Найкращий намет (збірка оповідань). Ярослав Стельмах

Несподівана пропозиція

Про військову гру ми знали давно: з самого початку знали, що проводити її збираються десь у половині червня.

Під кінець другого тижня нам так і сказали: за два дні у таборі проводитимуть військову гру. Спершу старші загони, а тоді молодші.

Ми вже почали вирізати собі погони, і п’ятий загін почав, бо планувалося, що саме із п’ятим загоном ми й воюватимемо. Коли це на вечірній лінійці начальник табору Олександр

Миколайович оголошує:
— Четвертому загонові затриматися на п’ять хвилин. — І коли ми затримались, сказав: — Зараз до вас звернеться представник табору «Сміливий».

Наперед вийшов рудуватий хлопець років десяти.

Я його одразу впізнав: це він нас обзивав пацюками.

Що то був за хлопець! На місці не міг встояти ані секунди! Він пританцьовував, підскакував, розмахував руками, і, здавалося, що то не один хлопець, а два. А то й три! Його всього крутило, сіпало, корчило і пересмикувало. Спершу я його навіть пожалів, але потім виявилося, що то в нього не хвороба, а просто така вдача, і жаліти треба зовсім не його. Пізніше ми таки взнали, кого треба жаліти і що то за хлопець.

Що за зух! Що за урвиголова! Що за одірвипідошва!

Звали його Микитою. Чого тільки не виробляв Микита у своєму «Сміливому»!

Він прилаштовував над дверима посудину з водою, кидав у піч на кухні патрони, підкладав щедрою рукою у постелі своїх товаришів жаб і підпирав поліняками двері їдальні, так що по обіді ніхто з неї не міг вийти.

То були давно забуті, випробувані і, можливо, декому навіть видасться, не дуже дотепні жарти. Та він їх не цурався. Однак у творчих пошуках Микиті теж не можна було відмовити. Він прокрадався вночі у радіорубку, вмикав магнітофон, і тоді з табірних репродукторів лунала, будячи всіх, яка-небудь веселенька мелодія; розпалював вогнища, які потім не могли загасити три дні; влаштовував такі димові завіси, що одного разу навіть приїхали пожежні машини.

Весь свій табір Микита наполегливо і цілеспрямовано ставив догори дригом, і ніхто не знав, як його спекатись, бо юний витівник заявив, що його батьки поїхали із геологорозвідувальною партією на Сахалін. Це була теж чиста брехня, але про неї начальник табору з великою прикрістю довідався лише за чотири дні до кінця зміни.
Здогадуючися, що за таку поведінку йому вдома меду не дадуть, Микита із властивою йому вигадливістю почав писати рідним листи.
У першому він радив батькам не приїжджати, бо табір нібито перебазовують, а куди, поки що не знає і сповістить про це пізніше. У другому писав, щоб батьки не приїздили, бо, хоч «Сміливий» і лишився на старому місці, проте зараз у таборі санітарний тиждень і ніяких відвідувачів не приймають. У третьому вигадав іще якусь нісенітницю. Так він морочив батькам голови досить довго, але зрештою його підвела власна фантазія. У п’ятому (і останньому) листі Микита застерігав батьків ні в якому разі не приїжджати, бо в таборі почалася епідемія ящура і весь навколишній район на карантині. Проте якраз ця звістка і викликала зворотний ефект.

Наступного ж дня примчали в таксі його тато з мамою, їхній знайомий професор-епідеміолог і незнайома тьотя із Міністерства охорони здоров’я. Батьки негайно забрали свого здоровісінького сина додому. Але що з того — зміна за чотири дні кінчалася.

Із усього сказаного можна скласти приблизне уявлення про посланця «Сміливого».

А поки що, не знаючи ні про переїзди, ні про санітарний тиждень, ані про загрозу близької епідемії, але все ж із погано прихованим жахом, увесь «Сміливий» чекав дня, коли у військову гру мав підключитися четвертий загін, у якому перебував рудий Микита. І коли Микита заявив, що їхній загін хоче провести гру разом із нашим загоном, та ще на нейтральній території, всі вожаті, кухарі, медпрацівник і сторож на чолі з начальником табору полегшено зітхнули і квапливо запевнили четвертий загін, що для них побажання дітей — закон.

