Пряма дорога на хрест. Володимир Портянко

«Кобзар» Тараса Шевченка – це явище безумовно світового значення. Про це написано і переписано багато-багато. Але це явище має і свою дату народження – 18 квітня 1840 року.

 

Тарас Шевченко –

То є Україна,

Яку ніякі сили

Не скують…

Його молитви

Досягають Бога,

А замовляння

Зупиняють кров…

«Кобзар» – то є

На хрест

Пряма дорога…

І він один

За нас її пройшов…

(Микола Побелян «Стовпи залізні»…)


Але повернемось трохи назад і повторимо розповідь В. Бородіна, яку він написав у Післямові до фототипічного видання «Кобзаря», яке було здійснене у 1962 році: «Про цензурну історію першого видання «Кобзаря» згадок самого Шевченка не лишилось. У реєстрі рукописів, розглянутих Петербурзьким цензурним комітетом 1840 р., про «Кобзар» записано: дата подання – 7 березня, назва – «Кобзарь, малороссийские песни и стихотворения», кількість сторінок – 20, від кого надійшов рукопис – «от г(-на) Гребінки», цензор – Корсаков, дата цензурного схвалення – 7 березня, дата повернення з комітету – так само 7 березня, видано рукопис Іванові Левченку.

Ці самі відомості, крім згадки про повернення рукопису, є у звіті Петербурзького цензурного комітету Головному управлінню цензури за березень 1840 р.

Отже, стає цілком очевидно, що відомі спогади П.Мартоса, чиїм коштом видано «Кобзар», про проходження «Кобзаря» в цензурі не відповідають дійсності. Адже ініціативу видання і проведення рукопису через цензуру П.Мартос повністю приписував собі. Тим часом наведені документи свідчать, що в дійсності людиною, яка допомагала поетові проводити «Кобзар» через цензуру, був Є.Гребінка. В листах до Г.Квітки-Основ”яненка він ще раніше висловлював своє захоплення поезією Шевченка, можливо, знайомив з рукописами творів поета своїх друзів та знайомих. Восени 1938 р. він взяв кілька віршів Шевченка для опублікування в альманасі «Ластівка».

Звертає на себе увагу не зовсім звичайний факт – цензор П. Корсаков дав дозвіл на видання Кобзаря раніше, ніж рукопис був зареєстрований у цензурному комітеті. В друкованому «Кобзарі» дата цензурного дозволу – 12 лютого 1840 р., а не 7 березня, коли рукопис був офіційно поданий до цензурного комітету. Це дає підстави вважати, що Є. Гребінка, ще не звертаючись до цензурного комітету, очевидно, звернувся з «Кобзарем» приватно до цензора П. Корсакова – свого доброго знайомого, на прихильність якого він міг певною мірою розраховувати. Сьомого ж березня П. Корсаков фактично здійснив уже повторне цензурування «Кобзаря» і в той же день повернув рукопис приятелеві Шевченка І. Левченку.

Як видно з реєстру книг, надрукованих за дозволом Петербурзького цензурного комітету, та із звіту Петербурзького цензурного комітету Головному управлінню цензури за квітень 1840 р., квиток на випуск з друкарні Фішера надрукованого «Кобзаря» підписаний П.Корсаковим 18 квітня 1840 р.».

 


Ось що написав В. Г. Бєлінський в рецензії на «Кобзар» 1840 року в журналі «Отечественные записки»:

“Що ж таке «Кобзар»?  А ось прочитайте початок поезії «Тарасова ніч» і ви дізнаєтесь:

На розпутті Кобзар сидить

Та на кобзі грає;

Кругом хлопці та дівчата –

Як мак процвітає,

Грає кобзар, виспівує,

Вимовля словами,

Як москалі, орда, ляхи

Бились з козаками;

Як збиралась громадонька

В неділеньку вранці;

Як ховали козаченька

В зеленім байраці.

Грає кобзар, виспівує –

Аж лихо сміється…

Тут є і поетичні думи, і історичні легенди, і чари покинутого кохання, і простодушна історія кохання Катерини – словом, всі елементи народної поезії півдня нашої вітчизни.

