Перша ніч
Отже, на першій табірній лінійці начальник табору нас усіх похвалив. Він сказав: це навіть краще, що ми приїхали невчасно, бо за два дні не тільки підготуємо спільними зусиллями табір до заїзду, а й приведемо його в зразковий стан. Адже навіть ще не всі вожаті приїхали. Він додав також, що, незважаючи на прикрі поодинокі випадки, загалом усі поводяться добре, і є надія, так буде й надалі.
— Це, мабуть, ми — поодинокі випадки, — шепнув Митько, і я з ним погодився.
Потім виступив Сергій Анатолійович і знову говорив, який у нас чудовий табір і як гарно ми проводитимемо в ньому час.
Потім слово взяла Ірина Василівна. Вона сказала, що електрик проведе світло в намети лише завтра, і тому всі бажаючі можуть сьогодні переночувати в будиночках, а тим паче дівчата.
Але ніхто, навіть дівчата, ночувати в будиночках не захотіли.
Сергій Анатолійович продудів у сурму відбій, і всі розійшлись.
Ми вже познайомилися з деякими хлопцями — Юрком, Вітьком і Вовкою — і дуже один одному сподобались: вони навіть запропонували нам лягти у себе, по двоє в одному ніжку. Але Ірина Василівна сказала, що нема чого вигадувати, бо повно вільних місць, і ми від них пішли.
Вийшло так, що ми з Митьком і Славком залишились у наметі втрьох. Дівчатка зайняли чотири намети, хлопці — два.
Ми повкладались, але спати не хотілося.
— Треба, мабуть, піти полякати дівчат, — коли розмови й сміх кругом стихли, мовив Митько таким тоном, ніби йому дуже не хотілося.
— Навіщо? — запитав Славко.
— Тому що в таборах завжди лякають, — зі знанням справи пояснив Митько. — Ти підеш, Серього?
Але я вдав, що сплю: дуже не хотілося вставати із теплого ліжка.
— От ти тільки послухай, який зараз лемент зчиниться, мовив мій друг і, загорнувшись у простирадло, вискочні надвір.
Проте ніякого лементу не зчинилося, а за хвилину до нас увійшов начальник табору, тягнучи за руку Митька.
— Я тобі полякаю! — сердито, намагаючись не підвищувати голос, шепотів він. — Я тобі полякаю! Іще хоч один вибрик -і поїдеш до тата й мами. Он подивись: твої товариші сплять уже давно.
— Я не хотів, — виправдовувався Митько. — Чесно, не хотів. Я переплутав. Я думав — там дівчата.
— Я тобі дам дівчат! Спи зараз же! — І начальник табору пішов.
— Чуєш, Серього? — мовив Митько. — Ти побачив би, як він злякався!
— Та ну? — не повірив Славко.
— Злякався, точно! Та як…
— Що?
— Та як ухопить мене за руку!
— Якби він злякався, то за руку не хапав би.
— З переляку й ухопив. І як це я намети переплутав? Давайте краще історії розповідати.
І ми знічев’я почали розповідати різні історії.
Я розповів цілий ковбойський фільм, а Славко — про те, як одного разу вороги порвали всесвітньо відомому скрипалеві Паганіні всі струни, крім однієї, але все одно він зіграв на одній струні. Тоді Митько поцікавився, чи міг би й він, Славко, якби вороги попсували йому весь акордеон, крім однієї клавіші, зіграти на цій клавіші якусь мелодію. Славко сказав, що на такі безглузді запитання він і відповідати не хоче.
— Коли так, — образився Митько, — я тобі свою історію не розкажу. А вона в мене дуже цікава. Можна навіть без перебільшення твердити, що ваші розповіді — ніщо порівняно з моєю.
Славко дуже зацікавився й почав просити Митька розказати. Але Митько прикинувся, що спить, і захропів. А коли Славко перестав просити, перестав і хропіти.
У таборі панувала тиша. Тьмяне місячне світло пробивалося крізь щілинку входу. Я вже був заплющив очі, коли почув шепіт Митька:
— В одному чорному-пречорному лісі була чорна-пречорна галява. І на тій чорній-пречорній галяві стояв чорний-пречорний замок…
Я цю історію чув уже разів із сто, бо Митько ніколи не минав нагоди поділитися нею будь з ким у будь-якій ситуації. Єдине, що потрібно було для цього, — темрява. Така темрява, як зараз, цілком його влаштовувала.
