Хто такий “Лис Микита” і відки родом? (уривок). Іван Франко

 

Отся віршована казка, як ви, дорогі браття, певно вже читали, над котрою дехто, може, тільки сміявся, а дехто, може, й глибше задумався, міркуючи, що й у нас, між хрещеними людьми, не одно таке діється, про яке тут у казці розказано,— се не моя видумка, а має свою історію і то досить цікаву історію. Хоч то ніби вчена і зовсім книжницька справа — історія книжки, яку прочитаєш та й забудеш,— та, проте, я думаю, що не завадить розповісти вам хоч коротенько сю історію,— може, вона й між вами кому прийдеться до смаку. Ну, а кому не до смаку, тому, розуміється, вільно її не читати.


Читаючи в отсій книжечці про пригоди Лиса, Вовка, Медведя, Зайця, Кота, Цапа і інших звірів, Ви, певно, мусили пригадувати собі: “А, таке саме або дуже подібне розповідають собі у нас прості, неписьменні люди під веселу годину!” І справді, оповідання і байки про різних звірів і їх пригоди находяться у всіх народів на світі, навіть у таких, що ми їх називаємо дикими. І всюди в тих оповіданнях звірі говорять по-людськи, поводяться так, як люди, дізнають більше або менше таких пригод, як люди. Відки се походить? Легко се зрозуміти, коли придивимося, як наші діти, бавлячись, обертаються зі звірями: псами, котами, курми, гусьми і т. і. Хто не бачив, як вони з ними розмовляють, вітаються, сваряться, перепрошуються, гніваються і любляться? Очевидно, вважають їх чимсь рівним собі, так само розумним, як і вони. Діти не чують розділу між чоловіком (т. є. собою самими) і звірем і не раз уважають звіра навіть розумнішим, хитрішим від себе. Коли вам діти почнуть оповідати по свої іграшки, то будуть про пса, кота чи іншого звіра говорити як про свого товариша. ”Ми з Лиском робили те й те”, “Тату, чого той гусак від мене хоче, що так на мене сичить!”, “Скажіть що тому котові, щоби не дряпався!» і т. і.

Колись перед тисячами-тисячами літ усі люди своєю вдачею і своїм розумом були подібні до наших дітей. Вийшовши зі стану дикості, люди займалися стрілецтвом, риболовством і, очевидно, весь свій вік мали найбільше діла зо звірами. В тих часах треба й шукати перших початків отих байок і оповідань про пригоди звірів між собою і з людьми. Певна річ, що з тих самих давніх-давніх часів походять також перші засновки й тих оповідань, що зведені докупи в нашій казці про Лиса Микиту.

… Повість про Лиса Микиту взята з книжок давніших, здалека занесених оповідань, на се маємо докази в тім, що перші записи тої повісті зладжені в латинській мові, людьми книжними, духовними, і хоч ті записи зложені були в Лотарінгії або у Фландрії над морем (відки найбільше людей ходило у хрестові походи), то в них виступають такі звірі, як лев, папуга, леопард, яких не було тоді в Європі, а навіть згадано про якусь індійську рибу, з котрої мозок лічить недугу. Найстарше таке оповідання має назву “Вихід невольника” (“Esbasis captivi”) і зложене було одним лотарінгським монахом коло р. 940, т. є. ще на 100 літ перед хрестовими походами. Невольник, про якого мова в тім оповіданні, се теля, заперте в стайні. Воно виривається на двір, біжить у гори, щоб догонити стадо, погнане на пашу, та тут блудить і попадається в неволю вовкові. Сей хоче його роздерти, та теля пригадує йому проголошений царем супокій. Вовк запро ваджує невольника до своєї печери, та тут на другий день являється стадо з псами виручати невольника. Починається облога вовчої кріпості. Вовк не боїться своїх противників, а тільки боїться лиса і оповідає своїм слугам про свої давніші пригоди з тим хитрим ворогом. Та от являється лис в таборі обложників, викликає вовка з кріпості, сей гине на рогах вола, а невольника, теля, випроваджують із печери. В се головне оповідання про теля вставлено оповідання про неприязнь лиса і вовка.

