Пліт
«Ух, як у таборі було», — написав я на початку своєї правдивої оповіді і нізащо в світі не відмовлюсь од своїх слів.
Чого ми тільки не робили!
І конкурси проводили, і змагання, і в ігри всякі грали, в похід ходили, і навіть допомагали сусідньому колгосіпу полуницю збирати.
Все робили.
Але найбільше нас вабила річка. Добре, що вона поруч. Погано тільки, що ми до неї не часто ходили. Тобто ходили щодня, але нам хотілося частіше, бо ми дуже любили природу.
Ну, Митько й придумав.
Після тихої години у нас, як правило, була спортивна година. Ми йшли за їдальню, на майданчики, і вибирали, що хто схоче: бадмінтон, баскетбол, пінг-понг. Ми з Митьком спершу теж грали — то в баскетбол, то у теніс. Але потім вирішили, що нашу любов до природи найкраще сполучати з футболом. На футбольному полі завжди було найбільше людей. Грали всі охочі — хоч двадцять чоловік, хоч сорок: ділилися на дві командни і грали.
Ми з Митьком записувалися до різних капітанів, а трохи згодом непомітненько тікали з поля безболісно для обох команд. Яка різниця — ганяють м’яча, скажімо, тридцять чоловік чи двадцять вісім. Тим паче, що хвилин через п’ятнадцять таке починалося!.. Не футбол, а Льодове побоїще! Битва на Куликовому полі! М’яча не видно. Гравців теж. Курява піднімається стовпом у небо, і в тій куряві тільки й чути: «Пас! На мене! Куди? Бий! Мазило! Вітька, сюди! Го-ол! Як не було?» І пішло-поїхало: «Я сам бачив! Отуто м’яч пройшов!» — «Та як ти міг бачити- ти спиною стояв!» — «Я — спиною? Ти що, косоокий?» — «Сам брехло!»
А там хтось не втерпить і штовхне противника, а той відповість — і закрутилося… Справжній бій гладіаторів! Насилу Сергій Анатолійович розборонить.
Ми з Митьком були проти такого футболу. Ми дуже любили природу і тому, побігавши у всіх на виду хвилин із п’ятнадцять, гнали на річку.
Річку ми ще більше полюбили після того, як зробили пліт. А діло було так.
У сусідньому таборі «Сміливий», що розташувався теж у лісі, але по той бік річки, було кілька човнів. Коли ми вранці купалися, хлопці із «Сміливого» частенько пропливали човнами і обзивали нас «сухопутними пацюками» та всілякими іншими словами. Особливо один старався — рудий. Нас це дуже ображало, і від образи ми починали швирголяти в них мулом і грязюкою. Їх це, мабуть, теж ображало, і вони ще гірше нас обзивали.
Олександр Миколайович сказав, що й нам скоро привезуть човни, але їх чогось довго не везли й не везли.
І от одного дня, коли ми втекли од футбольної колотнечі на берег, дивимося — пливуть за водою дві колоди.
Я на них і уваги не звернув би, а Митько раптом як затруситься.
— Серього! — кричить. — Витягай їх! — і у воду кидається.
Я й подумати не встиг, навіщо вони йому, а вже плив слідом. Звик: раз Митько сказав, значить, щось у його голові вже крутиться, щось він придумав.
Відбуксирували ми їх на сухе. Митько каже:
— Ми з них пліт зробимо. Це ще краще за човен. Треба тільки довгу жердину знайти, щоб від дна відштовхуватись.
Посиділи ми трохи, аж тут іще дві колоди. Звідки вони пливли, ми не знали, та нас це і не цікавило.
Витягали і їх, а тоді гайнули в табір по молотки, цвяхи й дріт. Вже за якусь годину ми мали справжнє власне судно. Навіть жердину знайшли. Правда, поплавати не встигли — час було повертатися.
Ми затягай пліт в очерет і накидали зверху зелені.
— Завтра прийдемо сюди із Генкою, — сказав Митько.
Наступного дня, коли ми втрьох вибрали вільну хвилинку й подалися випробовувати пліт, то ще здалеку почули від ріки чиєсь щасливе ревище. Взагалі це мав бути спів, але якась невимовна радість захльостувала співака, і виходило саме ревище — інакше й не скажеш.
Ми наддали ходи і, коли вихопились на берег, побачили дивне видовище.
Серед ріки, на нашому дбайливо зробленому і старанно замаскованому плоту, стояв із жердиною в руках Славко і, ніби сп’янівши од щастя, горлав:
Ей, багрузін, па-ашевєлівай ва-ал,
Молодцу плить недальо-очко!
