Військова гра
— Хлопці, вставайте! Сергію, Славко, — чую я голос Ірини Василівни, і вона легко термосить мене за плече. — Вставайте, група особливого призначення! Вже чверть на п’яту.
«Група особливого призначення — звучить!» — думаю я і скидаю ковдру.
— Ось сухий пайок, — каже вожата. — Успіху вам! — і виходить.
У светрах і курточках, — прохолодно-таки, — ми витюпуємо з росяного, веселого, аж дзвінкого, лісу до річки і на мить зупиняємось.
Річки немає. Там, де має бути вода, — самий туман. Він піднімається могутньою густою хвилею, огортає береговину, нас, застує протилежний берег, весь білий світ. І лише високо вгорі та хвиля слабне, рідшає, і верхівки трепетних молочних язиків, осяяні ще кволим червоним сонцем, і самі червоніють, пломеніють і… гаснуть, щезають.
— Ух, здорово! — шепоче за моєю спиною Славко, але я й сам бачу, як це здорово, як це гарно.
— Отак відбувається кругообіг води в природі, — повчально повідомляє Генка.
— Знаємо, професор! — одказує Митько. — Природознавство теж учили. Ходімо до плоту.
Ми виносимо по одній колоді з кущів, і Митько звичними рухами скріплює їх дротом. Готово! Генка із Славком сідають навпочіпки, а ми з Митьком — я довгою жердиною, а він саморобним веслом — упираємось у берег. Ще мить — і наш пліт уже пливе в суцільному тумані за течією.
— Хоч би не заблукати… — починає на своїх улюблених нотках Славко, але перехоплює красномовний Митьків погляд і затинається, не договорює до кінця.
— Тобі ще б радіопеленг, — все ж не стримуюсь я.
Кілька помахів весла — і ми, підминаючи осоку, м’яко врізаємось у берег. Швидко вискакуємо на тверде. Тільки Славко ступнув у воду і скривився: «Холодно!» — але годі було від нього чогось іншого й сподіватись.
Розбираємо пліт, одну колоду лишаємо тут же, при воді, інші розносимо де прийдеться по березі: кидаємо в кущі, заносимо в гайок, притуляємо сторчма до стовбура, і вже ніхто у світі не здогадається, що кілька хвилин тому це були частини десантного судна.
— Ну, хлопці! — серйозно зиркає на нас Митько, і ми розуміємо, що хоче він сказати, чого чекає від нас, чого чекає від нас чотирьох увесь загін.
Чого б, здавалося, хвилюватись? Гра! Гра — і нічого більше. Ну, застукають тебе, зірвуть погончик, крикнуть «убитий!» — і одійди вбік, сядь на траву, відпочивай, дивися, чим гра закінчиться. А серце б’ється ще дужче, ти весь у полоні якогось страху — а що, як помітять, оточать?.. І з тим страхом у грудях, принишклі, ми мовчки квапимось лісом у тил ворога. У ворожий тил!
— Ну, хлопці, — вже на лузі повторює Митько, — ось ваш чагарник, ось, Генко, твої копиці: залазь он хоча б у ту, що найближче. А я пішов. Щасливо!
— Щасливо! — відгукуємось ми і дивимось, як віддаляється фігурка нашого приятеля. Ось він уже пробіг ті двісті метрів, що відділяють нас од лісу. Раз, другий майнула його курточка поміж дерев і зникла.
Ми розгребли в копиці нору і, коли Генка заліз у неї, знову заклали сіном.
— Ну, як тобі, зручно? — запитав я.
— Ви ж глядіть, щоб не підпалили, — відповів придушено Генка. Щодо цієї витівки у нього були свої міркування.
Ми ж із Славком, дряпаючись об гілки, продерлися в густий чагарник і, нагорнувши торішньої трави, повлягалися на ній.
