Олександер Великий весь світ звоював
І отсе в Вавілоні мов бог раював.
А побожний аскет вік в пустині прожив
І молитвою й постом богині служив.
Наче сонце, що разом прогонює тьму,
Так богиня в опівніч явилась йому.
Прихилилась і мовить: «Мій вірний слуго,
Чим тебе вдоволить? Чи бажаєш чого?»
Аскет мовить:
«Хоч яке се життя і трудне, і сумне,
Дай, щоб старість і смерть оминули мене».
Богиня мовить:
«Ну, як се в тебе дар найцінніший з усіх,
На ж тобі сей малий золотистий горіх.
Одну нічку не спи, один день промовчи
І, очистивши ум, сей горіх розтовчи.
Шкаралющу в огонь, а розкусиш зерно,
Дасть тобі молодим вічно жити воно».
2
Цілий день промовчав, і не спав усю ніч,
І готовивсь аскет на великую річ.
Ось огонь розпалив із пахучих полін
І кадило в огонь щедро кидає він,
І закони господні проходить умом,
Щоб очистити ум, не схибити притьмом.
Та ось сумніви в серці повстали страшні:
«Вічно жить – молодим – ну, пощо се мені?
Чи вертати у світ, де панує борба?
Чи ось тут вічно жить? Се ж безумство хіба!
О богине, прости! Я згрішив, бачу сам!
Та безцінний твій дар комусь іншому дам.
У нас цар молодий, богорівний наш цар!
Богорівним зовсім його зробить твій дар.
Міліонам він сонце, життя є нове,
Для добра міліонів хай вічно живе».
3
Олександер Великий весь світ звоював,
Та дівчини рабом себе він почував.
Персіянки Роксани предивна краса
В його серці горить, мов пожар, не згаса.
У обіймах його та красуня горда
Наче тає, на груди його припада;
Та хвилина мине, і він чує, що ось
В її серці вороже ворушиться щось,
І в очах, ще вогких від любві і жаги,
Дикі іскри горять, наче злі вороги.
З її уст вилітають бажання страшні –
Се бажання пожарів, убійства, різні.
Їй опертись король не здоліє й на мить:
Там згорів Персеполь! Завтра Суза згорить!
Кліта вбив при вині! Чи любов се, чи чад?..
День у день із небес його кидає в ад.
4
Олександер Великий богині моливсь:
«Дай, богине, щоб нині весь світ проваливсь!
Або дай, щоб скінчилася мука моя,
Щоб я знав, чи богиня вона, чи змія?
Чом міняється так, кілько є в дні годин?
І чи в серці її я паную один?»
В тій хвилині аскет перед ним опинивсь
І покірно царю до землі поклонивсь.
«Вічно жий, царю мій! Хай твої вороги
Згинуть! Ось тобі дар від твойого слуги.
Не згордуй! Сей малий золотистий горіх –
Від богині се дар! Моя гордість, мій гріх».
І він все розповів, відки має сей плід,
Що робить, щоб богині сповнить заповіт.
«Міліонам ти сонце, добродій єси, –
Будеш жить вічно юний, як плід сей з’їси».
5
«Вічно жить! Молодим! Справді, божеський дар!»
І великим, безсмертним почув себе цар.
«Вічно жить! Молодим! А вона? А вона?
Постаріє, зів’яне, мов квітка марна!
Що без неї життя? Сонце? Небо? Сам рай?
З нею жить! Або радше ти сам умирай!»
Вже й не думає цар, до Роксани біжить:
«Серце, ось тобі дар: вічно в юності жить!»
І сказав їй усе, відки має сей плід,
Що робить, щоб богині сповнить заповіт.
«Коли любиш мене, моє сонце ясне,
Дасть безсмертя обом нам зерно те дрібне.
А не любиш… – урвав. – Кого хочеш люби!
Ось тобі сей горіх! Що захочеш – роби!»
Зчервоніло дівча, в личко вдарила кров, –
Олександер не ждав її слова – пішов.
6
Гей, Роксано, красуне, що думаєш ти?
Чи про те, щоб з царем до безсмертя дійти?
Не про те! Інший жар в її серці горить!
Інший бог там живе! Інший цар там царить.
Він мета її мрій, осолода очей,
Над усіх милий їй генерал Птолемей.
Хоч не любить її і холодний, як лід,
Вона рада свій вік дать за сам його вид.
«Вічно жить молодій, а без нього? О, ні!
Краще він хай живе, дасть безсмертя й мені!
Ну ж, поможе сей плід його серце здобуть!
А як ні, то мені краще в світі не буть».
Птолемея знайшла і дала йому плід,
І сказала, який в нім лежить заповіт.
А як ніч надійшла, вона тихо пішла,
Олександру в вино трути-зілля влила.
7
Занедужав король, важко стогне, кричить,
А Роксана при нім не ридає, мовчить.
Головами хитають старі лікарі,
І тривога, як ніч, залягла у дворі.
По всім краю йде вість, наче змора та сон,
І сумує весь край, і рида Вавілон.
Ось у строях, білилах, рум’янах ціла,
В Олександрів покій куртизана ввійшла.
«Вічно жий, царю мій, на потіху для всіх!
Ось від мене тобі чудодійний горіх!
Се богині є дар. Як з’їси те зерно,
Вічно жить тобі дасть вічно юним воно».
Спалахнув Олександер: «Нещасна, дрижи!
Від кого маєш плід сей? По правді скажи!»
Та дівча не дрижить, не спускає очей:
«Мені дав його твій генерал Птолемей».
8
Олександер у болях жорстоких лежав
І в руці своїй плід чудодійний держав.
«Вічно жить і любить! День за днем! День від дня!
А життя – то борня! А любов – то брехня!
Вічно жить у борні! Биться в сітях брехні!
День за днем! День за днем! Без кінця! Ні, ох, ні!
Не для нас, о богине, твій божеський дар!
Хоч над світом я цар, та над серцем не цар.
Міліони людей можу вбить, погубить,
Та чи змушу кого мене вірно любить?
Вічно жить! О богине, се жарти, се сміх!
Вічне щастя чи дасть сей чудовний горіх?
А без щастя, без віри й любові внутрі
Вічно жить – се горіть вік у вік на кострі!
Ні, богине! Візьми свій дарунок назад!
Я в нірвану волю, чи в Олімп, чи у ад!»
9
Серед болю в постелі підводиться цар,
І побожно цілує чудовний той дар,
І в тріскучий огонь із пахучих полін
Чудодійний горіх бистро кидає він.
І здалось, що вже біль не так люто палив,
Мовби в збурену кров охолоди налив.
Прояснів його ум, серце збулось химер,
А в опівніч саму Олександер умер.
Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1976 р., т. 2, с. 236 – 241.