Але навіщо ж п.Шевченко пише малоросійською, а не російською мовою? Якщо він має поетичну душу, чому не передає її почуттів російською? – скаже багато хто. На це можна відповідати теж запитанням: а якщо пан Шевченко виріс в Малоросії; а якщо його поставила доля в таке відношення до мови, якою ми пишемо й розмовляємо, що він не може висловити нею своїх почуттів? Якщо з дитячих літ його уявлення одяглись у форми південного наріччя, то невже для цього треба закопувати талант в землю? Невже треба заглушати в душі світлі звуки тому тільки, що декілька чоловік у модних фраках не зрозуміє цих звуків, не зрозуміє або не схоче зрозуміти рідного відгомону слов’янської мови…»

А ось що говорить білоруський поет Янка Купала:

«З творчістю великого українського поета я знайомий давно. Я почув уперше його слова, ще не знаючи, кому вони належать. Я почув ці слова з уст білоруських селян.

Я був ще підлітком, коли в одному селі під Борисовом прозвучало:

Од села до села

Танці та музики:

Курку, яйця продала,

Куплю черевики.

Од села до села

Буду танцювати:

Ні корови, ні вола –

Осталася хата.

Пісню співали білоруські селяни білоруською мовою. Слова врізалися мені в пам”ять. Я тоді ще не знав, що цю пісню співає кобзар в безсмертному творі Тараса Шевченка «Гайдамаки». Я дізнався про це, коли познайомився з великим Кобзарем українського народу, коли я обізнався з творами Тараса Григоровича Шевченка… У лихі роки доводилося ховати «Кобзаря». Царський уряд не допускав до народу полум”яних Шевченкових слів…»

А така думка чехословацького письменника Йосипа Секери: “Тарас Шевченко належить нашому народу, ніби він родився в Чехословаччині. Але так само належить він і всім народам світу, тому що ідеали, яким присвятив він себе, які оспівував своєю творчістю поета і художника, близькі і дорогі кожній чесній людині на землі».

Хочу навести іще один вислів Стефана Ткачука (Румунія), який сказав: «Шевченко народився із серцем і розумом генія. Він вийшов із гущі народу, увібрав його силу, виріс на його велетенський зріст й веде свій народ у майбуття.

У кожній Шевченковій поезії сяють, як весняні блискавки, гнівні слова гримкотять, як сердиті громовиці. Прозріння втілено тут у пророцтво.

Шевченко обезсмертив давнину і провістив будучність народу. Він засадив у чорнозем душ калинове цвітіння національної самосвідомості народу. Він мріяв про той великий сад наших народів, який прикрасить политу потом і кров”ю землю в майбутньому.

Він – сонце української поезії. Народившись у тісній хатині з підсліпуватими вікнами, в дідівськім краї, він щороку дедалі ширше обходить своїм світочем усе нові країни, народи, велику нашу планету».

Але повернемось до «Кобзаря»:

А що правда, та воля ота,

Що глумились весь вік над тобою,

То вони, наче мрія свята,

Сяють нам провідною зорьою.

Через те від високих палат

І до кожної вбогої хати

Твій «Кобзар» – є жаданий нам брат,

Чі сестра – жалібниця, чі мати.

Як той круг розгорта по воді

Без упину широкеє коло,

Так немає упину й тобі,

Бо … «дух свят» – не вмирущий ніколи.

(П.Мирний «На 46-ті роковини Т.Шевченка» 1907)

 


А коло хліба на столі,

На само тканій скатертині,

Лежала книга – як святиня:

Людські надії і жалі.

То був «Кобзар».

Його не міг

Ніхто, не вмивши рук, узяти,

Бо він – святий, казала мати,

Він смерть народу переміг!

Його, мов хліба в чорний час,

Просили в позички сусіди,

Зціляючи серця завсіди

Тим словом, що прорік Тарас!

(Іван Гнатюк «Кобзар»)

 


Шептал он родине: Воскрсени!

Свободна будь, пока умру!»

И пел сердечные он песни

Украйне, светлому Днепру…

А там, на родине, уж знали

О нем. Вечерняя заря,

И лес, и Днепр не раз слыхали

Родные песни «Кобзаря»…

Он песни слал домой с чужбины,

Он сердцем жил в родном краю,

Он про судьбу пел Катерины,

Про долю горькую свою…

(Р.Меч «Кобзарь» 1911)

 


Переді мної лежать три “Кобзарі» видані під час Великої Вітчизняної війни у 1942, 1943 і 1944 роках. Я називаю їх «Кобзарями» – фронтовиками. Про ці «Кобзарі» та взагалі про «Кобзарі», які пройшли дорогами війни, є багато спогадів і написано багато віршів:

Я згадую убогу нашу хату

В селі, у повоєнному садку:

В однім кутку ікона – Божа Мати,

Портрет Шевченка в іншому кутку.

