Пожар у прилуках. 1846. Володимир Лучук

Прибув Шевченко до Прилук вночі…

На Ніжин коней не перепрягли ще,

як бевкуло…

Рвонувся, біжучи

через вибоїни, – кудою ближче.

Вогонь на стрісі вітром роздува.

Із полум”ям униз спадають платви.

Людей таки зібралося чима… –

-? Жидівський хлам … давно йому пора!

-? Ич, Сурка як зайойкала – хай знає! –

Вогонь в обхват причілки пожира

так, як ненависть душу пожирає.

– Ех, постовпіли б! – кинувся Тарас

в одкриті сіни і зібрав у хаті

дві пари черевиків, ковдру, таз –

таке собі, чим бідаки багаті.

-? Паничу! – тут господар закричав, –

Якось без цього обійдеться челядь… –

Ледь вискочили – сволок затріщав

і на долівку жаско сіла стеля…

Розбурханий Шевченко аж холов,

аж полотнів і крикнув тим, що в свиті:

-? Хай різна віра в нас! Хай різна кров,

та перед горем – всі брати на світі! –

Хтось, плюнувши, із гурту геть іде.

Хтось годиться :

-? Ми ж рівні перед богом!

Всяк, хто в біді чужого обмине,

на глум покине й матір під порогом!

Поділіться з друзями:

  • Час читання:1 хв. читання