Дарунок Миколая. Юрій Станинець. Оповідання

– Петрику, чого ж ти такий сумненький? – питалась мати-вдова свого семирічного синка-школярика, гладячи йому голівоньку.

– Та тому, мамочко, що в мене ні доброго плащика, блюзка латана, і черевики діряві, і з штанів коліна вилазять…

Мати не відповіла на слова синка, хоч як хотів він почути, що йому скаже на те мама, але вона тільки тяжко віддихнула.

… ні книжечки в мене немає, – продовжав Петрик, видячи, що мати мовчить, – а я так люблю читати гарні книжечки, ані зошита, ані чорнила, як у багацьких дітей. Нічого в мене немає.

– Мовчи, сину, мовчи, я цього тижня буду в жидів плаття мити, а як виплатять, то куплю тобі книжечку і чорнило, і ще щось…

– Я знаю, мати тільки обіцяють, як все, і нічого мені не куплять.

– Тепер вже куплю, дитиночко моя. Все нема за що купувати, а мати сама не в силі все здобути. Ти пам’ятаєш, коли ще жив батько, то ми все накуповували тобі, що потребував, але відколи помер батько на війні, не тільки ти остався сиротою, але і я бідною вдовою. Якби він жив, ми не бідували б так. Він би все придбав для тебе, бо любив тебе, дуже любив. Ти ще, хлопчику, був маленький і не затямив, як то він тебе любив. Носив на силезних руках і вигойдував тобою аж під самий під, і дрожав над тобою, щоби тобі щось не сталось, щоб
щось не забракло, – оповідала мати синові все, коли їх дійшли нестатки, коли в очах блищали кришталем сльози, а жаль перепинав в горлі голос.

Вона обнімала такого разу сина, тиснула до себе й цілувала сльози, щоби затаїти перед сином свій жаль і горе. Так робила й тепер.

Поцілунки, котрими вона обсипувала свого сина, були одинокою розкішшю та її потіхою, відколи війна відібрала від неї мужа. Ці поцілунки доливали до її серця нової сили й піддержували іскорку надії ліпшої будучини – як то її синок виросте.

Край печі палав тоненький язичок лампочки неспокійно вигинався то в одну сторону, то в другу, згідно з тим, з котрої сторони вривався вітер в похмуру кімнату, – вікнами чи дверима, що просились замінити їх новими. Лампочка більше курила, ніж світила. Листочок полум’я шарпав собою на всі сторони. Зводив боротьбу з темнотою кімнати.
Та хоч як напружувався, темнота нічого не робила собі з того. Бо тільки біля лампочки круглився слабий місяць, а закутини спокійно тонули в темноті, не роблячи собі з лампиного світла великого страху, й не думали виходити з хати.

Петрик корчився під старою джергою на постелі. Скоро й мати загасила світло, сама лягла біля сина, щоби загріти його і себе, бо в хаті зимно, а дрова дорогі.

Заснути Петрик не міг. Його дитячу душу мучили думки, котрими його товариші обмінювались вже пару днів.

– Мамочко, другі діти дуже тішаться, що незадовго прийде святий Миколай і принесе їм багато гарних подарунків. Особливо Василь Веребеш дуже радіє, бо каже, що він напевно щось дістане.

– Бо він був чемний, через те й дістане, – сказала мати.

– Ні, мамочко, він дуже злий і не вчиться. Ще до того злодійкуватий і великий розбишака. Менших від себе б’є. І мені вчора розлив чорнило на книжку. А щодо науки, то він тільки тоді може щось відповісти учителеві, коли я йому підшепчу. А вже як йдемо зі школи, то кидає камінням, що не можна пройти вулицею… О, мамочко, я певно знаю, що йому святий Миколай не принесе подарунків, бо він і гроші вкрав був від свого батька… А правда, мамочко, подарунки дістають тільки чемні діти?

– Так, сину, Миколай любить тільки добрих дітей і їх обдаровує, а злі діти не дістануть нічого, – сказала мати, але скоро помітила, що не на добру дорогу звела розмову і почала направляти.

– Але тобі, сину, нічого не принесе, бо ми живемо далеко за містом, а він вже старий, а до того ще великий сніг нападав, та не зможе до нас дійти. Тому забудь за него й спи, бо вже пізня ніч.