— Це ж іще, мабуть, ціла година до початку, — пробурмотів мій напарник. — Сиди тут…
— А ніхто тебе сюди не кликав, — відрізав я. — Сам напросився.
— Їсти хочеться, — не слухаючи мене, протягнув Славко. — Поїсти, чи що? Мабуть, треба перекусити. — І діловито почав розгортати пакунок із харчами.
— А Генка? — запитав я. — Він же голодний там.
— Генка ще звечора собі кишені напакував, — відказав, жуючи, Славко.
— А Митько?
— Митько? — кліпнув він очима. — Не знаю…
— Звичайно, хіба Митькові в голові твої бутерброди!
Я уявив собі Митька, який зараз сидить, мабуть, на якомусь кущику, чи то пак — дереві, приліпившись де стовбура, голодний і відчайдушний мій безкорисливий і найкращий друг, і шматок застряв мені в горлі. Повним зневаги рухом я відклав бутерброд.
— Чого ти? — здивувався Славко.
— Не буду їсти! — рішуче мовив я. — Митько там голодний сидить, а ми…
— Ну тоді і я, — повагавшись, відповів Славко і з жалем поклав свій пайок поруч із моїм.
Вже не так сердито я поглянув на Славка, хоча, якщо розібратись, у чому ж він був винен?
А час, хоч і повільно, а спливав, і ось уже над лісом, над лугом, над річкою розлігся мелодійний і рвучкий голос сурми.
Шоста година!
Гра почалася!
Ще кілька хвилин усе довкруг мовчало, а тоді потроху стало оживати. У лісі праворуч і ліворуч од нас почулися віддалені голоси, а ось зовсім близько пробігла зграйка хлопців і дівчаток і хтось гукнув:
— Весла, весла тягни швидше!
— От бачиш, — позіхнув Славко, — вони там на човнах катаються, а ти сиди тут…
— Слухай! — не витримав я. — Як тебе тільки в класі терплять? Тебе не лупцюють за те, що ти скиглиш весь час?
— Вони вже звикли, — щиро зізнався Славко. — У нас чудовий клас.
Тут знову почулися голоси, і я обережно визирнув із гущавини.
Від лісу бігло троє хлопців із зеленими погончиками. Один, довгов’язий, тримав у руках бінокль.
— Давай сюди! — гукнув довгов’язий, і всі троє подалися просто до нас.
Я похолов, але вони, поминувши кущі, зупинилися біля копиці, в якій сидів Генка.
— Підсажуй, підсажуй, пацани, — заквапив довгов’язий, і ті двоє, хоч і з трудом, висадили його нагору.
— Ех, здорово! — крикнув довгов’язий. Ще якусь мить він іювтузився на сіні, а тоді навів бінокль на наш берег.
— Бачу! — радо заволав він. — Бачу, пацани! Оно один човен пливе за течією. Хочуть десь висадитись. Он ще один, а третього не видно. Ех, не встигли!
— Нічого, — втішили його знизу. — Микита там усюди засідки порозставляв.
— Ага! Он їхній пікет! — закричав той, з біноклем. — Ліворуч од вишки, за горбком. А оно ще одна групка. У човен сідають. Зараз будуть переправлятися. Ха-ха-ха! Один у воду впав! Так тобі і треба!
Я аж затрусивсь увесь. Наші бойові товариші падають у воду, а їм, виходить, так і треба. Ах ти ж мордяка зелена!
— Біжи, Генко, до Микити! — наказав довгов’язий. — Скажи, що один човен уже десь там, нижче за течією, другою нема, ну а третій вони, певно, і самі бачать. По-моєму, то вже друга ходка. А головне, скажи тим, що в засідці. Їх там чоловік із п’ять.
І їхній Генка потрюхикав до Микити.
— Наш човен! — знову залунало згори. — І-і-і, прямо на засідку пливе. Не встигне Генка, не встигне! Куди ви? Куди?! — заволав він, ніби ті, в човні, могли його почути.
