Третій день штормить море. Ще недавно таке ніжне й блакитне, що маленька Оленька казала: «Мені хочеться погладити його», воно було тепер темне й похмуре, з білими баранцями на гребенях розгойданих хвиль. Хвиля за хвилею з шаленою люттю налітали на берег і, шкваркнувши об величезні, в безладді розкидані ніздрюваті камені, зі злісним шипінням відкочувались назад, щоб за мить з новою силою кинутись на прибережну твердь. Проте Зоя Іванівна і в негоду не порушувала традиції, що склалася в піонерському таборі протягом місяця: на вечірню прогулянку виводити дітей до моря.
Цього надвечір’я діти теж опинилися на березі. Найсміливіші з дівчаток наважувалися вихоплювати з-під хвилі чорні, сірі, білі, рожеві, блакитні, такі привабливі, різної форми й величини камінці і вищали від переляку й незбагненного захоплення, коли їх наздоганяв отой водяний шал.
Сашко сидів на камені і жадібно, розширеними очима вбирав розбурханий, хисткий окраєць моря. Вітер грався його відбіленими на сонці вихрами на лобастій голові. Хлопець знав: у такі дні все живе ховається вглиб, опускається ближче до дна. Там хоч декому й голодніше, зате спокійніше, безпечніше переждати оцю страшну хитавицю. Он і чайки в безнадії ширяють над берегом, розпачливо скиглять: голодні ж, а поживитися нічим…
А ген на затуманеному виднокрузі – ледь помітний димок. Якийсь корабель крізь негоду пробивається в порт. Якщо це вантажне судно, то всі на ньому – «морські вовки» (так і Сашка жартома величають). Коли ж пасажирське – тоді складніше. Там напевне є такі, котрим давно занудило од цього набридливого хилитання з борту на борт, з носа на корму, і вони з хворобливою нетерплячкою ждуть не діждуться кінця отим мукам.
Сашко жив, можна сказати, в самому порту. Його батько – механік на каботажному судні, хлопцеві знайомі рибалки на всьому побережжі від Одеси до Очакова. Він уже наплавався і на лайнерах, і на сейнерах та баркасах і за всякої погоди почувався, мов на суші. Навіть краще: в морі він уявляв себе капітаном далекого плавання, котрому не страшні ніякі бурі і шторми…
Недарма ж Зоя Іванівна довіряла йому шаланду, коли хлопці хотіли повудити рибу. На шаланді він був повновладним господарем. Стоячи на широко розставлених по-моряцьки ногах і склавши долоні рупором, гучно командував:
– Ліво руля! Так тримати… Стоп! Кидай якір!
Хлопці викидали за борт прив’язаний на дебелому мотузку важкий камінь і заходжувались ловити бичків. Цьому їх, «жучків суходільських», також навчив Сашко – «морський вовк». Вони вже знали, що бички ховаються між камінням і коли хапають наживку, то витягти їх з води не просто: відчайдушно звиваючись, вони чіпляються за що трапиться.
В хорошу погоду десь за два-три кілометри від берега завжди стриміли тички: то рибалки ставили сітки. І саме в оцей передвечірній час навкруг тичок вигравали дельфіни: чули й бачили в сітках поживу.
…Той пам’ятний ранок видався напрочуд гарним. Сонце ще не припікало, лише м’яко гріло крізь прозорий туманець. Легенькі хвильки ніжно лизали берег і покірно, майже безшумно відповзали в море.
Коли достатньо відійшли од берега, Сашко скомандував заякоритися, і хлопці почали тягати бичків.
Раптом прямо під носом у шаланди виринув дельфін. Ще молоденький, видно,- не більше метра завдовжки.
Від подиву й захоплення хлопці завмерли.
Першим опам’ятався Сашко. І, як тільки дельфін виринув удруге, він кинув йому кілька щойно виловлених бичків. Дельфін пірнув – проковтнув, мабуть, ті рибинки – і знову вигулькнув, уже ближче до шаланди.
Відтоді так і повелось: хлопці ловили бичків і, коли підпливав дельфін, віддавали йому весь вилов.