Вздрівши нас, Славко розпливсь у посмішці й загукав:
— Гей, хлопці! Глядіть, що я знайшов. — І так притупнув ногою, що наш витвір мало не розвалився.
— Ах ти ж багрузін, — прошипів Митько, бо йому аж дух забило від обурення. Але наступної ж миті безцінний дар голосу таки повернувся до мого друга.
— Ану, загрібай, загрібай сюди! — закричав він. — Я тобі покажу, як на чужому майні кататися! Ти цей пліт будував? Ти колоди витягав?
Вираз безмежного щастя поволі сповз із Славкового обличчя.
— То це ви?.. Ваш пліт? — затинаючись, спитав він.
— А то чий же! Хіба таке добро на дорозі валяється? Це ж шедевр людської думки! Восьме чудо світу! Ми його місяць будували, а він — «знайшов»!
— Та ми ж тільки десять днів тут, — тільки й заперечив Славко.
— Ну десять днів, яка різниця. Ти рулюй, рулюй сюди.
— Та рулюю, — відповів Славко. — А я оце пішов на акордеоні пограти, сів на бережку, дивлюся — пліт. Може, разом покатаємось?
— Чотирьох не візьме, — сказав я.
— А чого ж, можна, — несподівано погодився Митько. — Спробуємо, скількох він витримає. Ти в нас замість баласту будеш.
— Як це? — не зрозумів хлопець.
— Ну, якщо пліт тонутиме, ми тебе скинемо.
— Ану вас, — образився Славко.
— Та я жартую, — мовив Митько. — Ти що, жартів не розумієш? Ану, хлопці, залазь!
Пліт витримав усіх. Вода, правда, хлюпала через верх і заливала ноги, та нікого це не турбувало.
— От якби ще сюди намет поставити! — сказав Славко. — Був би в нас плавучий дім, як у «Звіробої». — А тоді попросив: — Митю, дай я трохи повідштовхуюсь. — Він узяв до рук жердину і сказав: — Ану, хлопці, беремо розгін! — І щосили увігнав її у дно.
Виявилося, що й тут, як у всякому ділі, скоріше потрібне вміння, ніж сила. Жердина глибоко увійшла в ґрунт, а оскільки Славко міцно її тримав і не хотів випускати, то так на ній і завис.
Ми завмерли. Серед ріки стояла, сторчма вгрузнувши у дно, жердина, а на ній висів Славко, дриґав ногами і кричав: «Ой, хлопці, тону! Ой, хлопці, тону!» — хоча він зовсім не тонув, це всім було видно. Проте дриґати ногами йому довелося недовго: наш пліт, пропливши за інерцією проти течії зо три метри, повернув назад і підім’яв під себе невдаху.
Пліт плив за течією, а ми приголомшено дивилися на те місце, де щойно висів Славко. Славко не випливав. — Мамо! — прошепотів Генка. — Де ж це він?
— Тут! — тихо мовило за нашими спинами.
Ми здригнулися од несподіванки. Якимось чудом Славкові вдалося вхопитися за мотузку, що звисала з борту, і тепер він тримався за неї і неголосно булькав.
Ми страшенно зраділи, що все обійшлось, і витяглі Славка з води. Він теж дуже зрадів, але, хоч і сидів уже плоту, ще довго не випускав із рук тієї мотузки.
Потім ми виловили нашу жердину, прибилися до берега, висадили Славка і знову стали кататися.
Славко ж, поки ми вчилися керувати плотом, розвісив на гілках одяг і, доки той сушився, сидів голий у кущах і грав свої вправи. Ото була картина!
— Якби не він, — сказав Митько, коли наш акордеоніст уже обсушився й пішов до табору, — таки був би в нас найкращий намет. Ти, Генка і я. А так… Ну та нічого вже не поробиш! І що за хлопець! Все в нього не так, як у людей!
Ми з ним погодились.
Потім Митько подумав і додав:
— Це ж, виходить, наш пліт будь-хто може знайти. Значить, треба зробити розкладний пліт або пліт збірної конструкції: кожну колоду ховати окремо. Це дуже просто.
Ми його послухалися. Відтоді, як тільки видавалася вільна хвилина, бігали тихцем до річки й каталися. А Славко, хоч ми його навіть запрошували, більше з нами не ходив.
— Це не пліт, а якась душогубка, — казав він. — Дуже воно мені треба — плавати на ньому, ще потону. Або застуджусь. Катайтеся самі, якщо маєте охоту.