(Оповідання зі збірки “Лісова сторожка”.)
“Того разу ніч була темна та похмура. Накрапав дощ, і хмари повзли над лісом при самих вершечках дерев. Не видно було ні місяця, ані зір. Одно-крил спав, притулившись бочком до Кузьки, а Кузька, хоч лежав з заплющеними очима, ніяк не міг заснути. Тільки придрімне, чує: лоп-лоп! — і прокидається. А то крапля дощу з листочка на листочок упала… Тільки склепить повіки, аж раптом: дзюр — цівка холодної води просто за вухо йому потече крізь щілину в поріжку. Незатишна ніч випала.
Заснув аж удосвіта. І то не надовго, бо почув крізь сон, як поблизу щось важко засапало й сказало:
— Хр-ро! Хр-ро!
Кузька задки виборсався з-під порога, огледівся й завмер од переляку: край розсадника, високо підкидаючи землю довгим писком, рився величезний вепр.
Виверне молоденьке деревце, хрум корінь — і плямкає, а іклами клацу, клану — наче хтось камінь об камінь товче… Кузька вже хотів був шаснути назад, під поріг — хто ж подужає таке одоробло! — та не встиг: від ранкової прохолоди те сталося чи з переляку — чхнув!
Вепр перестав жувати, незграбно, всім своїм важким тулубом повернувся до Кузьки й погрозливо хрюкнув. Це розсердило Кузьку: шкодить та ще й погрожує!?
Він дзвінко загавкав і кинувся на злодія, забігши збоку. Доки вепр вайлувато обернувся до нього передом, Кузька встиг укусити його за задню ногу й відскочити. Вепр закрутився на всі боки, люто хрюкав і цілився підчепити Кузьку іклами. А Кузька навколо нього — як покотьоло: то за ногу, то за хвіст ухопить розбійника, аж той кувікає від болю. На гвалт виліз із-під порога Однокрил. Підскоком, махаючи здоровим крилом, він теж підбіг до вепра й сердито каркнув.
Той на нього навіть не глянув, а, влучивши мить, підкинув Кузьку писком угору так високо, що він полетів, як м’яч.
Цього Однокрил уже не стерпів — скочив вепрові на шию й з усієї сили клюнув його поміж вуха…
Хтозна, як би все це кінчилося, коли б із сторожки не вибіг Данило — сонний, у самій білизні й з рушницею в руках. Побачивши бійку, вигукнув:
— А, то це ти, розбишако довгопиский! — Клацнув курками, підняв рушницю вгору і шарах! шарах! із обох цівок, так що полум’я з них сягнуло до півгруші, а дим огорнув сторожку зо всіх боків, наче вона горіла.
Вепр кинувся навтьоки. Однокрил ще трохи й проїхався на ньому, тоді зіскочив на землю і разом з Кузькою пішов до сторожки.
— Молодці, хлопці! — похвалив їх Данило.— Бачте: хоч і слабенькі, та сміливенькі, та вдвох, а воно вже й гурт! — і погладив обох.
А в лісі тріщало галуззя під ратицями втікача, чвакало багно на болоті, все далі й далі, і незабаром стало зовсім тихо.
Однокрил поліз у кубло й одразу ж заснув. А Кузька ще довго чхав од порохового диму, у вухах йому дзвеніло від пострілів, і весь він тремтів од недавнього страху та втоми. Тоді вкублився гарненько в сіні і так заснув, солодко похропуючи.
