Зміст сторінки
5 квітня 1847 року Тараса Григоровича Шевченка було заарештовано. Від тієї події пройшло 167 років. І в 200-ту річницю від дня його народження мабуть було б правильним розповісти про це більш детально. Для цього я використаю такі книги: «Жизнь и произведенія Тараса Шевченка» составилъ М.К.Чалый (Кіевъ. Типографія К.Н.Милевского, Крещатикъ, домъ Зейделя. 1882) , «Життя Тараса Шевченка» автор Павло Зайцев (Париж – Нью-Йорк – Мюнхен. 1955), «Тарас Шевченко і Київський університет» автор М.П.Рудько (Видавництво Київського університету. 1959).
Кирило-Мефодіївське братство.
Наприкінці травня 1845 р., після закінчення Академії художеств, Т.Г.Шевченко знову приїздить у Київ. Тут він стає співробітником Археологічної комісії. Пізніше, на допиті в Ш Відділенні, Шевченко говорив про себе: «По выпуске из Академии определился в Киевскую Археологическую комиссию по части рисования и собирания народных преданий, сказок, песен в южно-русских губерниях».
На початку 1846 р. серед демократичної інтелігенції Києва, що гуртувалась навколо університету, виникає таємна політична організація – Кирило-Мефодіївське товариство, – діяльність якої була спрямована проти самодержавно-кріпосного ладу.
Організаторами товариства були вихованець Дерптського університету М.І.Гулак, що служив на той час в канцелярії київського генерал-губернатора, історик М.І.Костомаров і студент університету В.М.Білозерський. Гулак і Бїлозерський встигли вже притягти до товариства кількох членів, переважно з числа студентів: Оп. Марковича, Ол. Навроцького, Ю. Андрузького, Ів. Посяду, Дм. Пальчикова й інших. Сам Костомаров спочатку мріяв про організацію чисто наукового легального слов”янського товариства, але згодом, під впливом товаришів, зробився навіть автором найважливіших ідеологічних документів Братства – його «Статуту», «Правил», прокламацій та агітаційного твору п.н. «Книги битія українського народу». Не можна твердити, що всі ці твори існували вже тоді, коли Шевченко пізнав Костомарова. Можна навіть з певністю сказати, що більша частина «Книги битія» (її друга, українська половина) постала вже при знайомстві Костомарова з Шевченком, настільки в ній позначився вплив прометейської Шевченкової музи.
Як широко познайомив Костомаров свого нового приятеля-поета з ідеями й цілями Братства, невідомо, а тому доводиться навести тут найважливіші документальні дані, що характеризують ідеологію Братства.
Статут Братства обіймав шість таких точок:
- Духовне й політичне з’єднання слов’ян – це справжнє їх призначення, до якого вони повинні простувати.
- При з’єднанні кожне слов’янське плем’я повинне мати свою самостійність.
- Кожне плем”я повинне мати народній уряд і зберігати повну рівність громадян щодо їх походження, християнських віросповідань і становища.
- Уряд, законодавство, право власності й освіта в усіх слов”ян повинні основуватися на християнській релігії.
- При такій рівності освіті й чиста моральність повинні служити умовою участи в уряді.
- Повинен існувати спільний слов”янський конгрес із представників усіх племен.
Шевченка під час організації товариства не було в Києві: за завданням Археологічної комісії він перебував у відрядженні.
У квітні 1846 р. Шевченко повернувся до Києва і приєднався до Кирило-Мефодіївського товариства. «Коли я, – згадував пізніше Костомаров, – розповів Шевченкові про існування товариства, він відразу виявив готовність пристати до нього, але поставився до його ідей з великою задиркуватістю і крайньою нетерпимістю, що призвело до багатьох суперечок між мною і Шевченком. Він прочитав мені деякі з невиданих своїх творів, які цілком захопили мене. Особливо сильне враження справив на мене «Сон», невидана антицензурна поема Шевченка. Я читав і перечитував її цілу ніч і був у справжньому захваті».