Спочатку дівчатка спостерігали за дельфіном з берега, а потім стали теж проситися на шаланду. Білява, з кучериками Оленька, коли побачила перед собою велику чорну тварину чи то із свинячим рильцем, чи з пташиним дзьобом, скрикнула:
– Делька!
Так дельфіна й назвали.
Щовечора Делька підпливав до шаланди, наїдався щедро дарованими бичками. На прощання, кумедно перекидаючись над водою, немов цирковий артист, кілька разів обпливав шаланду, вишкіряв довгі білі зуби – усміхався, дякував за гостину – і зникав.
А ось в оці штормові дні він пропав. Даремно хлопці випрошували рибу в місцевих ловців – пригощати було нікого…
Перевівши погляд на розбурхане море, Сашко раптом побачив: десь за кількасот метрів від берега на хвилях щось метляється. То чорним покажеться, то білим. Невдовзі помітили дивний предмет і решта дітей.
– Ой, Зоє Іванівно! – скрикнула Оленька. – Людина! В чорному піджаку й білій сорочці!..Тієї ж миті Сашко скоріше відчув, ніж зрозумів, що то. «Людина!» – подумки перекривив Оленьку і, як був у сандалях, шортах,- кинувся в море.
– Сашко! Не смій! – перелякано гукнула вихователька. Та хлопець удав, що не розчув.
Зоя Іванівна якусь мить розгублено дивилася йому вслід, потім рішуче змахнула із себе кофтину, спідничку і в блакитному купальнику кинулася в хвилі.
…Сашко то провалювався між двома велетенськими валами так, що його зовсім не було видно, то, викинувши вперед руку, рвучко вимахував на бурунистий гребінь.
Зоя Іванівна наздогнала його вже тоді, як Слинко, тримаючи однією рукою тонкий з широким плавцем на кінці хвіст мертвого дельфіна, другою гріб до берега. Він мовчки дозволив Зої Іванівні змінити його.
Так удвох по черзі й притягли вони ту незвичайну, сумну знахідку.
– Делька! – першою розпачливо скрикнула Оленька. І заплакала.
Викручуючи мокрі шорти і сорочку, Сашко міркував: зголоднівши чи просто знудьгувавшись за дітьми, Делька наважився наблизитись до берега. Його кинуло десь на гострий риф, і от – загинув…
Дельку довго розглядали, обмацували, гладили темну цупку шкіру на спині і білу ніжнішу – на череві.
Почали пригадувати, хто що чув про дельфінів.
– Он в Америці дівчинка дружить з дельфіном. Він щоразу підпливає до берега й катає її на своїй спині,- схлипувала Оленька.
– Х-хе! А ти знаєш, як вони сигнали передають?
– А ось я читала, як дельфіни врятували чоловіка. Після якоїсь там аварії він опинився у відкритому морі. Довго плив, утомився, знепритомнів. Так дельфіни підтримували його над водою доти, поки він прийшов до пам’яті.
– Розумні тварини.
– Наче люди…
– Давайте… поховаємо,- сказала Оленька.
Зоя Іванівна подумала, що вони вже спізнюються на лінійку, і від начальника табору їй, звичайно ж, добряче перепаде. «Ну й нехай!» – вирішила вона і наказала двом хлопцям:
– За лопатами – бігом!..
* * *
В табір поверталися мовчазні, задумані. Велике червоне сонце сідало не за хмару, а прямісінько в море – на погоду.
Сашко повільно йшов останнім. На стежину перед ним раптом вистрибнуло з трави світло-коричневе довгоноге жабеня. Зупинилося й очманіло втупилося в хлопця вирячкуватими очима-намистинками, навіть не збираючись утікати із стежки. Воно, оте дурнувате жабеня, не знало, що до сьогоднішнього дня від Сашка не було рятунку ніякій живності – од найдрібнішої комашинки до собаки чи кози.
Проте цього разу він обійшов жабеня стороною.
«Хай живе»,- подумав Сашко, по-дорослому зітхнувши.
