Найважча молитва. Ніна Мудрик-Мриц

Світанок примружував очі від гарячих струменів сонячного проміння, що випливали з-за небосхилу на землю. Рання Зірничка докінчувала вимітати сни віником світла, а бильця трав та листя дерев умивалися в холодній росі й струнчились до ранішньої молитви.

Сонячні промені метушилися, неначе світлокрилі бджілки, збирали молитви із сердець усього живого на землі, несли їх Всевишньому. Господь чекав молитов, щоб справедливо розподілити ласку любові поміж своїми живими створіннями.

Два промені-друзі Зорянко та Світланко забарилися трішки. Ледве встигли погасити останні зорі на небосхилі й тепер летіли плече у плече й шукали молитов, щоб занести їх на небо. Заглянули у велике вікно просторої будівлі, й Світланко поспішно загомонів:

- Цю молитву понесу я! Вона з важливих та важких. Господь зрадіє нею!

Промінчик залетів у багацьки влаштовану кімнату. У кутку на м’яких подушках клячав товстий, пишно одягнений чоловік і бив поклони перед іконою в золотих рамах. Світланко підхопив довгу й гарячу молитву на прозорі крильця й майнув у височінь.

- А що ж я понесу? – зажурився Зорянко й запопадливо почав розглядатися по довкіллі.

До огорожі багацької будівлі притулилася убогенька хатина. До маленької шибки її вікна тулилося бліде хлоп’яче личко. Він також молився, але його молитва була коротка, без вишуканих слів. Хлопчик не клячав і не бив поклонів.

- Не варто трудитися, – подумав Зорянко. – Ця молитва така коротка й убога, що з нею впораються й найслабші крильця. Пошукаю якоїсь важкої… – і промінчик полетів від вікна хатини.

Незабаром Зорянко знову зупинився біля убогого віконця. Йому не поталанило знайти помітнішої молитви, бо промені вже всі понесли на небо.

Зорянко заглянув у кімнату хатини й завмер. На постелі лежала недужа жінка. Очі її горіли від гарячки, а спалені уста з мукою прохали: «Води!».

Хлоп’я метнулося від вікна й підбігло до хворої з глечиком холодної води. На устах хлопчика ще тремтіли слова молитви, а очі його були повні сліз.

Зорянкові стало важко на серці:

- Не плач, – шепнув він і притулився до блідої щічки хлопця. – Я візьму твою маленьку молитву й понесу Господеві!

Ранок переливався струменями сонячного проміння. Воно пронизувало простір і несло Господеві земні молитви. Попереду всіх летів Світланко, а Зорянко линув на самому кінці. Друзі – промені спостерігали лет Світланка й Зорянка та вельми дивувалися:

- Гляньте, яка багата Світланкова молитва, аж переливається проханнями про гроші, достаток, шовки, самоцвіти, урожай, успіх і… чого там ще немає!

- Важко буде йому долетіти до Бога й донести все це добро.

- Важко? Та ж він перед веде й крила його цілком не втомлені!

- А друг його Зорянко на самому кінці, й молитва в нього така маленька!

- Тільки одне прохання в ній: здоров’я недужій неньці та й подяка за благословення Боже, за доброту людську, за хліб та хатину вбогу…

- Все ж таки важко Зорянкові, ледве ворушить крильцями, останній летить.

Усі молитви лежали вже у стіп Господніх, коли задиханий, докраю втомлений Зорянко поклав свою маленьку молитву в ласкаві долоні Божі. Господь не дозволив відпочити знеможеному промінчикові. Його першого поблагословив і поклав на його крильця радісну усмішку Свою й благодать любові Своєї, щоб відніс їх в убогу хатину блідолицього хлоп’яти.

Ще ніколи не носив Зорянко такого безмежного тягаря на крилах, але в серці в нього було так багато щастя й воно цвіло такою нездоланною силою, що промінчик цілком не відчував утоми. Поспішав, щоб блідолиций хлопчик не ждав довго на світлу ласку Божу.