На Чернігівщині
Кінець січня, лютий і березень 1847 року Шевченко провів на Чернігівщині. По Кулішевому весіллі ще гостював деякий час у щасливих молодих, потім перебував в околицях Борзни, то у В.Забіли, то у нових своїх знайомих – у Миколи Даниловича Білозерського, українського історика-аматора, в його Миколаївці, або у Средбольських у Сороці. Малював там портрети. Усіх він чарував тоді мистецьким виконанням українських пісень. В.Білозерський згадував потім, як їх Шевченко співав: «ходить, бувало, по залі, заложивши руки назад, схиливши свою думну голову, шия шарфом пов”язана, вираз обличчя сумний, голос тихий, тонкий». І стара Білозерська, і навіть старий суворий Средбольський не могли без сліз слухати Тарасових співів.
Тарас вирішив провести Великодні Свята в Седневі. Тут він багато малював і писав. За чотири версти від Седнева, в селі Бігачі, мешкав поміщик грузин кн. Кейкуатов, одружений з дочкою Платона Лукашевича Лисаветою, що її Шевченко пізнав іще в 1843 році у Репнінів. Діставши замовлення на портрет княгині, Шевченко їздив до Бігача на сеанси. Іноді разом із ним їздив і А.Лизогуб. Бувало, що Шевченко залишався там і ночувати. У таких випадках він проводив вечір у товаристві службовців князівської економії, захоплюючи всіх своїми цікавими оповіданнями, особливо гумористичними. «Привітний і говіркий з людьми простими, Шевченко не любив довго бути з панами й уникав князівських світлиць, хоч його й часто туди запрошували».
У Седневі багато писав і малював. Вранці, коли була погода, гуляв по селу. Вечорами відбувалися інтимні концерти, і Шевченко часто співав. Тут він пробув аж до 4 квітня.
Арешт на Дніпрі
Закінчивши портрет Кейкуатової – шедевр нашого і один із видатних творів європейського малярства першої половини Х1Х віку, Шевченко на початку квітня вирушив звідти до Києва: поспішав на весілля Костомарова, у якого, як недавно у Куліша, мав теж бути за боярина. На станції в Броварах перевдягся у фрак, але коли дніпровський паром причалив до київського берега, Шевченка арештувала поліція, що вже чекала на березі.
Колись із Броварів до переправи
Він у квітневу днину поспішав,
Щоб Костомарова з весіллям поздоровить,
Щоб на правах боярина ще й пісню
Про зіроньку вечірню заспівать,
Щоб оселитися у Києві надовго
Із кафедри студентам-землякам
Скарби передавать неоціненні,
Здобуті в Академії художеств.
На переправі не студенти-друзі
Зустріли академіка свого,
А царські патентовані служаки…
(Григорій Донець, «Стоїть Тарас»)
Разом з усіма речами, серед яких були в валізці й нелегальні твори, поліція повезла поета до губернатора Фундуклея.
Сталося це 5 квітня 1847 року. За якусь годину він стояв уже перед губернатором, а той жартував з приводу його урочистого убрання. Коли Шевченко пояснив, що він у фраку, бо поспішає на весілля Костомарова, Фундуклей сказав: «Еге! коли так, то де жених, туди треба й бояринові!». Костомаров був арештований 26 березня й сидів уже в казематі в Петербурзі.
У поетовій валізці знайшли, крім шістьох портфелів з рисунками, багато віршів, листів і різних паперів. Розглянувши їх, губернатор на другий день писав до «Ш Відділу Власної Його Величности Канцелярії»: «Серед паперів його знайдено рукописну книгу з віршами його творчості (в доданому описі докладніше: «Книга писаних віршів під заголовком »Три літа»), з них деякі – бунтівничого й злочинного змісту».