Йому так хотілось заплакати, що йому святий Миколай нічого не принесе, а він такий чемний все в школі й удома. Досадно було, чому то вони так далеко живуть від міста. Аж нарешті впала йому в голову думка, що Миколаєві не потрібно трудитися аж до їхньої хати. Він чув від дітей, що Миколай і в театрі буде роздавати подарунки. Рішив, що піде до театру. Ох, яке щастя, яка радість буде, як він поверне додому і вкаже матері: “Дивіться, мамо, скільки подарунків я дістав”… Тому й не згадував про це матері, щоби їй зробити несподіванку.

Кліпки оченят все тяжче й тяжче отворялися, дивлячи крізь сіре вікно на двір, де лютував вітер з морозом. І він нарешті заснув, числячи ще кілько раз треба буде йому лягати спати до того дня, коли має йти до театру за подарунками, що Миколай принесе чемним дітям і йому між ними.

Вночі йому снилось, що він одержав від святого Миколая нові черевики і повний мішечок цукерок. Крім того дістав і гарненьку книжку – прегарні казочки з чудовими малюнками, з лисами, ведведями та члениками  з дзвіночком на шиї.

В театрі давали миколаївську виставу. Зійшлося чимало людей. Ідуть родичі з дітьми. Проходять попри касу, купують квитки для вступу і заходять у зал.

Петрик в короткому і пошарпаному плащику ачей перший прийшов і нетерпеливо чекав, колі прийде святий Миколай. Він чув, як деревіють його мокрі ноги в дірявому черевикові, що в нього налізло снігу по дорозі.

Порепані губки посинілі, обличчя обсипав мох, голі рученята червонілися коротких рукавів плащика, з якого вже виріс. Все це вказувало, що він сирохман, тільки чорні очі були живі, горіли цікавістю.

Ніхто не чекає Миколая на коридорі, але всі йдуть в зал, так і йому треба зайти, бо Миколай може десь з другого боку зайде з пакунками.
Але на дверях його застановляють і просять від него квиток, а що він немає, так наганяють його від дверей.

Що за брутальність?! Його, чемного школяра, не пускають досередини, а злодійкуватого Василя запустили й інших. Як це може бути?

Придивляється, а ті, що входять, спершу ідуть до віконця, за яким сидить гарно вбрана дівчина і дає кожному той листок, без якого не хочуть впустити всередину. Він не сміє йти до віконця, але коли вчув, що всередині уже залунало “О, хто, хто…”, набрав відваги і припустив і попросив листок. Але дівчина запитала, чи має він на нього гроші. Звідки йому їх узяти? А там уже чути, як ангели співають і певно носять дарунки, а тут немилосердні не хочуть його запустити за пакунками, котрі йому Миколай приніс.

Хоч як йому соромно було, але жаль перемагав його сили і він чув, як потекли долі студеним лицем гарячі сльози, а за ними виривалося жалісне та поривчасте схлипування, з яким росла ненависть до тих людей, що стояли при дверях.

Коли незабаром заходили нові гості до залу, вдалось прошмигнути попри них і стулитись збоку, щоб ніхто його й не видів, бо на сцені Миколая ще не було, тільки якісь діти з матерями.

Незадовго появився і святий Миколай з довгою сивою бородою, у ризах, із золотою палицею в руках і з короною на голові. Петрик не дивився ані на ангелів з крилами і трубами в руках, ані на чорта з рогами та хвостом, тільки придивлявся доброму лицеві й лагідному поглядові Миколая, що обдаровував бідних дітей.

Вистава скінчилась і ангели внесли величезні коші з пакетами-дарунками. Миколай перечитував адреси і викликав прізвища, а пластуни перебирали пакунки та роздавали. Петрик стояв терпеливо в кутку і слідкував за роздачею пакунків.

“От диво! Миколай перечитав прізвище злодійкуватого Василя. І який величезний пакунок дав йому. Ну, як він міг це зробити? Це, певно, якась помилка. Та ж він – розбишака на все село”, – думав він і чекав своєї черги. У залі панував веселий рух. Діти тішилися, забирали дарунки і відходили. Декотрі ще чекали і пильно прислухалися до зачитуваних назвиськ. Миколай уже три коші дарунків розділив.

Знову той Веребеш! Ну, і як воно так, що тому вже другий, а його ще і раз не кликано?

Пробрався ближче, щоб краще чув.

