Мовчать в степу насуплені кургани,
Їх мудрий зміст лежить у глибині.
Повзуть билинно сіверські тумани,
І нам струна Боянова бринить.
Я уявляю пращурів печери,
Бреду в думок і парадоксів ліс.
Вже місяць, ніби жовтий скіфський череп,
Над світом розтривожений повис.
А світ пливе в майбутнє (крізь минуле?),
Ми пізнаємо всесвіт (чи себе?),
Старовина нам душі не замулить
І не затьмарить небо голубе.
І як в неволі пізнають свободу,
Оцінюються часом всі діла.
В польоті мужнім кожного народу
Минуле і майбутнє — два крила.