Вірші про красу української природи. Павло Тичина

Вірші Павла Тичини про природу

А я у гай ходила. Павло Тичина

А я у гай ходила
по квітку ось яку!
А там дерева — люлі.
І все отак зозулі:
ку-
ку!

Я зайчика зустріла,
дрімав він на горбку.
Була б його спіймала —
Зозуля ізлякала:
ку-
ку.

Біля озера у лісі (уривок)

Темний ліс, стежина біла:
чудно так, немовби сниться…
— Причаїлась то лисиця?
— Ні, гілляка поруділа:
хтось її зламав і кинув.
— За яку ж таку провину?
Я мовчу — і ти мовчиш.
День стає все гарячіш.

Залишились батько й мати
на узліссі на траві,-
нам обід приготувати.
…Що це в тебе на брові?
Глиця? Дай зніму руками.
Ну, та стій же… дереза!
Глянь он: на сосні над нами
білка шишку обгриза…

Та маленька Наталюка
раптом крикнула: — Гадюка!
— Ні,— кажу,— звичайний вуж,
сам тікав він чимдуж.
Де його, питаєш, хата,
і чого ушивсь прожогом? —
Ой дівчаточко-небого,
ти — широкі оченята!.
Ти до всього ж бо цікава,
квітонько ласкава.

Шум кругом, немов хто бродить…
Грушка стежку загородить,
вільха руку подає —
і не знаєш, де тиіє…

Гриб найшла ось Наталюся.
Дай сюди — я подивлюся!
Від такого — тільки мор.
Кинь його, це мухомор.

Зараз на гриби ще бідно:
без дощів же їх не видно,
підем іншої доби
по опеньки й по гриби.

Ось пеньочки, трухлі, прілі;
три берізки білі-білі,
всі у фартушках, в наряді,
аж тремтять — такі нам раді…

Папороть тебе забавить:
гостре листя розпушавить,
руку враз твою шершавить,
кличе все: — Жу-жу, жу-жу,
підійди — щось іскажу!

— Ні, ти краще нас зірви! —
збоку чулось од трави.
Оглянулись: там, де тіні,
лісові дзвіночки сині…

Тут Наталя танцювать:
— Осьде три… чотири, п’ять!
Рву для мами, рву для тата,-
чуєте, як дзвонять дзвінко? —
Ой русявенька дитинко,
ти — широкі оченята!
Павутиння між дерев;
думає на нім павук…
Чути десь і грюк, і рев.
То лісник рубає дрова,
мукає в дворі корова…
А з сосни пташина: чирк!
Гляне вниз — і нічичирк…
Ти це, дятлоньку рябенький,
на голівці червоненький?
Цілий день ото клопочеш —
їстоньки, голодний, хочеш?
Сонце в листі прозира,-
лискотить сосни кора…
Ми з тобою ідемо.
Стежка в — то знову щезне.
Озеро — немов трюмо,
та таке ж бо величезне,-
тихо в берегах лежить.
Пташка писне: хочу жить!
Крильцем об трюмо черкає,
вмент знімається й зникає…
Ліс шумить та все гуде —
голова кругом іде…

Гаї шумлять. Павло Тичина

Гаї шумлять —
Я слухаю.
Хмарки біжать —
Милуюся.
Милуюся-дивуюся,
Чого душі моїй
так весело.
Гей, дзвін гуде —
Iздалеку.
Думки пряде —
Над нивами.
Над нивами-приливами,
Купаючи мене,
мов ластівку.
Я йду, іду —
Зворушений.
Когось все жду —
Співаючи.
Співаючи-кохаючи
Під тихий шепіт трав
голублячий.
Щось мріє гай —
Над річкою.
Ген неба край —
Як золото.
Мов золото — поколото,
Горить-тремтить ріка,
як музика.

Де не глянь — колоски. Павло Тичина

Гей, простори які!
Любо-мило землі:
де не глянь — колоски
та всі в злоті-сріблі.
Де не глянь — колоски
проти сонця блись-блись.
Лиш ген з краю ліски,
ніби дим, простяглись…

Де тополя росте… Павло Тичина

До тополя росте,
Серед поля стою.
І шумить, і співа
Жито думку свою.
Шумить жито, співа,
Заохочує жить.
Вітерець повіва,
Жито хилить, п’янить…

Жито шепче мені,
Як привільно навкруг,
І тремтить вдалині
Й потопа виднокруг…
Гей, простори які.
Любо-мило землі:
Де не глянь — колоски
Та всі в злоті-сріблі.
Де не глянь — колоски
Проти сонця блись-блись..
Лиш ген скраю ліски,
Ніби дим, простяглись…
Ліше скраю ліски,
А то все, все жита,
Колоски, колоски,
Тиха думка свята.