Наближався кінець, а про Петрика ані згадано. Вже тільки півкоша… вже тільки пару… А може, з тих котрийсь буде його. Певно що буде.
Мусить бути між тими і його. Бо ж він чемний хлопець і не може бути, щоби той добрий Миколай не обдарував його, коли обдаровує нечемних.
А ще до того – Миколай ліпше любить бідних дітей. А це він – і бідний і чемний. Нетерпіння Петрикове росло. Личко загорілося. Серце тюкало, що аж сині жилки біля вух рухалися. Всі помисли напружені в бік Миколая.

Уже добувся до перших лавок і благаючими очима гледів прямо в обличчя Миколая. Вже тільки два пакети: з одного прочитав Миколай ім’я і подав через ангелів пластунам, а другий тримав у руці. Петрик перестав дихати, руки піднімаються вгору, щоби перебрати дарунок, але і той не його. Уже тільки один.

“Але цей мусит…” – подумав Петрик і вже упевнено простяг руки, бо ж інакше й не могло бути. Та ж він чемний, добрий хлопець і добре вчиться, а ще до того – він найбідніший з усіх.

Це молов молоденький розум Петриків, а рот тим часом робив інше.

Закричав:

– Це мій дарунок, дайте сюди…

Але Миколай сказав прізвище когось іншого, промовив ще пару слів і пішов за сцену.

На це в Петрика вирвався жалісний плач. Йому здалося, що усі дивляться на нього. Затуляючи малими кулачками повні сліз очі, кинувся до дверей і вибіг у снігову завірюху.

– Що сталося тобі? Бив тебе хтось, перемерз? – питалась настрашена мати сина, що вбіг до хати і кинув собою на лавицю, і голосом заридав.

– Де ти був, синку? – пробувала дальше витягнути хоть словечко від сина. Але той обернувся до стіни і плакав далі. Коли увиділа, що не може нічого порадити, закрила його петечком, бо ним трусило.

Хлипання втихало і він заснув. Та не надовго, бо скоро пробудився і заплакав знову.

– А, синку, ти хворий. Перестудився. Казала я тобі, щоби не ходив по снігови. А ти не слухав і тепер дивись, який ти гарячий. Йди на постіль.

Петрик вже був на постелі, але плакати не переставав. Коли мати увиділа, що не може з нього видобути слово, пустилася на хитрощі.

– Видиш, Петрику, який ти нечемний. Не хочеш сказати, де ти був і чому плачеш. За це я тебе вже більше не люблю і гніваюсь на тебе. Ну, скажи, де ти був?

Але ся бесіда ще більший жаль викликала у Петрика.

По якімсь часі заспокоївся і якось сказав пару порваних слів.

– І ви вже не любите мене і святий Миколай мене не любить, ніхто мене не любить.

– Я буду тебе любити, лише не плач. Та й святий Миколай тебе любить.

– Я знаю, як мене любить. Був у театрі і всіх злодійчуків, розбишак і тумануватих обдарував, тільки мені нічого не дав, хоч я там був, бо ви казали, що не може до нас зайти, бо ми далеко, – сказав і знову розплакався.

– Видиш, Петрику, чому ти мені не казав, куди хочеш іти? – почала, знаючи вже про що ідеться. – Я стрічалась рано із святим Миколаєм, коли йшов із пакунками. І казав мені, щоб ти його чекав удома і нікуди не ходив, бо великий сніг і мороз, та простудишся. Ліпше він прийде сам до нас і принесе тобі дарунок, щоб ти не простудився, ідучи за ним до міста. А ти мені не сказав і пішов, а тепер видиш який ти гарячий.

– Мамочко, чи то правда? – підхопився живо і обітер сльози.

– Певно, що правда. Ти ліпше спокійно лягай і засни, а я замкну двері і йду ще до міста.

– А, та як тоді прийде Миколай до нас, як вас не буде вдома і двері будуть замкненні?

– Не журися ти тим. Він казав, що лише десь уночі прийде до нас. А як ти рано встанеш, дарунки вже будуть біля тебе на постелі.

– Добре, мамочко. Йдіть. Я вже не буду плакати і буду спати.

– Но, видиш, а ти так напусто наплакався. Не бійся, не забув про тебе, сироту, святий Миколай, – потішала удова сина, щоб заспокоївся. Але тепер уже її очі були повні сліз…

Мандрівка святого Миколая: Антологія. Легенди, казки, оповідання / Упорядник З.Жук. – Львів: Свічадо, 2008.

Поділіться з друзями: