– Дзінь, дзелень, – бринять на лютневому сонечку дрібні крапельки, зриваючись з гостродзьобих буруль на дахах будинків.
– Хрусь, хрусь, – хрустить під ногами пухнастий сніг на морозі.
Такий він уже місяць, лютий, і дзеленчить, і тріщить, і за носика щипає і синичку вранці будить, щоб дзвінко співала. Весело дітям кататися на санчатах, дорослі дивляться на це все і всміхаються радісно, тільки бабусі трохи бубонять про себе, що ходити слизько, та й вони щораз порадіють за гамірних онуків.
-Ой, ти хто? – здивовано почухав лоба маленький світлоокий хлопчик в високих теплих чоботах.
-А ти? – у відповідь потер гудзя у себе на потилиці інший, весь у ластовинні і в яскравій шапці.
-Я Морозець-пустунець! За щічки щипаю, за пальчики піймаю, шапку на вуха одягти заставлю. Але, бач, – він повів рукою навколо. – Як мене усі люблять! Особливо діти. І на санчатах, і на лижах, і на ковзанах катаються, і снігові фортеці ліплять! От який я! То ж кажи швидко, ти хто?
-А я – Весняний Промінчик! І ластовинням носи прикрашу, і ластівку в гості запрошу, і кожну травинку швидше рости припрошу. Он, бачиш, як весело дзеленчить з дахів, як мружаться дитячі очі від сміху – це все моя робота!
-Все ж, мене більше люблять! – вперся Морозець.
-Ні, мене! Мене он, як усі чекають, млинці печуть, пісні співають, весну закликають, а тебе вже чекають, не дочекаються, аби швидше на поріг виставити!
-Ох, ти ж! Ну, я тобі! – І Морозець, наставивши маленькі кулачки, поліз у бійку.
-А я тобі, на ось, отримуй! – Не менш впертий Промінчик і собі наготував кулаки до бійки.
Очі в хлопців блищать, чуби настовбурчилися, щоки розрум’янилися. Де один ступить, там земля мліє, сніг під ногами тане, проліски голівки показують, чи, бува, не пора вже розквітнути. А де другий чобіток поставить, там сніг мете, морозом грудочки беруться. От так боролися, боролися, аж попріли, тільки ніхто перемогти не може.
Подивилися: діти в хати поховалися від негоди, бабусі за голови побралися – бо ж куди, так швидко погода міняється, голова болить. Хто на вулицю й покаже носа, то бігом біжить, не знає, чи під парасолю ховатися, чи в шалика мотатися.
-Ет, дивись, як ми з тобою такий гарний день зіпсували, – засмутився Промінець. Всім так весело було, аж треба було нам побитися!
-Не кажи, – і собі похнюпився Морозець. – Та що ж нам робити? Як дізнатися, кого з нас люди більше люблять?
-У мене ідея! Давай у вікна зазирати, послухаємо, що хто скаже!
-Справді! Гарна ідея! Давай!
Хлопчаки поправили шапки, підтягнули штанці, які в бійці трохи, таки, сповзли. І пішли у вікна зазирати.
-Ой, швидше б весна, – обурювався маленький хлопчик, аж Морозець почервонів. – І навіщо нам, людям, зима? Краще б не було її ніколи.
-Не скажи, онучку, – похитала головою бабуся, перекладаючи насіння, дивлячись, чого ще немає. – За зиму, коли мороз та сніг землю сковують, вона й відпочити встигає, і виспатися, щоб на літо сили набратися, нам урожай виростити. А не було б зими, то не росли б у нас ні пшениця, ні картопля, ні буряки з огірочками. Але… Здавна так повелося: людина мусить вночі спати, щоб за день встигнути усе-усе поробити, а земля взимку спить, від сонця й тепла відпочиває, щоб потім працювати добре. Тому всьому свій час! Та й не довго ще зимі панувати! Ще трішки і поборе її красуня-весна.
-Морозець заплескав у долоні! От, навіть бабуся його любить. Але ж не тільки його, Промінця з весною теж он, в гості чекають.
-Ох, як же весни хочеться, – потягнувся за іншим вікном тато, Промінець усміхнувся. – Щоб вже, нарешті, не мерзнути, теплих шапок-курток не носити, та й сонечко щоб пригріло, небо розвидніло.
-Тату, але ж зима така коротка! – гукнула з порогу доня. – Не встигнеш озирнутися, вже й свята минули, і саночки ховати треба! А я так люблю з гірки на санчатах кататися! З усіма-усіма своїми друзями, це так весело! Нічого, що одягатися доводиться, але ж хіба ще колись буває так весело, як взимку?
-Ну, чого ж, – не погодився тато. – Влітку і в річці можна поплавати, і в гори сходити, можна на велосипеді кататися, на самокаті, гойдалках, щоб аж вітер у вухах свистів.
-Так, – мрійливо погодилася дівчинка. – Тільки ж хіба знатимеш, як гарно навесні, влітку, якщо взимку добряче не розважишся? О! Сонечко визирнуло! Біжу я ще з дівчатками на гірці покатаюся!
Задумався Промінець. А й справді, і весною гарно, і взимку весело. Підбіг до Морозця, вхопив за руку і запросив теж на санчатах покататися, поки сонечко визирнуло і дітвора на гірках збирається.
-Стій! – вперся Морозець. – То ж кого люди більше люблять, тебе чи мене?
-Обох! Обох люблять! Обох в гості чекають, обом радіють, тільки, кажуть, що всьому свій час! То ж, поки ще зима, будемо на санчатах кататися, а, як тільки весна прийде, доведеться тобі додому вертатися, до наступного року, коли земля спати лягатиме.
-Ну, добре тоді, – недовірливо подивився Морозець. – Гайда кататися!
До самого вечора дітвора каталася на санчатах, лижах, навіть у якихось мисках з гірки спускалися, ловлячи рукавичками вітер. Ніхто так і не здогадався, які дивовижні гості з ними сьогодні веселилися. А ввечері Морозець узявся до роботи, поправив усе, що встиг наробити за день Промінець: підморозив бурульки, притрусив снігом розігріті дахи, прихопив міцніше кригу на річці. Як-не-як, до весни ще трохи є часу, рано ще землі прокидатися. А Промінець повернувся до сонечка, що тихо сопіло собі в пухнастій білій хмарі, з якої час від часу вилітала сніжинка-пушинка. Дійсно, ще трішки часу є, можна й відпочити.
Усьому ж бо свій час…