Про все це ми дізналися пізніше, а зараз рудий Микита стояв перед нами, збираючись виголосити, певно, дещо цікаве.
— Геть міжтабірні перегородки! — рішуче почав він і підскочив на місці. — Не будемо замикатися в собі! Справжня дружба не визнає ніяких меж, для неї не існує перепон! — Він енергійно рубонув рукою повітря, мовби одним помахом руйнуючи всі перепони, які відділяли його від нас. — І тому, — Микита звівся навшпиньки і крутнув головою, — наш четвертий загін пропонує провести військову гру разом із вашим четвертим загоном, тобто наш четвертий — проти вашого! Для подолання водного рубежу і для переміщення сил наш табір виділяє вам три човни із своїх шести. Місце проведення військових дій і умови обговоримо додатково. Готуватися можна з завтрашнього дня. Початок о шостій годині ранку.

Все це він випалив одним духом, трохи помовчав, думаючи, що б іще додати розумного, а тоді мовив:
— Отже, якщо ви згодні — скажіть, а не згодні — не кажіть. Тобто теж скажіть, але в такому разі ми вважатимемо, що ви боїтеся прийняти нашу дружню й миролюбну пропозицію, отже — програли.
— Річка? Човни? — першою подала голос Ірин Василівна. — Та вони ж усі перетонуть! — І поглянула н начальника табору.
— Що ми, маленькі? — закричали ми. — Веслувати не вміємо? Невже спасуємо?

Та й Олександр Миколайович усміхнувся:
— Нічого, нічого. Річка ж неширока. Та й вожаті поруч будуть. Я не заперечую.

Ми також не заперечували і взялись до обговорення.
— Я пропоную от що, — знову заговорив Микита. Кілометри за три нижче за течією річки, там, де вона робить вигин, лежить чудова місцина. Од того вигину до пожежної вишки — її видно здалеку, — а за дорогою і проходитиме умовний кордон розташування ваших військ. Наша ж територія буде якраз навпроти. Якщо хочете, можна зараз піти й подивитися.
— Що ми зараз побачимо? — спитав Юрко, наш голом загону. — Вже ніч надворі. Та, зрештою, яка різниця? Там так там.
— От і добре, — кивнув Микита. — Переможе та команди, яка позриває всі погони з команди противника або заволодіє прапором і перебереться з ним на свій бік. Наші погони зеленого кольору, ваші — синього. Підпишіть оцю угоду у двох примірниках — і по руках! — Він підсунув Юркові ді аркуші паперу.

Ми покрутили угоду, але в ній було написано все те, що він уже сказав, і Юрко з Микитою поставили свої підписи.
— От і чудово! — зрадів Микита. — Підготовчі роботи можна почати завтра. Тож рийте окопи, всякі укріплення, будь ласка. До зустрічі!

Він упхав один примірник угоди в кишеню і зник у темряві.
— Щось він мудрує, — сказав Митько. — Якось воно дуже швидко. Сюди — туди, ви тут — ми там, «окопи рийте», втік одразу. Бита голова! Було б піти й подивитись.
— От завтра й подивитесь, — Ірина Василівна нам, — а зараз ходімте, бо кіно ось-ось почнеться.