Біля лежанки замість столу – скриня

(Це ж треба! Пощадив війни пожар).

Скарби в ній найдорожчі і святині:

Святе Писання й бунтівний «Кобзар».

Я ще малий… Я ще збагну нескоро

Цей дивовижно незбагненний світ…

Святе писання кличе до покори,

Кайдани рвати кличе «Заповіт».

Своєму батьку вдячний я понині –

Мені малому розтлумачив він:

Перед іконою стаємо на коліна,

Щоб з Кобзарем піднятися з колін.

(Анатолій Анастасьєв, «Святині»)

 


…У вікнах пожежі відсвіти, –

Театр і музей догора.

У вікнах жахливі квіти,

Із неба – смертельний град…

Що взяти з собою в дорогу?

Далека вона, важка,

Щоб не зморилися ноги,

Щоб не боліла рука.

…Кругом здригається камінь,

Сусідні будинки горять…

Тремтячими руками

В дорогу я взяв «Кобзаря».

(Олекса Ющенко «Що взяти з собою в дорогу» 1941)

 


Як запалала в небі грізно

Війни кривавая зоря,

Йдучи на битву за Вітчизну,

Я взяв з собою «Кобзаря».

В борні запеклій і рішучій,

Його слова, мов грім гримучий,

Будили силу у мені

І падали, як меч, на ката:

«Карайте, бийте ворогів!»

Плече в плече із руським братом

Ми йшли вперед крізь дим боїв.

Клич Кобзаря:

– За Україну! –

До помсти звав нас.

Вдень і в ніч,

В боях не знаючи спочину,

Я кидався в смертельну січ,

В час випробувань, тривоги,

Помщаючись за ріки сліз,

До дня святої Перемоги

Я з гордістю його проніс.

(Олексій Палажченко «Кобзар»)

 


Розповідь свою про народження «Кобзаря» хочу закінчити строками із вірша Йоле Станишича «Солнечные струны»:

Волны вскипали под небом хмурым,

бились с разлету в речные кручи.

Песня твоя нарастала с бурей,

грозно гремела, как Днепр могучий.

Ветер развеивал прах столетий,

и зарастали травой руины.

Песня твоя! Никогда не истлеть ей,

в песне твоей душа Украины.

В песне твоей золотится колос,

в ней и улыбка и капли пота.

Песня возвысила вещий голос,

ложь ей чужда, и чужда позолота.

То нежно звеня, то гремя сурово,

нежнее лазури, грознее стали

над миром растет Тарасово слово

и осеняет земные дали.

(Авторизованный перевод с сербского Леонида Вышеславского)

 


і строками із вірша Броніслава Кежуна «Дорога до Тараса»:

На Чернечій горі

Світанкова зоря зайнялася,

Шлях-дорога сюди

Із народної шани іде,

Тут, на Канівській кручі,

Поховано серце Тараса,

Тільки серце Тараса,

А пісня живе між людей!

Бо ніколи й ніде,

Бунтівлива, вона не вмирала.

В ній клекоче вогонь

І прибій океанський зрина.

В прикаспійських пісках,

За сталевим бескеттям Уралу,

За морями далеко

Тарасова пісня луна.

На зорі, в вишині

Перед нами так близько і зримо

Монумент його встав,

Що здалося мені у той час,

Ніби, небо підперши

Міцними крутими плечима,

Він іде по землі,

Сам живий, непохитний Тарас!

(З російської переклав Юрій Стадниченко)

 


«Кобзар» і сьогодні воює за Україну. У 2014 році Відкритим міжнародним університетом розвитку людини «Україна» здійснено видання кишенькового «Кобзаря» для українських воїнів, які відстоюють незалежну Україну. У вступному слові Сергія Кальченка «Вогненне слово Кобзаря» говориться: «Нехай же і цей невеликий «Кобзар», наповнений могутньою силою духу, дасть кожному воїнові невичерпної енергії у боротьбі за рідну українську землю, за правду і справедливість, які все своє страдницьке життя обстоював Тарас Шевченко. Віра у свій народ дала йому і сили, і відваги сказати те, на що не одважився жоден із поетів імперії «рабів і панів». Це справді той «вогонь в одежі слова», який здатний зігріти правдолюбів і спопелити агресорів за їхні безбожні діла. «Діла добрих оновляться, Діла злих загинуть!». Нехай ці пророчі слова Шевченка стануть реальністю нашого сьогодення».

Підготував Володимир Портянко, заслужений працівник культури України.