В Петербург і Оренбург
Губернатор визнав за потрібне знайдені у поета вірші, а також приватне листування переслати до Петербургу разом із арештованим їх власником і автором. 6 квітня Шевченко під ескортою офіцера поліції Грішкова та жандарма виїхав із Києва, провівши в київському арешті тільки одну ніч. Не міг не здавати собі справи з того, чим усе це йому загрожує, але тримався в дорозі так, що завідувач одної з поштових станцій, поки залагоджував подорожні формальності, сказав, звертаючись до Шевченка й поліцейського офіцера: «З виду не можна вгадати, хто тут із вас арештований і хто кого супроводить», – такий Шевченко був безтурботно веселий, так весело жартував, сміявся й співав…
Лише на одинадцятий день – 17 квітня – арештований поет із своїми конвоїрами під”їхав до славного на всю Росію петербурзького «зданія у Цепного моста», де не тільки містився штаб корпусу жандармів та «Ш (секретний) Відділ Власної Його Величности Канцелярії», а й каземати для арештованих, що над ними велося слідство.
Приводом до арешту Шевченка був донос студента Олексія Петрова про існування в Києві таємного політичного товариства, статут якого ще перед написанням доносу цей провокатор вручив кураторові київської шкільної округи ген. О.Траскінові. Оселившись 1 листопада 1846 року в одному домі з Миколою Гулаком, опостінь його кімнати, Петров підслуховував розмови Гулакових гостей, членів знаного вже нам Братства св. Кирила й Методія. Познайомившись потім із Гулаком і прикинувшись республіканцем, Петров здобув собі довір”я Гулака, який познайомив його з літературою Братства і прочитав йому чотири поезії Шевченка, що їх змістом, як писав Петров у доносі, були «виразно протизаконні думки». На допиті, що зробив йому помічник куратора М.Юзефович, Петров коротко передав зміст Шевченкової комедії «Сон» та «Послання до земляків», ствердивши, що в першому творі Шевченко «найгострішими словами виливає свою ненависть на царську фамілію», а в другому «намагається спонукати українців до повстання».
Жандарми приступили до ретельного студіювання Шевченкових творів. Передусім сам помічник шефа жандармів ген. Л.В.Дубельт переглянув уже друковані твори Шевченка. Він здивувався, як могла їх пропустити цензура, бо, докладно їх заналізувавши, прийшов до висновку, що Шевченко і в тих творах «все йде вибраним напрямком: невпинно нарікає на страждання України в сучасному її становищі: хоче збудити ненависть до панування росіян і, згадуючи давню свободу, подвиги і славу козаків, закидає сучасному (українському) поколінню байдужість», а урядовці Ш Відділу занотували ще 10 квітня, що в забраних у Бєлозерського недрукованих віршах Шевченка «оповідається про страждання, пролиту кров, ланцюги, кнут, про Сибір тощо; вони повні ненависти до уряду і, мабуть, написані з тією самою метою посіяти в народі незадоволення з влади».
17 квітня офіцер поліції Грішков привіз до Ш Відділу Шевченка, і жандарми, зробивши того самого дня перший допит, наказали йому відповісти на письмі на поставлені запитання.
У кінці травня жандармське слідство було закінчене, і гр. Орлов подав Миколі 1 «доклад» із висновками про ролю кожного з обвинувачених, зазначаючи й ту кару, що їй, на його думку, треба кожного з них піддати. Про Шевченка написано було таке:
«…Цей мистець, замість того, щоб вічно плекати благодійні почуття до осіб Августійшої Фамілії, що зволили викупити його з кріпацтва, складав українською мовою вірші найбільш бунтівничого змісту. У них він то плакав над вигаданим поневоленням і нещастям України, то проголошував славу гетьманського правління й давню вільність козацтва, то з неймовірним зухвальством виливав наклепи й жовч на Осіб Імператорського Дому, забуваючи в них особистих своїх доброчинців. Поза тим, що все заборонене притягає молодь і людей із слабим характером, Шевченко набув серед своїх друзів славу знаменитого українського письменника, а тому вірші його подвійно шкідливі й небезпечні. З улюбленими (його) віршами на Україні могли посіятися і згодом закоренитися думки про вигадане блаженство часів гетьманщини, про те, що буде щастям повернути ці часи, і про можливість існування України як окремої держави.