Другого дня весь наш загін пішов знайомитись із місцевістю. Доходимо до вигину річки…
— Ось, я ж казав! — Митько кричить. — Дивіться! Поглянули ми на той бік… А там здоровенний луг врізається півколом у ліс, і тільки вдалині під лісом чагарник. І навіть трава скошена. Самі копиці стоять.
— Я ж казав, — Митько гарячкує. — Недаремно він свою угоду підписати спішив.
— Еге, — Юрко почухав потилицю. — У них ліс до річки підступає лише он з того краю, та й тут — вузенька смужка. І сховатися ніде.
— Так і їм же нема де! — Генка на це.
— А вони за деревами сидітимуть. Куди ми поткнемося — одразу видно.
— О-о, то бита голова! — посупився Митько. — Ходімо хоч ліс обдивимось. Може, він і там щось вигадав. Але хоч як довго ми блукали, ліс був як ліс. Дуже хороший. Густий. Він усім сподобався. Ми викопали два окопи, повернулися на берег і стали дивитися на луг. Луг не подобався нікому.
— Ясно, що вглиб ворожої території по відкритому не побіжиш, — сказав Юрко. — Справжній ліс за лугом починається, а попервах — оця от смужка від вигину річки. Ну а з того краю метрів сімсот-вісімсот усе-таки буде. І то добре. Але ж вони на це і розраховують: певно, пікетів понаставляють на кожному кроці.
Треба їх перехитрити! — запропонував Генка.
— Відкрив Америку! — Юрко йому. — А як? Поки ми тим лісом вештатимемось, нас усіх переловлять. Думайте всі. У кого з’являться цінні думки — кажіть одразу.

Ми почали думати. Але що більше ми думали, то менше в нас з’являлося цінних думок. Цінних думок було дуже мало. Можна навіть твердити, що їх не було зовсім.
— Ми вже зголодніли, — подав нарешті голос Генка. — Може, по обіді щось придумаємо?
Але й після обіду ніхто нічого не придумав. І після тихої години. І після полудника теж.
— Знаєте що, — запропонував надвечір Митько. — Ходімо ще раз на річку. Може, на місці видніше буде.
— І я з вами, — спохопився Славко.
— А ти сьогодні грав на акордеоні? — запитав я.
— Ще ні, — зітхнув Славко.
— Ну, так не можна, не можна! — підхопив і Митько. — Весь світ чекає на появу нового акордеоніста, а він замість того, щоб грати, побіжить кудись на річку.
— Ану вас! — одмахнувся Славко.
— Отож! — докинув я, і ми втрьох гайнули з намету. Ідемо берегом, розмовляємо, коли бачимо — за тим самим вигином, де наш кордон починається, якийсь човен припнуто.
— Цікаво! — каже Генка. — Хто б це міг бути? Підходимо ближче, а тут із-за дерев вискакує отой рудий зі «Сміливого».

Відштовхується й сідає на весла.
— Це ти! — Митько кричить. — Шпигувати, значить?
— Я! Я! — єхидно посміхається рудий і правує до свого берега.
— То ти вистежувати сюди приїздив?! Шпигунська пика!
— Приїздив-приїздив, — він нам так нахабно. — Умовами не заборонено. Е-е-е! — і язика показує.
— Бачили ви таке? — обурився Митько. — «Не заборонено!» Ач! «Ви, — каже, — окопи рийте, укріплення». Для того, щоб потім усе визнати. «Не заборонено!» Не забо… Ану, стривай-стривай… Зараз, зараз… — стишив він голос, тоді засміявся і переможно глянув на нас.
— Придумав? — з надією запитав я.
— Придумав, — полегшено зітхнув мій друг. — Після вечері все обговоримо.

* * *
— Завтра, — почав Митько, коли весь загін зібрався на волейбольному майданчику, — всі це знають, у нас відбудеться військова гра із четвертим загоном «Сміливого». Тож ми зібралися тут, щоб розробити план дій і поділитися цінними думками. Ворог, подивімося правді у вічі, нас обдурив: значну частину його території займає луг. Проте цим самим він і собі до деякої міри зв’язав руки. Адже ніякий дурень, звісно, не буде ховати прапор на відкритому місці. Таким чином і наша задача полегшується. Скажу навіть більше: я певен, що ховатимуть прапор вони у тій частині лісу, що ліворуч од нас, між лугом і пожежною вишкою. Праворуч лісу надто вже мало. Скажу навіть більше: коло річки вони ховати прапор теж не будуть, а, зрозуміло, углибині. Отже, самі бачите, слід зосередити наші сили саме на цьому квадраті, а він приблизно становить лише одну чверть ворожої території. По-моєму, логічно?
— Гм, по-моєму, теж, — тільки й мовив Юрко (а що він іще міг сказати про такий блискучий умовивід?).
— Але водночас, — продовжував Митько, — наша задача й ускладнюється, бо на цій частині і на підступах до неї, мабуть, і ворог зосередить неабиякі сили.
— Гм, скидається на те, — погодився Юрко.
— Але ж треба ще й нападати, — вів далі мій друг, — і виставляти патрулі, проводити розвідку. Отже, сил там буде не так уже й багато.
— Правильно! — кивнув Юрко.