— …стояв чорний-пречорний стіл, — зловісно шепотів мій друг. — А на тому чорному-пречорному столі стояла чорна-пречорна…
Як не дивно, Славко вислухав усе майже до кінця, тільки коли Митько почав про червону руку, не витримав і почав просити, щоб той перестав. Митько порозповідав іще трохи, а тоді замовк. Я задрімав, але згодом прокинувся від дикого вереску. Виявилося, що то Митько підповз до Славка і схопив ного за ногу.
Славко сидів на ліжку і грозився, що завтра про все розкаже вожатій. Митько виправдувався, що він просто по-дружньому пожартував, і просив, щоб Славко не розказував.
— Просто ти мені одразу сподобався, — пояснював він. — А якщо мені людина подобається, то мені з нею хочеться пожартувати. А якщо мені з кимось не хочеться жартувати, то так і знай — мене ця людина не цікавить.
Славко ж казав, що він знати нічого не хоче і що йому байдуже, з ким там Митько жартує, але щоб із ним так не жартував. Він опустився на підлогу, поліз під ліжко витягнув звідти акордеон.
— Це ти навіщо? — здивувався Митько.
— Я згадав, що сьогодні не грав, а мені треба вправлятися щодня, — пояснив Славко.
— Так уже ж пізно!
— Раз для твоїх ідіотських жартів не пізно, — відповів. Славко, — то для музики й поготів. Я тихенько. Ніхто й не почує. Все одно ти спати не даєш.
Спершу він заграв, як сам оголосив, гаму до мажор, потім ре мажор.
Митько ж сказав, що він мажорні гами знає які облуплені, бо на уроках співів весь клас їх співає, і що Славкові гами не те що з мажором, а й з гамами нічого спільного не мають.
— Це треба було тобі заради таких гам акордеон сюді тягти! Я думав, ти Баха гратимеш або бітлів.
— Так темно ж, — виправдовувався Славко. — Клавішів не видно.
— А як не видно, то не грай.
Але Славко не послухався й оголосив мі мажор. Однак мі мажор він заграти не встиг, бо до нас саме вбіг начальник табору.
— Це ти, Омельчук, знову? — зашепотів він, хоча, як мені здалося, йому хотілося кричати. — Щоб завтра і духу твого не було в таборі. Сам, сам одвезу тебе додому і власноручно передам батькам!
— Ну от, знов Омельчук… — заканючив Митько. — Завжди Омельчук! Я сплю давно! Хіба я винен, що йому серед ночі грати закортіло?
— Дивно! — мовив начальник табору, вгледівши Славка. Це ти вирішив грати?
— Ага! — щиросердно зізнався той. — Мені потрібне вправлятися щодня, а сьогодні, виходить, я день пропустив. — Ну нічого, — втішив його начальник табору. — Завтра гратимеш удвічі більше ніж звичайно. А зараз — спати!
— Бач, — мовив перегодя Митько. — Йому так нічого, а мене — так із табору…
Він іще трохи побубонів, а тоді замовк і засвистів носом. Славко дихав глибоко, і я зрозумів — він теж спить.
Я ж заснути не міг — весь час перевертався з боку на бік і сердився на Митька із Славком. «Це ж треба, — думалось, — не давали людині спокою, балакали, бігали по табору, верещали й грали на акордеоні, а тепер сплять мов убиті. А ти тут мучся безсонням у юні роки».
І раптом я почув знадвору чиїсь кроки. Власне, якби то були просто кроки, то нічого незвичайного чи страшного в них і не було б. Але то були не просто кроки: якісь обережні, скрадливі — це я зрозумів одразу. Кроки наблизилися до нашого намету, проминули його й стали віддалятись.
«Може, злодій? — майнула думка. — Або якийсь бандит?» І тут чогось я згадав Митькову розповідь про червону руку. Не можу сказати, що від того на душі моїй полегшало. Я накривсь із головою, але стало ще страшніше — уявлялося, що той, хто ходить знадвору, зайде до намету і вдарить по голові, а то й душити почне своєю червоною рукою. Я мерщій вистромив носа назовні: ледь чутні кроки знову наближалися.
Я хутко натягнув на ноги сандалі й розбудив Митька із Славком. Спершу Митько розсердився, але коли взнав, що табором хтось бродить, зрадів.
— Ха-га, — сказав він. — Я знаю, чим це діло пахне. Хтось узнав, що відкриття затримується на два дні, тож тут майже нікого нема, і вирішив скористатися нагодою і щось украсти.
— Що ж тут можна вкрасти? — здивувався Славко.
— Ну, якби я був злодієм, то й сказав би, — мовив Митько. — Мало чого! Може, ліжко чи тумбочку.
— І пхатися із тим ліжком чи тумбочкою через ліс?
— А зовсім необов’язково, — запевнив Митько. — Зовсім’ необов’язково. От я читав, що деякі злодії закопують крадене неподалік од місця злочину, а коли вже ту річ перестають шукати, викопують і спокійнісінько йдуть додому.
— Що ж він, буде ліжко серед ночі закопувати?
— Та звідки я знаю! Чого ти причепився до мене? розсердився Митько. — «Що» та «чого»! Хіба я грабіжник який?! Треба спіймати його на гарячому.
Коли Славко почув, що треба когось ловити, то злякався і сказав, що з нами не піде, а залишиться в тилу, тобто у наметі.
— Це про всяк випадок, щоб я міг розказати, як усе було.
— Це ж про який такий випадок? — поцікавився Митько, але Славко не відповів, бо знову неподалік почулися таємничі кроки.
Славко ухопив мене за руку.
— Не треба, хлопці, — зашепотів він. — Хай собі ходить. Яке вам до того діло?
Але я вивільнив руку, і ми з Митьком вислизнули в ніч.
Ми вислизнули в ніч, моторошно темну, неприродно тиху. Я навіть не уявляв, що в нашому таборі може бути так тихо. Ще кілька годин тому все навкруги вирувало: вищали пили, грюкали молотки, гримкотіли відра, тупали ноги, лунали голоси. Тепер же все втихло до ранку…
Та до ранку ще далеко. Стомлений табір спав.
Не спали тільки ми з Митьком, не спав, може, у «тилу» Славко, не спав іще хтось — ходив щойно табором, скрадаючись, наче злодій, ховаючись від людей.
Хто?
Десь за нашими спинами притишено дзенькнуло.
— Коло їдальні, — вловив я.
Сторожко вглядаючись у темряву, ми подалися до їдальні, але не прямо, алейкою, а повз умивальники. Коло їдальні нікого не було.
— Може, він побачив нас і втік? — запитав Митько, але тут я помітив постать, що простувала алейкою назад, до наметів, несучи в руці щось важкеньке.
— Оно, — вказав я.
Невідомий ішов неквапно.
— Ач, — сказав Митько, — уже щось поцупив. Я ж казав. — Тоді помовчав і рішуче додав: — Будемо брати!
— Що брати? — не зрозумів я.
— Його брати. Вперед!
Ми рушили слідом, намагаючись ступати якомога тихіше, і несподівано я почув, а може, то мені тільки здалося, що незнайомець схлипнув. Ось він ніби шморгнув носом…
— Митю, — почав був я, але тут ми побачили, що навперейми незнайомцеві кинулась якась тінь.
— Їх тут двоє! — скрикнув Митько, і раптом голосний зойк розітнув тишу.
— Здавайся! — загорлав басом Митько. — Руки вгору! Оточуй їх, хлопці! Бери їх у коло! В’яжи їх! Собаку спускай!
Я зрозумів, що книжки про міліцію знайшли надійний притулок у Митьковій голові.
Дві постаті перед нами так і вклякли на місці.
— Не спускати їх з прицілу! — не вгавав мій друг. — Ні з місця! Стріляю без попередження!
І враз просто нам у очі вдарило сліпуче світло.
— Третій! — гукнув Митько.
— Омельчук! Стеценко! Знову ви? — почули ми розлючений голос начальника табору. — Це що таке? Як це називається? Щоб завтра і духу вашого…
— Це не ми, — заканючив Митько.
— Це он вони, — показав я рукою на грабіжників. Начальник табору спрямував промінь ліхтарика вбік, і ми побачили… Славка із дрючком у руці. Поруч із ним, спиною до нас, стояв хлопець із піднятими вгору руками. На землі стояла валіза.
— І ти тут? — похмуро запитав Славка начальник табору. А це що за один?
— Я… Микола, — схлипував хлопець. — Мусюкін. Я з Одеси. Приїхав до бабусі, але заблукав. І от я тут… А цей от мене дрючком як ударить! По плечу. Добре, що не по голові.
— Чого ж ти зразу битися? — запитав начальник табору.
— Та це вони все наговорили, — пояснив Славко. — Про бандитів якихось, чорні замки… Я й подумав…
— Опусти руки, Миколо, — звелів начальник табору.
— Оці ж от казали, що стрілятимуть, — обернувся до нас Мусюкін, і ми впізнали в ньому… Генку Биструшкіна.
— Генка! — закричав я. — Це ж Генка!
— Хлопці! — заволав Генка і кинувся до нас. — Хлопці, це ви?
— То ти Генка чи Миколка? — запитав начальник табору.
— Генка! Генка це! — пояснював Митько. — Ми з ним в одному класі вчимося.
— То ти, виходить, не з Одеси? — допитувався начальник^ табору.
— Та з якої Одеси! — не вгавав Митько. — Ми з ним одному класі вчимося. Він теж мав у табір їхати.
— Зрозуміло, — сказав начальник табору і тут же зітхнув: — Не зовсім. А як же бабуся?
Як і слід було сподіватися, бабусю Генка теж вигадав.
Виявилося, що сьогодні вранці Генка разом із батьками вийшов з дому. Генка рушив до сусідньої школи, де нас, табірних, мав чекати автобус, а батьки — на вокзал, бо їхали відпочивати на море.
У школі Генці сказали, що перша група, тобто ми, вже поїхала, а більше автобусів сьогодні не буде. Решту дітей одвезуть аж післязавтра, «бо у них там не все готово». Отже, нехай Генка йде додому. Але вдома у Генки нікого не було, бо тато з мамою поїхали на море, і Генка вирішив добиратися самотужки.
Розпитавши, де міститься табір, він сів на автобус, який іхав з автовокзалу до Житомира, зійшов на п’ятдесят четвертому кілометрі й почимчикував лісовою дорогою. Засутеніло, запала темрява, а табору все не було. Та Генка справедливо розміркував, що раз є дорога, то вона має кудись вивести, і йшов, аж поки вже за північ таки дістався до нас.
— Чому ж ти так довго ходив табором? — запитав у Генки начальник.
— Я не знав, це мій табір чи ні, а будити когось побоявся. От я й ходив.
— Ну і ну! — похитав головою начальник табору. — Це ж треба! Дванадцять кілометрів лісом уночі! У вас іще є вільні місця? — звернувся він до нас.
— Є! Є, звичайно! — відповіли ми. — Ходімо, Генко!
— Розходьтеся, розходьтесь усі спати! — наказав начальник табору, бо навколо вже зібрався чималий гурт: усі хотіли дізнатися, що ж то були за крики, послухати Генчину розповідь. — І ти йди, Миколко, чи то пак, Генко Мусюкін, лягай із хлопцями. Ну й нічка! Це ж тільки перша доба!
— А я й не Мусюкін зовсім, — зізнався Генка. — Я Биструшкін. Це я все вигадав, бо злякався. Думав, може, ви мене в міліцію захочете… А ще цей от дрючком… Добре, що не по голові.
— Що за діти! — стенув плечима начальник табору. — Один на машині роз’їжджає, другий серед ночі гами грає, третій блукає лісом під псевдонімом та ще й якісь нісенітниці кигадує!
діть уже, щоб миттю всі спали. Завтра підйом на годину пізніше.
Після того випадку у таборі закріпилася думка, що Славко — найперший у світі одчайдух.
— Це ж подумати тільки, — казали дівчатка, — не побоявся серед глупої ночі один накинутися на невідомо кого.
Просто смішно. Як же один, коли ми були поруч, і як же на невідомо кого, якщо то був Генка. Теж мені — бандита знайшли! Побачили б вони, як Славко в наметі трусився!
— Ти що, кращого прізвища не міг собі придумати? — запитав у Генки Митько, коли ми нарешті полягали.
— А я й не придумував, — щиро зізнався Генка. — Воно само придумалось. Ви ж не прохопіться нікому.
Ми, звичайно, мовчали, але, мабуть, розказав начальник табору, бо відтоді Генку всі почали називати Мусюкіним. «Мусюкін, іди сюди!», «Мусюкін, іди туди!», «Мусюкін, ти сьогодні чергуєш», «Мусюкін, тебе вожата кличе». І навіть начальник табору частенько називав Генку Мусюкіним. Але то він просто плутав: так йому у пам’ять те прізвище врізалось.
Спершу Генка дуже сердився, а потім перестав.
— Подумаєш! — казав він. — А якби я й справді був Мусюкіним, а вигадав би Биструшкіна, то мене називали б Биструшкіним? Мусюкін — так Мусюкін. Теж хороше прізвище. Анітрохи не гірше!