З уваги на ту надзвичайну пошану, що її мали й особисто до Шевченка, і до його поетичних творів усі Україно-Слов’яністи, спочатку здавалося, що він міг бути, якщо не активною серед них особою, то знаряддям, яке хотіли вони використати для своїх задумів, але з одного боку ці задуми не були такі важливі, як це уявлялося на перший погляд, а з другого й Шевченко почав писати свої бунтівничі вірші ще від 1837 року, коли слов’янські ідеї не займали київських учених; так само й ціла справа доводить, що Шевченко не належав до Українсько-Слов’янського Товариства і діяв окремо, захоплюючись власним зіпсуттям. Проте, з огляду на бунтівничий дух і зухвальство, що виходять за всякі межі, треба визначити його за одного з найважливіших злочинців».
Міг граф Орлов з ним жити так, як друг,
Міг мати він маєток і посаду,
Лиш «Подорож з Москви у Петербург»
Чи щось подібне мав би написати.
А він утер з чола холодний піт
І не укляк в покорі на коліна,
То й загримів на цілих десять літ
За друзів, за «Три літа», за Вкраїну.
(Степан Пушик, «Вибір»)
З огляду «на міцну будову тіла», що її мав Шевченко, гр. Орлов пропонував цареві віддати поета на службу в війську – в далекому окремому Оренбурзькому Корпусі «з правом вислуги». Цар Микола власноручно дописав на докладі Орлова: «Під найсуворіший нагляд, з забороною писати й малювати».
…Правдивий «Сон», не в дар,
Вхопив у руки лютий цар,
Всея Русі всесильний володар.
Поглянув й розуму лишився.
Він так лютився,
Що думали, що з глузду збився!
– Якийсь бунтар,
Колишній кріпосний маляр,
Надумав з мене глузувати?
Та як він смів
Образити священний рід царів,
І мою царицю,
Яснолицю,
Підняти руку на земних богів?
І він, не стримуючи гнів,
На всю барлогу заревів:
– Віддати
У солдати,
Заборонить писати
Й малювати!
(Полікарп Шабатин, «Цар і Кобзар»)
30 травня гр.Орлов і ген. Дубельт, зібравши братчиків в одній залі, оголосили їм царські присуди. Кара, визначена царем Шевченкові, була найтяжчою. Страшний присуд над собою Шевченко «вислухав із непорушним спокоєм» і навіть спромігся запитати Дубельта, чи вільно йому буде писати листи до знайомих, на що дістав позитивну відповідь. Того ж самого дня Шевченка перевели до військового арешту, й тоді ж він написав там одну з найсильніших речей – «Понад полем іде».
Свій реферат цареві про справу кирило-методіївців граф Орлов закінчив висловленням певності, що щасливе своєчасне розкриття цієї справи «безсумнівно, на десятки літ зміцнить на Україні спокій, що міг там бути порушений».
30 травня до «Ш Отделенія» під”їхала карета, до якої жандарми всадили Шевченка, щоб передати його в розпорядження військового міністра. Костомаров дивився на це в вікно. Оброслий бородою Шевченко, побачивши Костомарова, зняв шапку, посміхнувся й привітно клонився йому на прощання. Того дня генерал В.Адлерберг, як начальник інспекторського департаменту військового міністерства, повідомив гр.Орлов, що зробив уже розпорядження вислати Шевченка в супроводі фельд”єгеря до командира Окремого Оренбурзького Корпусу.
Провівши одну ніч у військовому арешті, другого дня, 31 травня, точно опівдні, поет у супроводі фельд”єгеря Відлера виїхав із Петербургу. 2110 верст відділяли Оренбург од столиці. За тодішнім звичаєм, фельд”єгер, що віз державного злочинця на місце кари, не мав права ніде затримуватися. Фельд”єгер Відлер мав залізне здоров”я, але мав його також і «державний злочинець»: рівно за вісім із половиною день – 8 червня вночі – кибітка з Шевченком спинилася перед будинком штабу корпусу в Оренбурзі. Усе життя пам”ятав поет цю подорож.
В армії, як в армії,
а тобі особливо важко.
Унтер став посеред казарми:
-? Рядовий Шевченко, на вахту! –
Спав би ще, але де тут спати –
голі нари муляють ребра.
Імперію вартувати
від самого себе треба.
(Йосип Струцюк «В степу безкраїм за Уралом»)
Підготував: Володимир ПОРТЯНКО, заслужений працівник культури культури України.