев’яносто градусів, обличчям до уявного журі, й заводили пісню.
— Що ж, на перший раз непогано, — похвалила нас вожата. — Давайте ось у цьому місці, де «ми зростаємо дружними», всі чітко й гарно візьмемося за руки й ступнемо крок уперед.
Спробували — теж вийшло добре.
— А давайте, — тут Люська говорить, — у цьому місці піраміду зробимо. А я нагорі ще й «ластівку»!
— А вийде? — вожата засумнівалась.
— Вийде, — Наталка їй. — Люська балетом займалась, у неї вийде.
— От спробуймо, — Люська розходилася. — Дивіться, тут стануть Вовка, Вітька і Генка — ось так, трохи присядьте. А сюди їм Юрко й Митько ноги поставлять.
— Я не можу, — Митько каже. — Я стілець несу.
— Ну, то хай Толик. О! Чудово! А я нагору — дивіться! А дівчатка отак, півколом.
— Справді, ніби непогано, — погодилась Ірина Василівна. — Ану, спочатку…
— Та-ра-ра, — заспівав Славко, ми вийшли на галяву і прокрутили все від початку до кінця. — Не вистачає, звичайно, чіткості й злагодженості, -сказала вожата, — але маємо ще п’ять днів попереду.
П’ять днів ми ходили в ліс і там співали, і всім це дуже подобалося.
Настав день огляду.
— Знаєш що, — каже мені перед самим початком Митько, — понеси за мене стілець.
— Так у тебе ж усе відпрацьовано, а я й не знаю, коли той стілець Славкові підсовувати.
— То що, довго навчитися? Славко йде першим, ти трохи ізаду. Як усі проспівають «Ми зростаємо дружними», ти робиш крок убік і трохи вперед і ставиш стілець, а він на нього сідає.
Одночасно з пірамідою. Зрозумів?
— Зрозумів. А ти?
— А я? — Митько засміявся. — Пам’ятаєш, Ірина Василівна сказала, що важко щось цікаве придумати. Так я вже придумав. І зовсім не важко. Е-ле-мен-тар-но! Пригадуєш, на відкритті табору хлопці із старшого загону салют влаштовували з ракет, — знизу за мотузочку треба смикати? Так я одну таку ракету виміняв у хлопця. Уявляєш? Га?
У цей час заграла музика, і я побачив, що огляд уже почався. Наймолодший, перший загін, саме співав пісню про чайку, яка махає крилами. При цьому вони робили руками такі рухи, мовби хотіли полетіти. Потім у деяких, мабуть, руки заболіли, і вони їх поопускали, а деякі продовжували махати. Коли ті теж притомилися, то перші, відпочивши, починали махати знов із таким виглядом, ніби ось-ось помруть.
— Сміхота, — сказав Юрко. — Хіба це можна порівняти з нашою пірамідою?
Митько тільки крекнув, і я зрозумів: він ледве стримується, щоб не додати й собі щось.
Та от підійшла наша черга. Митько метнувсь у сторону і повернувся з ракетою під сорочкою. Я відчув, що все це скінчиться, певно, трохи не так, як заплановано Митьком, але нічого не сказав. Загін тим часом уже вийшов на середину майданчика і повернувся обличчям до журі — начальника табору, старшої вожатої і лікаря.
— Три-чотири, — прошепотіла Ірина Василівна, і Славко взяв перший акорд.
Ми зростаємо дружними,
чітко почали ми, але в цей час за нашими спинами щось голосно бахнуло і, зашипівши, полетіло вгору. Я побачив, як здригнулося журі і як видовжилось обличчя у нашої вожатої.
Потім, озирнувшись, я побачив, що Люська на вершечку піраміди захиталась і вчепилась для рівноваги Юркові за волосся. Хлопець змахнув руками і вдарив по носі Толика, Толик вхопився за ніс правицею, що нею підтримував Люську, і вони всі втрьох упали додолу, підминаючи під себе хлопців, які стояли внизу.
На мить запанувала непередбачена тиша, але акордеон грав далі, тож усі хоч і з запізненням, але завзято підхопили:
Сміливими і мужніми…
Потім я згадав про Славка і поглянув туди, де мав стояти наш музика. Славко лежав на піску горілиць і, втупивши погляд у небо, зосереджено грав.
Я зрозумів, що хлопець лежить через мене: адже він, як завжди, сів, не обертаючись, на стілець, якого я забув йому підсунути. Подумки картаючи себе за забудькуватість, я ледь порушив губами і дивився на Славка, коли почув крики: «Пожежа! Пожежа!»
Всі побігли за кухню, де щось диміло, але побачили: ми там уже не потрібні. Просто то догорала ракета, щойно запущена Митьком, а від неї зайнялося якесь сміття. Наш кухар уже загасив вогонь, виливши на нього відро води, і ми всі повернулися на майданчик.
Славко так і лежав на тому ж самому місці і все грав і грав. Я допоміг йому підвестись, посадив на стілець, і наш загін заспівав пісню ще раз, уже без піраміди.
Та дарма: нам усе одно присудили останнє місце. Але що нас вразило, так це те, що Славкові, цьому тюхтію, боягузу і скиглію, дали спеціальний приз, — за те, що не розгубився, бо грав лежачи, і за мужність, бо не піддавсь паніці, коли загорілося сміття.
А Славко ж сам мені потім зізнався, що не міг встати, бо його придавило акордеоном, і він ніяк, ну просто ніяк не в силі був з-під того акордеона вибратись.