Найкращий намет (збірка оповідань). Ярослав Стельмах

Збірка оповідань Ярослава Стельмаха  “Найкращий намет” про пригоди хлопців у таборі. Цікаво і весело!

  1. Приїхали
  2. Перша ніч
  3. Відкриття
  4. Конкурс пісні
  5. Ловись рибко
  6. Пліт
  7. Несподівана пропозиція
  8. Військова гра

Приїхали!

Що не кажіть, а в таборі було здорово!

Нe eх, як було в таборі!

Ех, як у таборі було.

А ми з Митьком спершу і їхати не хотіли. У нас на літо свої плани були…

Але виявилося, що вони не збігаються із планами батьків, і ми поїхали у табір.

Тільки-но наш автобус у ворота заїхав, назустріч дядечко біжить у спортивних штанях і майці.

— Куди? — кричить. — Куди ви їх привезли?
— Сюди, — водій йому. — У мене тут усе записано. На п’ятдесят четвертому кілометрі повернути праворуч і лісом іще дванадцять кілометрів.
— Я ж дзвонив у місто, щоб сьогодні не привозили! У нас іще не все готове. Що я з ними робитиму?
— А я звідки знаю? — здвигнув плечима водій. — Я своє зробив — привіз їх. А ви вже робіть що хочете. Не назад же з ними їхати!
— Назад! Назад! Я ж дзвонив у місто, щоб завозили тільки післязавтра.
— Знати нічого не знаю, — каже водій. — Я тут ні при чому. Я привіз, а ви вже далі робіть що хочете. Я ще сьогодні в Житомир маю з’їздити.
— Ну от… — чую за спиною чийсь голос. — Завезли самі не знають куди, а в них іще не все готове.

Обертаюсь — хлопець сидить, білявий такий, і валізу на колінах тримає.

— Ти нащо, — питаю, — валізу на колінах тримаєш?
— Це не валіза, — він мені. — Це футляр для акордеона.
— А де акордеон?
— Та всередині ж.
— Ух ти! То це ти його аж сюди віз? І грати будеш?
— Буду. Я в музичній школі вчусь. Мені треба щодня грати.
— А якби ти на піаніно вчився, то і його сюди потягнув би?
— Не зна-аю… Я на акордеоні граю.
— А чого ж, — Митько встряв. — Він тільки передок відламав би, де клавіші, і грав би собі тут.
— Нічого я не відламував би, — почервонів хлопець і одвернувся.

Так я і не почув, чим розмова нашого водія з тим дядечком закінчилась, але всі почали з автобуса вилазити.

Вилізли й ми з Митьком. Стоїмо, роззираємося. Кругом купи сміття, дошки лежать. Робітники ходять. Пили скрегочуть, сокири цюкають. Фарбою пахне.

— І скажіть же, щоб іще мінімум два дні нікого не присилали! — дядечко у майці водієві кричить.
— А мені що, — водій каже. — Я привіз, а ви вже як знаєте. Не назад же їх забирати.

Він сів у автобус і поїхав. Йому ще сьогодні чогось у Житомир треба було.

А ми лишилися: справді, не назад же нам їхати! Дядечко тоді й каже:

— Привезли-таки! Я ж попереджав…

А потім як закричить:
— Нащо ви його туди тягнете? Хіба воно там має бути? Невже за руку треба водити!

І побіг кудись.

Постояли ми хвилин із десять, аж тут до нас другий дядечко у спортивному костюмі підходить.

— Здрастуйте, орли! — каже.

Ми йому, звичайно, відповіли. Хто «здрастуйте» сказав, хто «добрий день», хто просто щось промимрив. А він насупився.