І вони, звісно, не почули, бо вже за три хвилини невтомний дозорець кричав:
— Вилазять, вилазять наші! Нападають «сині»! Ну! О! Так тобі і треба, щоб не нападав. Зірвав! Зірвав погон! Молодця! А це що таке? Так! Так йому! Ага-а! За ноги хапаються! Ану, хлопці! Ну!.. О, правильно! Ех, хлопці… Ех, хлопці, тікають… Тікають… Доганяють… Все! Наш заскакує в човен. Пливе. Пливе. Один наш утік човном. Це Вовка, Вовка, точно! Один і залишився. А оно їхній човен. Висаджуються! Висаджуються — і нікого з наших нема. Висадились!
Він звівся на копиці, почав вимахувати руками і кричати:
— Генко! Генко! Біжи скажи, що он вони там висадилися. Не чує. Навіть не оглядається. Генко! Генко!
— Що? — загукало раптом із копиці, і з неї вивалився наш Генка, поглядаючи на білий світ сонними очима.
— От тюхтій! — мало не скрикнув я. — Заспав у сіні, і от маєш!
Двоє «зелених» так і вибалушились на Генку, а він сторопіло переводив погляд з одного на другого.
— І-і-і-і-і! — заверещав по короткому роздумові довгов’язий. — «Синій»!!! Пацани, «синій»! Хапай його! Хапай, Льошко!
Але Льошка, замість того, щоб хапати «синього», позадкував із якимось прибитим виглядом. Бачачи, що Льошка задкує, і розуміючи, що ми, певно, спостерігаємо всю цю картину,
Генка, і собі дурнувато посміхаючись, почав до нього підступати.
— Хапай його, хапай! — не вгавав довгов’язий.
— Ану, хапай мене, хапай, — заговорив Генка, ступаючи крок за кроком уперед. І Льошка не витримав — кинувся тікати.
Генка, спростовуючи правило, що один у полі не воїн, рвонувся за ним.
Льошка спершу пометляв геть, але, бачачи, що Генка відстає, став бігати довкола сусідньої копиці.
— Хапай його, хапай диверсанта! — метушився довгов’язий, намагаючися злізти, але, видно, побоявся, бо його копиця була таки височенька. Тож він став на повен зріст і зарепетував:
— Диверсант! Пацани! Шпигун! Пацани! Сюди!
Я тим часом дивувався, як у Генки з отим Льошкою ще не замакітрилося в головах, бо вони вже, мабуть, разів із сто оббігли кругом копиці.
І невідомо, чим би те все скінчилося, якби хтозна-звідки не підскочили ще троє «зелених» із довгими дрючками в руках. Не встиг і я здивуватися, навіщо їм ті дрючки, як хлопці вже наставили їх на Генку і припнули до сіна.
— Ага, попався! — закричав один. — Ану, ходімо до штабу! — І всі троє потягли Генку кудись у ліс.
— У штаб його! — кричав довгов’язий. — У штаб! Здорово все-таки Микита із дрючками придумав.
— Еге, — погодився, одсапуючи, Льошка. — Спеціально, щоб у полон брати.
— А ти боягуз, — кинув довгов’язий. — Чого ти тікав од нього?
— Сам ти боягуз! — одказав йому цілком слушно Льошка. — Було б допомогти!
— Як допомогти? Ти що, не бачиш — я за ворогом стежу! Боягуз!
— Невелика цяця! — відказав Льошка. — Побоявся донизу стрибнути. Страхопуд!
— Ти сам ледь штани не загубив, поки тікав, — наїжачився довгов’язий. — Безштанько!
— Ах ти ж бінокулярська пика! — закричав Льошка. — Сидить там, ще й командує!
— От і сиджу, — відповів довгов’язий.
— Ну то й сиди, як віслюк на сіні, — мовив Льошка. — А я з тобою більше не дружу. — І побіг до річки. Я давно запримітив, що там стовбичать двоє «зелених». До них і подався хлопець.
