Найкращий намет (збірка оповідань). Ярослав Стельмах

Відкриття

За три дні ми навели в таборі такий порядок, «що аж боляче дивитись», як сказав Митько. Зовсім інший табір став. Ніде вже не видно було ані сміття, ані будівельних відходів: посилані пісочком алейки, свіжопофарбовані альтанки — чистота й краса!

На табірних лінійках тільки те й робили, що оголошували нам подяки, — нам навіть набридло. Але не дуже. І от на третій день, коли нарешті всі з’їхались і начальник табору Олександр Миколайович уже нікому не кричав: «Куди ви їх привезли?!», на вечірню лінійку разом із нами вийшла і група робітників.

— Друзі! — почав Олександр Миколайович. — Ось ваш табір. Він збудований руками Никодима Петровича та його товаришів. Завдяки їм ви можете відпочивати і, думаю, таки добре відпочинете.

Ми заплескали в долоні.

— А тепер, — мовив Олександр Миколайович, — прошу всіх — і дітей, і наших гостей — до вогнища, на відкриття табору.

Ми пішли за табір на простору, без усяких дерев місцину. Частина її була одведена під футбольне поле, а частина, мабуть, спеціально для табірних вогнищ.
Там уже все було готове: височіла здоровенна купа паліччя і хмизу, стояли півколом стільці та лави.

Для всіх місця не вистачило, тож порозсідалися на теплій траві, але це нікого не засмутило. На землі сидіти ще краще — це всякий знає.

Сергій Анатолійович плеснув на хмиз соляркою, запалив факел і вручив його Никодимові Петровичу. Той урочисто підняв факел над головою, опустив і торкнувся купи паліччя. І враз веселе полум’я охопило гілки, глицю, і вже розгорається, горить, пахкотить, гуде наше вогнище!

— Перша зміна табору «Сонячний» відкрита! — оголошує Олександр Миколайович, і ми кричимо «ура!» і знову плещемо в долоні.

— А тепер, — продовжує він, — концерт художньої самодіяльності!

І почався концерт! Кожен, хто хотів, читав вірші, співав, танцював, розказував усякі смішні історії, навіть Олександр Миколайович розказав, і всім було дуже весело.

А тоді вийшов Сергій Анатолійович. Він зробив два кульбіти, три сальто і став на руки. Обійшов на руках довкола вогнища і знову скочив на ноги. Потім узяв стілець і зробив на ньому стойку на руках, а далі прийняв ліву руку і постояв иа одній правій. Ми боялися, що він не втримає рівноваги і впаде, але він не впав: почав поволі опускатися, розставив ноги і мало-помалу просто на цей стілець і сів. І до чого ж здорово це в нього вийшло, ніби він усе життя тільки так на стільці і сідав! А тоді рвучко відштовхнувся ногами від землі, плигнув через спину і став на ноги.

Нам цей номер дуже сподобався. Ми й не знали, що Сергій Анатолійович може таке виробляти. Тоді вийшов Никодим Петрович і сказав:
— Дивлюсь я на небо.

Ми всі подивилися на небо, але виявилося, що це було зовсім не обов’язково, бо то він просто оголосив пісню, яку хотів заспівати.

Дивлюсь я на небо
Та й думку гадаю, —

почав Никодим Петрович. Несподівано ми почули, як йому підіграє акордеон, і побачили, що то старається Славко.

Нам цей номер теж сподобався і ще сподобалось, що, доспівавши до кінця, Никодим Петрович потис Славкові руку. Славко аж почервонів од радості. А може, й ще од чого — не знаю.
— Хай там собі Славко грає скільки завгодно, — мовив до мене Митько, — але без нього нам у наметі було б краще. Без нього у нас, мабуть, взагалі був би найкращий намет.
А потім Славко, вже один, виконав «Турецький марш» і ще щось, і йому теж аплодували.
— Якщо Славко виступає, — сказав Митько, — то я теж можу.

Він вийшов до вогнища і прочитав «Мені тринадцятий минало». Цей вірш я добре знав, бо ми його вчили напам’ять у школі.
Потім Митько сказав: «Колискова», — і почав:

Місяць яснесенький
Промінь тихесенький
Кинув до нас…

Коли ж після «Колискової» Митько сказав: «Глібов. Вовк і Ягня», — всі почали сміятися.

— Чого ви смієтеся? — здивувався Митько. — Це дуже хороший вірш. Він навіть у підручнику є.
— От того і сміємося, — пояснив Генка, — що в тебе всі вірші з підручника. А їх ми і так знаємо.

Ти нам що, збираєшся весь підручник напам’ять прочитати?

— А ти що-небудь позапрограмне знаєш? — поцікавилась Ірина Василівна.
— Ні, — відповів Митько. А тоді подумав і сказав: — Знаю. Про роботу.
І Митько прочитав:

Один Баран,
Що бився головою об паркан,
Сказав:
— Ото турбота,
Що голова болить після роботи!

Усі знову засміялися, а Митько запитав:

— Чого ви смієтеся? Це дуже хороший позапрограмний вірш. Мене цьому віршу дідусь навчив.
— Так вірш же смішний, — сказав Славко.
— А-а, ну тоді смійтеся, більше я віршів не знаю. Якщо хочете, можу станцювати.

Одні сказали, що хочуть, другі, що не хочуть, але Митько все одно почав танцювати. Він здійняв страшенну куряву, а під кінець мало не звалився у вогнище. Ледве його Сергій Анатолійович за сорочку встиг ухопити.

Тут усі знову засміялись, і Митько сів на місце.
— Що за народ! — сказав він. — Усе їм смішно!
Потім ми знову співали, а під кінець хлопці із старшого загону почали витягати із ящика ракети й пускати їх. Це були такі рурки із мотузочкою знизу. Смикнеш за мотузочку — і летить угору сліпуча комета, розпадається над головами червоними, зеленими, білими вогниками. То було справжнє свято!
Тоді Митько вкинув у вогнище шматок автомобільної покришки, яку десь знайшов. Краще б він її не кидав, а ще краще — не знаходив би, бо вона стала так чадіти, що всі почали кашляти й чхати. Тож, хоч нікому й не хотілося, а довелося розбігатись, і ще довго над табором висів дух паленої гуми.
— Ех ти, таке свято зіпсував, — сказав я.
— Я ж не хотів, — розвів руками Митько. — Я хотів краще. Зате тепер знатиму, що не можна.

Поділіться з друзями:

Прокрутити вгору