— Хіба так, — каже, — молоде покоління відповідати повинно? Ану ще раз! Здрастуйте!
— Здрастуйте! — вже одностайніше і голосніше згукнули ми.
— Ану, ще раз! Бадьоріше! По-солдатськи! Здрастуйте!
— Здра-астуйте! — криконули ми всі як один, аж верхівки дерев здригнулися, і це йому сподобалось.
— Ну от, зовсім інше діло. Давайте знайомитись. Мене звуть Сергієм Анатолійовичем. Я ваш фізкультурний організатор. Перш за все скажу, що вам із табором надзвичайно пощастило.
— Ага, пощастило! — позаду цей акордеоніст шепоче. — Навіть приймати дітей не хочуть.
— Та мовчи ти! — я йому. — Дай послухать.
— Табір наш, — продовжував Сергій Анатолійович, -тільки народився. Навіть ще не зовсім народився, бо офіційне иідкриття відбудеться лише післязавтра. Але ці дні ми не будемо сидіти склавши руки і чекати милостей від природи. А поки приїде решта дітей, активно допоможемо будівникам закінчити всі роботи. Отже, своїми власними руками доведемо до пуття житлові приміщення і територію!
— Ну от, — знову заскиглив акордеоніст. — Замість відпочинку таке нам підсу-унули…
— А ще пощастило тому, що попереду в нас надзвичайно цікавий відпочинок. У нас з вами будуть різні конкурси, змагання, походи, десь за два тижні проведемо військову гру, розучимо нові пісні й співатимемо їх коло вогнища, купатимемось у річці і навіть займемося дзю-до під моїм безпосереднім керівництвом.
— А це що, обов’язково — дзю-до? — запитав акордеоніст.
— Ні, не обов’язково. У нас є й настільний теніс, і бадмінтон, і шахи. Вибирай, що душа забажає.
— …Ще кістки переламають, ніженьки повикручують, — чую я поруч шепіт.
— Слухай! Ти замовкнеш нарешті? — не стерпів Митько. — Навіщо тоді було сюди їхати?
— А я й не хотів зовсім. Це все мама. «Їдь, — каже, Славусику, там тобі із дітками добре буде». А тут…
— То, виходить, тобі з нами погано, га? Погано тобі зі мною? — підступив до нього Митько.
— Та ні… — закліпав той очима.
— А з ним тобі погано? — тицьнув Митько пальцем у мене.
— Я не зна… До-обре…
— Ну й мовчи тоді, поки тобі добре. Ач який: усім він незадоволений!
— Та я ж нічого… Я задоволений… — мовив несміливо Славусик і замовк.
— А тепер, — сказав Сергій Анатолійович, — я вас хочу познайомити із вожатою Іриною Василівною. — До нас само підійшла дівчина із зошитом у руці.
— Здрастуйте! — посміхнулась вожата.
— Здрастуйте!!! — заволали ми що стало сил, як навчив нас Сергій Анатолійович.

Але Ірині Василівні це не сподобалось. Вона відсахнулась і впустила зошита на землю.
— Це що за дикунство? — сказала вона. — Хто вас учив так вітатися із старшими?
— Ну, я пішов, — бадьоро, але якось так надто вже швидко мовив Сергій Анатолійович. — А ви тут познайомтеся поки… — І дуже заквапився кудись. Та він же був не винен, що Ірина Василівна не знала, як має вітатися молоде покоління.

Потім Ірина Василівна записала всіх у зошит, і виявилося, що приїхало нас двадцять сім чоловік. А потім знову прибіг Сергій Анатолійович і сказав:
— Ну як, познайомились? А тепер складайте свої речі на одну купу і ходімо готувати вам житлову площу. Це навіть добре, що ви приїхали. Ми самі не впорались би. — І він повів нас показувати табір.

Виявилося, що старші загони спатимуть у справжніх військових наметах, — так сказав Сергій Анатолійович. Підлога в них і борти, десь так на півметра заввишки, — дерев’яні, посередині стовп, а на ньому вже розіпнуто брезент. Всередині стоятимуть ліжка. А молодші загони спатимуть у будиночках.

Спершу ми носили на ті дерев’яні помости ліжка і розставляли їх. А потім взялись і до наметів. За якихось дві години всі дев’ять наметів нашого загону було розіпнуто і на кожному виведено цифру.

Нам із Митьком і Славком дістався намет номер три. Що то був за намет! Весь зелений, — правда, і всі інші теж були зелені, із двома віконцями — на кожному сітка від комарів і кожне можна було запинати на випадок дощу, снігу чи іншого стихійного лиха. Якийсь час ми з Митьком вправлялися, хто швидше запне віконце. Сім разів швидше запнув Митько, а вісім — я. Коли ми вирішили спробувати іще по три вирішальних разочки, прибіг Сергій Анатолійович і сказав, щоб ми не псували державне майно, а йшли розвантажувати машину з дошками.

Там робота вже кипіла. Хто стояв у кузові й подавав дошки, хто приймав їх унизу, а хто ніс до будиночків. Сергій Анатолійович теж носив. Він один брав стільки дощок, що ми й утрьох не підняли б. Ми з Митьком спершу полізли на машину, але хлопці в кузові сказали, що їм і без нас тісно, і ми злізли. Тоді Митько побачив, що водія десь немає, а Сергій Анатолійович поніс дошки, і запропонував:

— Так розвантажувати нецікаво! Давайте по сигналу! Я бібікну — ви візьмете дошку, бібікну вдруге — опустите донизу. У кожному ділі потрібна організація.

Просто здорово придумав! Робота закипіла ще дружніше. Митько бібікав, аж ухекався. Що вже казати про тих, хто розвантажував. Але коли дощок у кузові лишалося вже зовсім мало, звідкись прибіг шофер і закричав:

— Ану, вилазь зараз же! Я тобі покажу — акумулятор розряджати! Іграшку знайшов!