— Сам ти віслюк без штанів! — гукнув йому вслід довгов’язий і знову припав до бінокля, щось бурмочучи.
— О, а тих уже не видно, — ще розібрав я. А тоді: — І цей десь пропав…
— Нам іще довго? — смикнув мене за ногу Славко. — Мені вже набридло тут сидіти…
— Ну то біжи додому, — відказав я.
— Ага, додому! Спійма-ають, — позіхнув він. — Спати хочеться…
— Ну й спи, — мовив я і знову розгорнув гілки.
Що відбувалося на нашому березі, я не знаю, та й той, на копиці, мовчав, бо нікому було розповідати, що він бачить. Я ж бачив тільки луг перед собою і трьох — уже з Льошкою — «зелених» на березі, коло човна. Вони, певно, чекали, щоб першої-ліпшої миті перевезти кого на цей чи на той бік. Усе було тихо.
Та раптом якийсь неясний, незрозумілий шум за спиною змусив мене нащурити вуха. Я одліз назад, пригинцем, петляючи в кущах, прокрався до того краю чагарника, що виходив на ліс. Галас дужчав, уже можна було навіть розрізнити окремі вигуки, дедалі ближче лунали вони, і я побачив, як із-за дерев вискочив Митько із патиком у руці, а за ним, десь за сотню метрів, мчав цілий гурт — чоловік сім «зелених».
— Стій! Прапор! Лови його! Прапор! — кричали переслідувачі, і тут до мене дійшло, що в руках у Митька не просто патик, а ворожий, намотаний на держак, прапор!
Уже згодом, як усе скінчилося, мій друг розповів про свої пригоди.
Розпрощавшись із нами, він подався у тил ворога і разів зо три пробіг туди й назад по окресленому своєю стратегічною думкою квадрату, аж поки надибав свіжовикопаний і замаскований окоп. Неподалік, та де там неподалік — зовсім поруч, поміж інших дерев ріс розлогий дуб. Тож розміркувавши, що сама доля виростила його на цьому місці, Митько здерся нагору і причаївся в гіллі.
Він чув сурму, що сповістила про початок гри. Кілька разів повз дуб пробігали хлопці й дівчатка із «Сміливого», але в окоп ніхто з них і не думав залазити. Нічого важливого за цей час Митько теж не помітив. Він уже був пожалкував, що намарне сидить там, і почав думати, як би його непомітно поміняти позицію, але раптом почув: «Шпигун! Шпигуна спіймали!» А ще за якихось десять хвилин під дубом зупинилося двоє «зелених» і один сказав:
— Ось цей окоп. Піймали котрогось із «синіх» — у копиці сидів. Микита сказав, щоб прапор переховали, бо там уже стало небезпечно. Вони зараз підуть увесь луг перетрусять — може, там іще хто сидить. Ти поки вирий у стіні заглиблення, ми прапор туди всунемо і землею притовчемо. А я за прапором побіг, у третій окоп.
Повернувся він за кілька хвилин і став сваритися, що нічого не зроблено.
— А чим же я копатиму? — відповів його товариш. — Зубами?
— Навіщо зубами? Лопатою!
— Де я її візьму? Нема лопати!
— Як нема? Мала ж на дні лежати.
— Нема тут нічого.
— От же люди! Це хтось із наших учора прихопив. Гей! Як воно там, на передовій? — закричав він комусь, але відповіді Митько не почув. — Ну, давайте, давайте! Посидь поки з прапором, — знову звернувся він до приятеля, — а я вмить за лопатою змотаюсь. І ще кого-небудь для охорони візьму.