Я ж тільки дивувався: як здорово Митько все розрахував!
— Тож тепер скажіть, що можна придумати в такій ситуації?
— Я вважаю, — заговорив Вітька, — що нашому загонові, геть усім, слід перебратися на той бік і кинутись в атаку, змітаючи все на своєму шляху, мчати прямісінько до отого квадрата, що ти казав. Там хапати прапор — і назад. Це єдино правильне рішення.
— Це ще треба знайти їхній прапор, — озвалась Люська.
— А в цей час, — докинув і я, — їхня розвідка спокійнісінько обнишпорить нашу територію і захопить наш прапор. Та й трьома човнами наш загін за раз не перебереться. Вони й на березі зможуть напасти.
— Тоді, — Вітька каже, — єдино правильним рішенням буде: нашому загонові сидіти на цьому березі у засідці. Тільки човен підпливе — одразу хапай їх.
— Можна, — Наталка на це, — але, звичайно, не всьому загонові. Слід розділитися. Частина й справді на березі зачаїться, частина охоронятиме прапор, а решта переправиться на ворожу територію.
— Правильно, — погодився Митько. — Оце і є єдино правильне рішення.
— А я хитрість придумав, — каже Генка.
— Ану-ну, — зацікавились ми. — Знаєте, всякі там шпигуни, коли кордон переходять, одягають на ноги вирізані сліди ведмедів чи кабанів… От і ми давайте виріжемо, наприклад, кабанячі сліди, підкрадемося тихенько на човнах, вискочимо на берег — і в кущі. А «зелені», хоч сліди й побачать, думатимуть, що то кабанячі, і не звернуть на них ніякої уваги.
— Що ж це, по-твоєму, за кабани, які з води виходять? — запитав Юрко.
— Як тридцять три богатирі! — докинув Вітька. — Уявляю собі картину! Та «зелені» одразу здогадаються.
— А ми їх тоді прикріпимо задом наперед, — Генка знову, — і здаватиметься, що то вони на водопій ішли. — А назад же як? — Митько питає. — Чи вони через ріку перепливли? Це, мабуть, якась особлива порода. Кабани-спортсмени! Та й де тут кабани є?
— А це кабани… ну, переселенці, — не здавався Генка.
— Ну й ідеї ж у тебе! — захихотів Вовка.
— А в тебе взагалі ніяких, — Генка йому. — Не хочете — як хочете.
— Тепер ось послухайте мене! — заговорив серйозно Митько, і всі замовкли, бо зрозуміли: він говоритиме про щось важливіше од кабанів.
— Сьогодні, години зо три тому, ми виявили на нашому березі шпигуна «зелених», отого рудого.
— А-ах! — вирвався крик обурення з грудей четвертого загону.
— Проаналізувавши цей факт, — і вухом не повів Митько, — ми із Сергієм вирішили (вирішував він один), що ворог сам вкладає зброю до наших рук. Ви, певно, не знаєте: ми із Сергієм збудували пліт…
— Так ось чого вас у таборі не видно! — почувся ззаду голос Ірини Василівни. — Ну та зараз я вас лаяти не буду. Продовжуй, Митю.
— Ось що я пропоную, — повів далі Митько. — Ми із Сергієм і Генкою, можна ще когось четвертого, більше пліт не візьме, перепливаємо удосвіта, годині о п’ятій, а то й раніше, річку і направляємось у глиб ворожої території. Я пробираюсь аж у той квадрат, де у них найвірогідніше знаходитиметься прапор, і маскуюсь — мабуть, залізу на дерево. Хлопці ж залишаються в резерві. Сергій — у чагарнику, пам’ятаєте, коло лісу? Хоч і на видноті, але навряд чи кому спаде на думку, що там хтось сидить. Генка ж залізе в копицю.
— Ага, в копицю, — протягнув Генка. — А якщо вони її підпалять?
— Та ти що, здурів? — не втримався я. — Хто ж це буде палити?
— А хто його знає. Отой рудий підпалить. Він, по-моєму, на все здатний.
— Ну тоді я залізу, — запропонував я.
— Та хай уже я, — погодився Генка. — Тільки ж дивіться. Це на вашій совісті буде. — Чи він серйозно те казав, я так і не зрозумів.
— Ну от і все, — закінчив Митько. — Отже, наш намет бере на себе найвідповідальніше завдання: ми спробуємо знайти і захопити прапор. А що з того вийде — не знаю.
— Здається, непогано придумано, — відповів за всіх Юрко. — Навіть здорово!
— Ти кажеш, ваш намет, — схопилася Наталка. — А як же Славко?
— Це вже занадто, — Митько зітхнув. — Ще й цього розгамуза з собою брати. Він тільки все зіпсує! Хоча, -засміявся, — хай завтра покаже «Сміливому» свій приз за пісню, а заразом і фотокартку переможця риболовлі. Вони од здивування остовпіють — от ми з них погони і позриваємо.
— Ги-ги, — засміявсь я.
— І зовсім не смішно, — Наталка підскочила. — Ви обоє думаєте… думаєте… Ах-ах, які ми дотепні, які розумні! А Славко у двадцять разів кращий за вас.
— Славко?
— Та якби не твій Славко, у нас взагалі був би найкращий намет! — повторив я те, що вже не раз чув од свого друга.
— О-о, високо несетесь! Якби вас усіх із того намету виселити, отоді він був би найкращим. А за приз, — це вона вже до Митька, — ти йому просто заздриш.
— Я-а?
— Ти, ти! Ти свої дурні ракети пускав, а Славко хотів, щоб загін не осоромився! А рибу, думаєш, я не знаю, як ви всі ловили? Один Славко приманку не кидав!
— Ну і цілуйся тоді зі своїм Славком, — вже не на жарт розсердився Митько.
— А ти цілуйся зі своїм Стеценком або з Мусюкіним, — кинула Наталка і пішла геть.