І ми з Митьком вилізли з машини.

Після цього робота вже не так кипіла, бо не було ніякої організації. Тоді Митько каже:

— Знаєш, там у кабіні ключі лишились.

— Ти краще не чіпай, — остеріг я його.

Але він не послухався.

— Я тільки разочок стартером диркну. Ти стань на підніжку — будеш дивитися, щоб шофер іззаду не підійшов, а то знову галас здійме.

Я й став. Митько ключ повернув, а машина, виявляється, на швидкості була, та як рвоне вперед! І якраз на Сергія Анатолійовича — він саме йшов показувати, куди решту дощок носити. Іде собі, посміхається, горя не знає, а тут машина на нього. Сергій Анатолійович злякався — ще б пак! Ледве встиг відскочити.

Митько стартер вимкнув, здогадався нарешті, а Сергій Анатолійович як почав:
— Що це ви собі дозволяєте?! Я не для того сюди приїхав, щоб на мене машиною наїжджали, а для того, щоб зарядку з вами робити і піднімати ваш фізкультурний рівень!

Прибіг начальник табору.
— Це чиї діти? З якого загону?

Прибігла й Ірина Василівна.
— Мої діти! Прибіг і шофер.
— Гнати, — кричить, — таких дітей у три вирви з табору!

А Ірина Василівна:
— Ви краще ключі не залишайте в машині! Це вам діти, а не пенсіонери! Ще добре, що машину не розбили та наш Сергій Анатолійович живий лишився.

А Сергій Анатолійович:
— От іменно! — каже. — От іменно!
— Зараз же їх назад у місто відвезете! — начальник табору докидає. — Поки вони все тут не потрощили.
— Щоб я їх до себе в машину посадив? — шофер йому. — Та ніколи в житті більше у ваш табір не поїду! Їм іще «спасибі» кажи, що машина ціла!
— І дзвонив же я у місто! — начальник табору бідкається. — І а на тобі — привезли.

Так нас шофер і не взяв. Може, йому теж у Житомир треба було?

Після того нас із Митьком поставили на безпечну роботу. Ми брали на складі матраци, розносили їх по наметах і розкладали на ліжка. Спершу ми засумували од такого доручення, але Ірина Василівна нас втішила:

— Це теж корисна робота. Спробуй-но поспи без матраца, на металевій сітці! Ви, можна сказати, забезпечуєте весь табір зручним сном, і за це вам тільки «спасибі» скажуть.

Але забезпечувати весь табір зручним сном виявилося чуже клопіткою роботою, бо взяти в оберемок більше ніж по одному матрацу ми не могли, і доводилося весь час бігати між складом і наметами. Тоді Митько придумав класти на один розгорнутий матрац два згорнутих і нижній брати за краї — я спереду, а Митько ззаду. Таким чином ми могли вже носити по три матраци за раз. Але ніхто нам поки що «спасибі» не казав. Хлопці, що працювали лопатами, сміялися й кричали:
— Гей ви, матрацники! А де ж ваш грузовик? Ви на ньому все зразу й перевезли б!

Нам стало прикро од такого ставлення до нашої корисної діяльності, але потім я придумав попросити в нашого завгоспа Лукича новенькі ноші, і ми вже змогли брати по чотири штуки. А тоді Митько нагледів там же, на складі, тачку, і ми вже возили матраци на ній і брали аж по сім штук!

— От вам і грузовик! — гукав Митько, проїжджаючи повз хлопців, але вони все одно сміялися.
Таким чином ми дуже швидко порозвозили матраци у всі намети і стали знову тренуватися, хто швидше запне віконце.
Тоді прийшов начальник табору і дуже здивувався, що ми так хутко впоралися.

— Оце молодці! — мовив він. — Нічого не скажеш. Я навіть і не сподівався.

А потім побачив у мене в руках відірвану од віконця шлейку і все-таки сказав:
— Що ви за люди! Ні на мить без нагляду полишити н можна. Візьмеш голку й пришиєш!
— А можна, — Митько питає, — ми ще й у будиночк матраци порозвозимо? Хай і молодшим загонам буде м’яко спати.
— Звичайно! Звичайно! — зрадів начальник табору. — Тільки відпочиньте.

Але ми вже достатньо відпочили і знову взялися до діла. З тачкою було набагато простіше, і за якусь годину ми порозвозили навіть ковдри.
— Я ж казав: усюди має бути організація! — хвалився Митько.

Коли увечері відбулася лінійка, то виявилося, що ми всі дуже багато за день зробили, і всім нам оголосили подяку, а мені й Митькові спочатку догану, а потім подяку.

Ніхто з нас уже не сміявся, бо всі розуміли, що без матраців і ковдр… Який же то відпочинок без матраців і ковдр?

Ніякого!