Такої удачі Митько навіть не сподівався. Такої слушної хвилини! Такої нагоди! Він подумки подякував Генці (хай вибачить йому Генка!) за те, що його спіймали, і тому охайному хлопцеві чи тій дбайливій дівчинці, яка забрала вчора лопату, щоб не лишати її до ранку в окопі. Потім обережно опустився на землю, ще якусь хвилину, а то й дві лежав, ховаючись за стовбуром, і розглядався. Поруч нібито нікого не було. Пильний охоронець сидів навпочіпках на самому краю окопу трохи боком, а більше спиною до Митька і щось креслив паличкою на землі. Прапор лежав поруч.
Митько обережно заповз вартовому за спину, в кількох кроках од нього підвівся і хутко підбіг упритул.
«Убитий», — лагідно і тихо сказав Митько: лівою рукою зірвав із противника погон, а правою уперся хлопцеві в шию — той полетів сторч головою в окоп.
Ухопивши прапор, Митько як куля зірвався з місця і, вже одбігши на чималу відстань, почув за спиною відчайдушний зойк «убитого»:
— Пра-апор!!!
Усе це, звісно, Митько розказав уже потім, а зараз саме отой крик: «Пра-апор!», тільки дужчий, бо кричало кілька чоловік, і почули ми із Славком. Ми побачили, як від лісу мчить Митько, а за ним із гуком і свистом біжать «зелені».
У тому, що Митька їм не наздогнати, я був певен: я знав, як бігає мій друг. А далі? Бігти навскоси через весь луг до дальнього краю лісу? Але ж там, мабуть, повно «зелених», а чи є наші? До річки путь теж відрізана: там стовбичила охорона човна і тепер напружено дивилася туди, звідки лунав лемент, силкуючися зрозуміти, що ж там діється.
— Стій! Лови його! Прапор! Хлопці, переймай! — кричали переслідувачі.
— Сюди! Пацани! Прапор! — зарепетував і собі довгов’язий на копиці, і поступово до тих, коло річки, дійшов весь трагізм ситуації. Вони зрозуміли: у того, найпершого і найпрудкішого, їхній прапор, і зараз вирішується доля сьогоднішньої гри.
Тож не дивно, що й вони, покинувши свій пост, з войовничими криками кинулися навстріч Митькові.
Отже, вихід напрошувався сам собою: взяти ліворуч, знову податися в ліс, але з ближчого до нас краю, і так лісом, плутаючи сліди, постаратися досягти річки — може, там стрінуться наші. Так само, видно, розміркував і Митько. Спершу він біг, нібито поминаючи нашу схованку, а тоді круто звернув ліворуч і за кілька секунд, важко переводячи дух, влетів у кущі, де сиділи ми.
Я вже казав, що чагарі, які ми вибрали, густо розрослися на значній ділянці лугу. Тож можна було, пробігши непоміченим крізь них, вискочити з будь-якого боку чи й навіть деякий час успішно ховатися в гущавині, і це трохи збило противника з пантелику. Втративши з виду Митька, «зелені», замість того, щоб бігти за ним слідом, розсіялися, почали оточувати нас і цим самим програли кілька секунд.
— Ви тут? — одсапнув мій друг. — Побігли… Повинні встигнути! — І ми втрьох, не розбираючи дороги, почкурили чагарником.
Але, ще не виткнувшись на відкрите, я вже побачив крізь гілля, що й звідти, від лісу, де мали ми шукати порятунку, квапляться нам навстріч четверо «зелених».
То було повне оточення! Повніше оточення годі й уявити!
— Все! — вкляк я на місці. — І там вони!
— Все! — розгублено повторив Митько. — Е-ех, хоч би наших кілька! Де вони бродять, баранячі голови?
— З трьох боків!
— Що ж робити, Серього? Їх тут понад десяток! Наздоженуть же, — мало не плакав Митько. — Ех, така операція!
А що я міг йому порадити?