Як уже згадано, під час облоги вовк оповідає своїм слугам, чому він боїться лиса. То раз цар лев був занедужав. Усі звірі зібралися до нього, тільки лис не прийшов. Уже вовк намовив царя, що лиса треба за се замучити і вбити, коли ось надходить лис і каже, що вилічить хорого царя. У нього є мозок індійської риби, ним він натре царські крижі, а тим часом треба з вовка здерти шкіру і обгорнути нею хорого царя, то його гарячка минеться. Се так і зроблено, лев виздоровів і зробив лисасвоїм найстаршим міністром.

Те саме оповідання про хорого льва, якого лис вилічив якимись зіллями і здертою з вовка шкірою, є основою другої латинської поеми, що зложена була у Фландрії в початку XII віку і має назву “Isengrimmus” (то таке прозвище вовка). Яких 50 літ пізніше зложена була третя латинська поема “Reinardus” (се назва лиса), далеко ширша від попередніх; тут зведено докупи 13 оповідань, із яких деякі находяться і в нашій переробці “Лиса Микити.

Із французької мови переробив сю повість на старонімецьку мову коло р. 1170 альзатський рицар Генріх Гліхезер. Він дуже вкорочував французькі оповідання, декуди додавав дещо нового, але також не вмів зробити з розрізнених пригод одної цілості.

Доволі вдачною пробою скомпонування такої цілості треба вважати італьянську переробку одної часті французької поеми, а то власне тої часті, де розказано про суд льва над лисом. Італьянська переробка має назву “Райнальдо”; вона дуже коротка супроти французької поеми і не здобула собі ширшого впливу.

Аж нідерландському поетові Віллємові, що коло 1250 р. переробив повість про лисові пригоди на нідерландську (долішньо-німецьку) мову, удалося се діло. Оповідання про суд льва він зробив тою основою, довкола якої громадяться інші оповідання, як хрусталі довкола спільного ядра. Віллємова поема була коло 1280 року перекладена на латинські вірші і пізніше перероблювана на прозу (по-нідерландськи друковано 1479 і 1485, по-пімецьки друк[овано] 1498, по-бельгійськи друк[овано] 1564). Старонімецьку прозову переробку, де лис називається “Reinke”, переклав в р. 1794 великий німецький поет Гете на німецькі гекзаметри, держачися старої друкованої книжки майже крок у крок; його переробка називається “Reine Fuchs” і відновила славу старої нідерландської повісті в цілім світі.
Від кінця XV віку, коли були надруковані прозові переробки старих повістей про лиса, повісті ті сталися улюбленою людовою книжкою в Німеччині, Нідерландах, Бельгії, а відси переходили чи то в перекладах, чи в усних оповіданнях до інших народів. Усні оповідання людові, дуже подібні до “галузів” старофранцузької поеми, здибаємо у всіх європейських народів; є їх чимало і у народів слов’янських, а особливо у русинів, москалів і сербів, хоч писані, книжні переробки французької поеми в давніших часах сюди не заходили. Дуже багато оповідань про лисові та вовкові пригоди оповідають собі семигородські саксонці, що осіли тут ще в XV і XVI віках. Навіть в устах галицьких жидів, що не вміють читати по-німецьки, чув я широке оповідання про лиса, зовсім подібне до основної повісті в нашій поемі; те саме оповідання записано навіть з уст півдиких муринів-гот-тентотів у полудневій Африці, де воно було занесене європейськими проповідниками разом з наукою Христової віри; віра Христова у них не прийнялася, а оповідання про лиса і вовка лишилося в їх тямці.

Я бажав не перекласти, а переробити стару повість про лиса, зробити її нашим народним добром, надати їй нашу національну подобу. Я, щоб так сказати, на чужий, позичений рисунок накладав наші руські кольори. Дослівно я не перекладав нівідки ані одного рядка.

Я дбав про те, щоб мова моєї переробки, не тратячи основного характеру галицько-руського наріччя, все-таки не разила й українців і наближувалася до тої спільної галичанам і українцям літературної української мови, якої витворення так дуже потрібне для нашого суцільного літературного розвою. За цінні уваги при роботі дякую тут моєму щирому приятелеві М. Вороному.


Сподобалась сторінка? Поділіться з друзями: