Зї’в Іванко льодянець –
В траву кинув папірець.
Сам побіг мерщій на став
футбол весь день ганяв.
Папірець лежав в траві,
В мурашиному гнізді.
Наробив він там біди –
Вхід закрив всім до їди.
Потім з вітром полетів,
впав на квітку біля бджіл
і не взяли бджоли мед –
Полетіли всі вперед.
Раптом дощик з неба – крап,
Папірець із квітки – хляп.
І поплив до черв’яків,
що повзли до себе в рів.
І їм шкоду він вчинив,
Бо додому не впустив.
Працювали червяки, –
прокопали два рови!
Папірець все ж там лежав,
Дуже тяжко сумував.
І не знав, чому це Він
Робить тільки шкоду всім?
Чому чути , « ай ! » та « ах ! » –
Навкруги зітхають так.
Та бабуся якось йшла,
Папірець з землі взяла,
У торбину його поклала
та й додому принесла.
Поставила на столі –
Враз засяяв сонцем він,
Грав веселки кольорами,
став для квітки пелюстками!
Бо бабуся все уміла,
І ніколи не смітила.
Заблищав букет в вікні –
стали квіти, мов живі.
Дивувались перехожі :
«Які, гарні, дивні рожі »
А Івась біг на футбол,
Щоб забити знову гол.
Раптом бачить: що за диво
Так виблискує грайливо?
Став він ближче до вікна:
«Ой, яка ж то дивина!
Сяють квіти, мов живі,
Які ж гарні папірці! »
Тут бабуся підійшла
звази квіточку взяла,
Руку на плече поклала
І такі слова сказала:
«Бери, синку, не сміти,
І красивий світ твори,
Бо земля – це наша мати,
її треба шанувати!»
Автор: Марія Пелих . с . Поділля Заліщицького радону