Славко похнюпився і стояв, як три печених раки.
— А ти чого стоїш? — вигукнув Митько. — Біжи доганяй! Славко увібрав голову в плечі, скривився, і так мені раптом стало його шкода, так шкода, що я підбіг до нього і… став поруч, не знаючи, як і втішити. Над майданчиком зависла неприємна тиша.
— Він Мусюкіним мене ніколи не взивав, — крикнув раптом Генка. — Молоток, Славко! — і штурхонув його в плече.

І так це Генка якось кумедно сказав, що ми всі розсміялись і навіть Славко посміхнувся.
— Та чого там…
— А й справді, хлопці, — мовила Ірина Василівна. — Якщо вже ваш намет такий хороший, то слід і Славка з собою взяти.
— Гаразд, — охолов Митько. — Хай іде… Буде з Сергієм у кущах сидіти.
— От і добре, — зраділа вожата. — А зараз, хоч до відбою ще година, лягаймо спати. Завтра підйом о п’ятій.
— Нас о четвертій розбудіть, — попросив Митько, і наш загін розійшовся.
— Ех, був би у нас таки найкращий намет, якби не цей акордеоніст, — шепнув мені Митько, коли ми вже лягли.

Я, пам’ятаю, сказав: «Так», — хоча, одверто кажучи, якийсь сумнів уже закрався в мою душу. «Мабуть, цей Славко все-таки не зовсім такий, як нам здавалося. Конкурс пісні, риболовля… І вночі він же першим напав на Генку, хоч боявся. А потім…» Але додумати до кінця я не встиг, бо почав засинати і вже крізь сон чув якийсь шум, голоси, сигнал на вечірню лінійку… А потім усе стихло. Наш майже найкращий намет спав. На нього чекав відповідальний день.