Все ближче лемент і тупіт ніг… І раптом Славко, котрий за весь час не зронив і слова, Славко, котрий спершу скиглив, що йому хочеться їсти, а потім, що йому хочеться спати, цей тюхтій, вайло і мамій, цей здобувач призів і всяких там перших місць, швидким рухом зняв з древка полотнище, тицьнув його Митькові, гукнув: «Хлопці, не висовуйтесь іще п’ять секунд!» — і кинувся із самим древком геть від нас просто на відкрите. Мов навмисне, він опинився на виду у всіх трьох груп.
— Здаєшся? — закричали одні «зелені».
— Здавайся! — вторували їм другі.
Але Славко здаватися не хотів. Спершу він узяв на ту групу, що бігла од човна, а коли до неї лишалося зовсім небагато, завернув праворуч і гайнув повз копиці просто у луг — його, мабуть, вабив простір, степові вітри і таке інше.
— Куди йому! — махнув рукою Митько.
— Не втече! — схитнув головою я.
Наш акордеоніст тим часом біг перевальцем, як завжди, трохи кумедно, все далі й далі від нас, а за ним із гиком мчали всі «зелені». Я був певен — їм подобається ця гонитва із заздалегідь відомим фіналом.
Повз нас промайнула та група, що так недоречно вихопилась із лісу, і ми так і присіли в кущах. Але все ж я встиг почути: хтось із них сміявся.
— Не втече, — зітхнув Митько.
Ще кілька секунд споглядав я ту гонитву — все ближче й ближче переслідувачі — і… раптом зрозумів. Я все зрозумів! Адже ніхто не знав, що нас у кущах троє, і всі-всі, хто ловив зараз
Славка, думали, що вибіг із кущів той, хто й сховався в них, що женуться вони за тим, хто викрав прапор.
І ще я зрозумів, що Славко, цей… цей молодець, цей чудовий акордеоніст, цей завойовник призів і переможець найкращих конкурсів, зробив так навмисне, і що путь до річки вільна!
Якусь мить я ошелешено дивився на луг перед собою, де зараз не було ані лялечки, а тоді повернувся до Митька.
— Митю, так…
— Але й Митькові все стало ясно.
— Мерщій! — гукнув він на ходу, і ми понеслися, помчали, на крилах полетіли до річки.
— Привіт невтомним дозорцям! — ще гукнув я щасливо довгов’язому, котрий так і сидів із своїм біноклем у руках і збараніло глядів на нас. Лише за кілька секунд я почув його голос:
— Па!.. Па!.. Пацани! Дивіться!
Та чим він міг нам завадити?
Ми були вже далеко.
О, як завили, як заверещали наші противники! Як зойкнув розпачливо зеленими горлянками весь луг! Як кинулись усі, хто на ньому був, нам навздогін!
Але й ми старались як могли, і земля тікала з-під наших ніг.
Ось уже остання копиця, ось похила береговина, і я на повному ходу заскакую у ворожий човен, а Митько впирається руками в корму, відштовхується і з маху скочується на дно.
Тридцять метрів, усього лише тридцять метрів виграли ми завдяки Славковій хитрості, але їх виявилося достатньо.
І ось уже з-за дерев на нашому боці вибігають наші хлопці, і вже видно Вовку, і Юрка, і Наталку, і вони махають нам руками і кричать: «Давай, хлопці!» І навіть Сергій Анатолійович оддалік розмахує руками! І ось уже поруч наш човен і в ньому Вітька, Люська і ще хтось; і Митько стає на повен зріст на кормі, і в руках у нього розгортається за вітром, пручається і тріпоче ворожий прапор!
Ми кричимо «ура!», той крик підхоплюють і в човні, і на березі, і далі, в лісі, і далі — аж у самому Києві, здається, лунає той гук. До цього могутнього багатоголосся приєднується ще одне тоненьке «ура!» — з того берега, звідки ми щойно припливли.
А я обертаюсь, і бачу — то кричить наш Славко!
Славко із нашого намету!
Славко з нашого найкращого намету…